Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Повелительная необходимость»: рік 1932-й

Сьогоднi — День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій
23 листопада, 2002 - 00:00

Американський історик Генрі Брукс Адамс свого часу іронізував:«Реальна політика полягає в тому, щоб не помічати фактів». Більшовицькі політики тієї доби, про яку йтиметься, поза сумнівом, могли доповнити цю сентенцію так:«Якщо факти не рахуюються з політикою, тим гірше для фактів». Офіційна пропаганда і статистика в СРСР не лише замовчували відомості про голод початку 30-х років, а й, як відомо, прагнули взагалі не вживати слово «голод». Замість нього було винайдено евфемізм «недооблік смертей».

Як же вдалося приховати правду, адже всього в СРСР голодом було охоплено 77 мільйонів чоловік, з них 30 мільйонів мешкало в Україні? Якою мірою тодішній політичний істеблішмент був поінформований про реальний стан речей? Чи можна було відвернути інфернальні події 1932—1933 років, які лише в Україні забрали життя майже п’яти мільйонів чоловік (і це лише за мінімальними підрахунками)? Якщо так, тоді чому це не було зроблено?

ОСТАННІЙ ШАНС БІЛЬШОВИКІВ УКРАЇНИ

Інформацію для роздумів над цими запитаннями дають матеріали III конференції КП(б)У, що працювала 6— 9 липня 1932 року в тодішній столиці України Харкові у приміщені Державної опери. Серед 252 делегатів конференції з вирішальним голосом 158 осіб (або 62,7%) складали секретарі сільських районних комітетів. Ці люди разом з керівниками райвиконкомів були безпосередніми виконавцями директив центру. Вони розуміли, чим загрожують Україні хлібозаготівельнi плани. Їм, зокрема, була відома постанова ЦК ВКП(б) від 23 червня 1932 року:«Обмежитись вже ухваленими рішеннями ЦК і додаткового завозу хліба на Україну не здійснювати». У них жевріла надія, що III конференція, на яку приїхали високі московські сановники в особі Вячеслава Молотова і Лазаря Кагановича, дасть тодішньому центральному керівництву точне уявлення про стан сільського господарства в Україні, а головне — (можливо) пом’якшить їхнє ставлення до України.

Багато очікували від конференції й безпартійні. Це, зокрема, засвідчує лист з Тирасполя, надісланий 18 травня 1932 р. на адресу президії партійного зібрання. Процитуємо уривок з цього листа: «Товариші! Про те, що ми переживаємо серйозні труднощі у сільському господарстві, про те, що є ряд кричущих безчинств, як перегинів, так і окозамилювання, гадаю, не слід описувати... Зверніть увагу на чехарду уповноважених з міста. Кожного разу приїжджає інший і намагається забезпечити тільки те, що в даний момент від нього вимагається. Наприклад, під час хлібозаготівлі уповноважені йшли на те, щоб здати посівматеріали, не думаючи про посівкампанії...».

Певні надії покладало на конференцію і вище партійно- державне керівництво УСРР. Його члени також були добре обізнані з реальним станом справ на селі. Не випадково Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Григорій Петровський писав генсеку ЦК КП(б)У Станіславу Косіору у 1932 році:«Через те, що продовольче становище починає важко складатись для районів Дніпропетровської, Одеської, Харківської, Київської і Вінницької областей і не тільки сіл, а й деяких робітничих міст, я вважаю за необхідне: 1. Написати доповідну записку до ЦК ВКП(б)... 2. Прохати ЦК ВКП(б) видати постанову про припинення хлібозаготівель на Україні...».

Знаючи все це, стенограму III конференції, незважаючи на те, що вона зафіксувала обов’язкові тогочасні політичні ритуали (як обрання «почесної президії», «почесного голови» в особі Сталіна, привітання тощо), сприймаєш, як акт історичної драми. На порядку денному стояло одне питання: «Про підсумки весняної засівної кампанії, про хлібозаготівну та збиральну кампанії і завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів». Доповідь зробив С.Косіор, який — слід пам’ятати! — був членом Політбюро ЦК ВКП(б). Саме це чималою мірою визначало суть і навіть тональність його виступу.

