НЕСКIНЧЕННА ПОДОРОЖ

А попутно була ще одна подорож: у нове століття анімації. Програма нинішнього «Кроку» вперше була присвячена виключно творчості молодих аніматорів: конкурсанти представляли свої фільми у трьох категоріях: студентська, дипломна роботи та дебют. Вона, ця друга й головна подорож, супроводжувалася екскурсіями по провідним кіношколам світу, робила зупинки у гаванях з гучними назвами: Андрій Хржановський, Пол Буш, Юрій Норштейн, Олександр Татарський, Харді Вольмер (метри анімації проводили майстер-класи, показували ретроспективи своїх фільмів). І все ж, навіть із закриттям «Кроку-2000» вона не завершилася, що природно. Адже середній вік учасників конкурсної програми — 25 років. Вони роблять, хоч там як банально це звучить, лише перші кроки. Тож фінал, який, на жаль, далеко не завжди залежить від бажання й волі конкретного художника, залишається відкритим...

Власне, в цьому саме й полягає і привабливість, і головна інтрига подібних кінооглядів. Ви немов отримуєте можливість заглянути в майбутнє, навіть якщо воно не завжди вам до душі. Ну, а про користь, яку мають з фестивалю учасники, годі й казати. Безліч вражень — життєвих, пізнавальних, творчих. Підживлення новими ідеями. Можливість прилучитися до чужого досвіду й, може, переусвідомити власний. І надзвичайно багато дуже доброго кіно, авторської анімації, яку і в благополучні для прокату часи важко було побачити, а вже сьогодні, мабуть, — тільки на фестивалях. Ну, нарешті, нинішній «Крок» давав дебютантам можливість розібратися, чим для них є анімація — робота чи хобі, як правильно помітив Юрій Норштейн; співвіднести власні творчі потенції з можливістю їх реалізації. Особливо сьогодні, коли йде стрімка комерціалізація світового анімаційного кіно, впровадження комп’ютерних технологій.

Саме тому значення «Кроку» переоцінити важко. Його насичену творчу атмосферу (до того ж легку, неформальну, веселу) жадібно вбирають усі без винятку учасники. І з таких традиційно «анімаційних» країн, як Німеччина, Бельгія, Голландія, Франція, та й та ж Росія (хоча росіяни й нарікають на малокартиння). Що вже казати про Україну, де останніми роками анімаційне життя тільки навколо (або всередині?) «Кроку» й відбувається. Чудово, що чотири студенти кінофакультету Київського театрального інституту, вихованці Євгена Сивоконя — Євген Альохін, Сергій Коток, Анатолій Лавренішин і Оксана Черненко, — змогли на фестивалі побувати й показати свої ще учнівські, але доволі симпатичні роботи.

Це я до питання, що вже набило оскому, про те, чи потрібні нам міжнародні кінофестивалі. Це при тому, що в Україні їх лише два — «Молодість» і «Крок». Але навіть ті, для кого відповідь очевидна, підтримувати підтримують, але допомогти часто мало чим можуть. І тому пошуки коштів на фестиваль, як правило, перетворюються на окремий напружений і вельми драматичний сюжет, усі перипетії якого добре відомі тільки одній людині — генеральному директору МКФ «Крок» Ірині Капличній. Уже тільки в Москві, коли відбулося відкриття фестивалю в кінотеатрі «Художественный», коли теплохід нарешті вирушив у дорогу, вона зізналася, що вся ця витівка буквально до останніх днів була під питанням.

Добрим чарівником для «Кроку» став цього разу Франсуа Саломон, чия фінансова підтримка зіграла вирішальну роль. Безмірно привабливий і часом по-дитячому простодушний Франсуа — особистість примітна. Він не аніматор і не продюсер, а простий французький бізнесмен, але, як він сам признається, знаходиться в полоні у анімації. Що, взагалі-то, недивно. Народився в Аннесі, де проходить відомий анімаційний кінофестиваль. Крім того, дружина його батька Ніколь Саломон — дуже відома персона французької анімації. Частими гостями в їхньому будинку бувають Едуард Назаров, Юрій Норштейн, інші відомі російські та українські кінематографісти. А у 97-му Франсуа вперше побував на «Кроку», й ось, як то кажуть, результат. Слід зазначити, що пан Саломон ні найменшим чином не підкреслював свою роль і значення для нинішнього фестивалю. І коли дирекція запросила його в журі, яке оцінювало найкращий костюм на карнавалі, що проходив у нічному фестивальному клубі «Ре-анімація» , то це найменш за все було схоже на формальний знак уваги. Надто вже заводна людина Франсуа. Ті, кому доводилося хоч раз бачити інших вітчизняних пануючих спонсорів, які весь час прагнуть підкреслити, хто ж саме замовляє музику, можуть повною мірою оцінити делікатність француза.

Підтримали нинішній «Крок», звичайно, засновники — міністерства культури України та Росії, спілки кінематографістів цих країн і Конфедерація спілок кінематографістів. А ще Європейський Союз і програма «Tacis», з чиєї ініціативи діти кінематографістів з різних країн під керівництвом Олени Касавіної зняли за час круїзу чарівний трихвилинний мультик про рибалок, чиє судно, що потерпає від водної стихії, все ж допливає до сонячного берега — актуальне кіно, між іншим; «МОТОROLA», що забезпечила чудову якість показу на фестивалі, яка, до речі сказати, часто викликає безліч нарікань; Фонд сприяння розвитку мистецтв в Україні, який не тільки заснував свій приз, а й допоміг нашим студентам приїхати на фестиваль. От так спільними зусиллями й відчалив від московського причалу кроківський теплохід.

Після сонячної, ситої, лощеної, бурхливої Москви менше ніж за добу ми опинилися в Углічі. Дощ, грязюка, бруд, занедбані архітектурні унікальні пам’ятки, мізерні дари природи, які терплячі бабусі виносять до туристичних теплоходів, запобігливі погляди продавців сувенірами, від яких стає ніяково... Моторошне відчуття. Потім — Кострома. І життя, нібито, не багатше. Але знову з’явилося сонце, й на душі трохи полегшало. А після відвідування славнозвісного Іпатьєвського монастиря, де подекуди видно прикмети пожвавлення життя: щось лагодять, латають, відкривають, стало і зовсім добре на душі. Знову дощ, мрячний та нудний. Горіци. Дуже скромний сільський побут. І любовно доглянутий Кирило-Білозерський монастир, храм, що реставрується, хоча за безгрошів’я дається це все непросто. А ще через день — невелика пристань Мандроги, яку якийсь російський бізнесмен оформив у такому собі псевдоросійському стилі, з дерев’яними хатами, оснащеними супутниковими антенами, з катанням на конях, з дегустацією горілки в музеї самогоноваріння та іншим набором «національних» розваг, розрахованих на іноземну публіку. Публіці подобається, що дуже кумедно. І от після цього гуляння — Валаам. Сувора, благородна краса природи перевершує всі ваші очікування. Таким блакитним і високим небо може бути лише на картинці, а бузок у цих суворих місцях рости не повинен, як і яблуні не можуть прижитися на скелях. Але ростуть і приживаються. Не самі по собі, звичайно. Все це створено людською працею. І людьми ж ледь не знищено. Сьогодні 150 ченців, таких же суворих, як навколишня природа, намагаються відродити минулу велич монастиря. Ну про велич поки, може, й не йдеться. Добре було б храм відреставрувати. І хоча зовсім поруч (буквально вікно у вікно) з аскетичним чернечим життям йде життя мирське, з усією «чарівністю» бідного, не дуже тверезого побуту, але, схоже, все в цих ченців вийде. Принаймні, ми залишали Валаам з почуттям легким і спокійним.

От такі суперечливі відчуття й контрастні враження залишила подорож. І перша, і друга — у світ анімації. Але про це — наступного разу.