Тут доречно нагадати і про той лист, який він надіслав Сталіну 26 квітня 1932 року. В ньому, зокрема, зазначалося: «У нас є окремі випадки і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Усілякі розмови про «голод» на Україні слід категорично відкинути». І це писалося тоді, коли виконання хлібозаготівельного плану 1931 року, що затяглося до зими 1932 року, відчутно вдарило по тваринництву, започаткувало голод. Уже в першій половині 1932 року від цього голоду загинуло майже 150 тис. селян. Ось так: голод є, але «розмови про «голод» на Україні слід категорично відкинути».

У доповіді С.Косіора був представлий погляд ЦК КП(б)У на причини труднощів, що виникли. По-перше, серйозною, хоча й не головною причиною були названі складні кліматичні умови 1932 року (як відомо, складні кліматичні умови завжди заважали більшовикам керувати господарством колишнього Радянського Союзу). По- друге, труднощі весняної засівної кампанії пов’язувалися «з незадовільним керуванням організацією господарства колгоспів, проведенням торішньої осінньої збиральної і хлібозаготівельної кампанії». По-третє, джерелом багатьох проблем була названа безгосподарність у колгоспах. В доповіді фактично нічого не було сказано про хибність «воєннокомуністичних», адміністративних методів керівництва аграрним сектором, які насамперед і спричиняли катастрофічний стан на селі.

Керівники КП(б)У не хотіли про це говорити. Чому? Значною мірою це пояснює лист Голови Ради Народних комісарів УСРР Власа Чубаря до В.Молотова і Й.Сталіна, який був надісланий до Москви ще до III конференції, а саме 10 червня 1932 року. Ось уривок з цього листа мовою оригіналу:«Ваши упреки в том, что мы, украинцы, не знаем, что делается на селе и что мы не занимались как следует селом, целиком и полностью справедливы... Переоценка наших возможностей имела место в принятом нами плане хлебозаготовок, в плане мясозаготовок и др. Сейчас, перед новым урожаем, когда исчерпываются старые ресурсы, в период наивысшего напряжения сил для выполнения плана весенней посевной кампании, вскрываются с особой остротой все слабые места. Количество районов, находящихся в тяжелом положении, растет... Сейчас уже можно считать минимум 100 районов (вместо 61, считавшихся к началу мая), нуждающихся в продовольственной помощи и срывающих план весеннего посева. Они же будут срывать обработку и уборку урожая технических культур и хлеба».

Ось, як виявляється, що думали у Кремлі: українці надто «оптимістично» ставилися до можливостей села, а відтак самі собі створили проблему з голодом, що — повторимо — розпочався вже наприкінці 1931 року і на початку 1932-го. На думку московських вождів, самі керівники УСРР переоцінювали власні можливості у хлібозаготівлях.

СПРОБА «ПЕРЕГРАТИ» КРЕМЛЬ

Зрозуміло, тут у словах і «зізнаннях» В.Чубаря була гра: слід покаятися і раптом удасться умовити полегшити жорсткі умови хлібозаготівель. Недаремно наприкінці свого листа він писав:«Правильное ведение хозяйства нарушено у нас в УССР на таком большом участке, что требует внесения специальных корректив в планы хлебозаготовок, мясозаготовок и других заданий в области сельского хозяйства, о чем придется входить в ЦК и Совнарком особо».

Характерно, що і в листі В.Чубаря і у ще одному надзвичайно цікавому документі — листі Г.Петровського до В.Молотова і Й.Сталіна без всіляких евфемізмів вживалося поняття «голод», заборене в офіційних відкритих публікаціях. Ось уривок з листа «всеукраїнського старости»:«Мы знали, что в хлебозаготовках у нас будет суровый нажим и горшки будут биты. По-моему, взявшись выполнить 510 млн. пудов хлебозаготовки на Украине, ЦК КП(б)У виноват в том, что он без возражения это сделал, подчиняясь повелительной необходимости (підкреслення моє. — Ю.Ш. ) сохранить взятые нами темпы социалистического строительства, а также учитывая напряженное состояние международного положения. В этом смысле я понимал необходимость выполнения директивы ЦК ВКП(б) о хлебозаготовках, которая и была принята нами к неуклонному исполнению.

Однако мы знали, что выполнение хлебозаготовок на Украине будет нелегкое, но то, что я теперь увидел на селе, говорит за то, что в этом деле сильно переборщили у нас, перестарались. Я был во многих селах этих районов и везде видел, что порядочная часть села охвачена голодом (підкреслення моє. — Ю.Ш. ). Немного, но есть и опухшие от голода, главным образом, бедняки и даже середняки. Употребляют такие суррогаты, что дальше некуда, да и суррогатов этих подчас нет. На больших собраниях по селам меня, конечно, ругают, почем зря, бабы плачут, а бывает, и мужики. Иногда критика создавшегося положения заходит очень глубоко и широко — зачем создали искусственный голод, ведь у нас был урожай; зачем посевматериал забирали — этого не было даже при старом режиме (підкреслення моє. — Ю.Ш. ); почему украинцам нужно при тяжелых условиях ехать за хлебом в нехлебные края, а не привозят хлеб сюда и т. д.

Трудно при таких условиях давать объяснения. Ругаешь, конечно, тех, кто наделал перегибы, но в общем вертишься, как карась на сковородке. На отчаянный крик о помощи посевматериалом и хлебом для продовольствия, я относительно посевматериала кое-что обещал, заставляю крестьян выискивать семена у себя на местах, а насчет продовольственной помощи хлебом я не могу ничего обещать или обещаешь мало. Сейчас на почве голода по селам развиваются массовые кражи, главным образом, птицы — крадут кур, уток, забирают остатки картофеля, режут ночью телят и коров и съедают их».

Отже, ще до III конференції партійно-державне керівництво України чудово знало, що реально відбувається на селі, але підкорялося, за словами Г.Петровського, «повелительной необходимости», окресленій з Кремля. Втім, підкорялося, як з’ясувалось, недостатньою мірою. Цим і була обумовлена присутність на конференції Л.Кагановича і В.Молотова, хоча С.Косіор запропонував офіційне обгрунтування приїзду відразу двох «сталінських соколів»:«Україна в Радянському Союзі посідає дуже видатне, коли не сказати, вирішальне місце в галузі сільського господарства... Ось чому ми сьогодні бачимо тут на нашій конференції і т.Кагановича і т.Молотова, яких відрядив ЦК ВКП(б), щоб разом з нами обговорити і накреслити заходи, щоб якомога швидше просунути вперед сільське господарство України, піднести продуктивність наших колгоспів, виправити цілу низку хиб, що є в нашій роботі на селі».

Це дуже важливий момент для розуміння багатьох колізій на III конференції. На її п’яти (з шести) засіданнях тривало обговорення доповіді С.Косіора. Виступили 33 особи, серед яких були секретарі 18 райкомів партії, секретарі обкомів — М.Майоров, В.Чернявський, М.Демченко, Р.Терехов, а також В.Затонський, П.Любченко, Г.Петровський, М. Скрипник, В. Чубар, О.Шліхтер та інші делегати.

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЙНА РАПСОДІЯ

Деякі районні керівники робили спробу у своїх доповідях не тільки окреслити складність ситуації на селі, а й показати що не можна перекладати основну відповідальність за цю ситуацію на низові ланки, насамперед на нещодавно створені райони. Не випадково у надрукованому у 1932 році у Харкові стенографічному звіті III конференції були вилучені або ретельно відредаговані саме ті фрагменти з виступів районних керівників, які мали критичну спрямованість або привертали увагу високого керівництва до наявних проблем.

Ось що говорив, зокрема, представник Смілянського району Г.Фомін:«До питання про безпосередню допомогу районам з боку ряду відповідальних працівників, навіть окремих членів уряду, які приїздять для надання допомоги районам. Я не хочу говорити персонально, але вважаю, що окремі (товариші), приїжджаючи до нас, не тільки не допомагали районам, не тільки не вивчали економічні умови районів для того, щоб конкретно допомогти, а створювали умови, що деморалізували райони». У офіційно друкованій стенограмі конференції цей фрагмент виглядає так:«Далі про уповноважених. Я вважаю, що керівництво уповноважених, що надсилаються, повинно бути гнучке. Уповноважені повинні конкретно допомагати в здійсненні директив партії щодо сівби і хлібозаготівель. А товариші приїздять і часто-густо нічого конкретного районовій організації не дають, бо не знають умов району. Звичайно, це стосується не всіх уповноважених».

А ось що було вилучено з виступу представника Драбівського району П.Шерстова: «Драбівський район перебуває у дужі важкому стані. Там було забрано весь посівний матеріал, відбувалось масове побиття колгоспників та колгоспниць, у трьох кімнатах засідав штаб буксирних бригад, де вимагали хліб, підписку на позику, виплату всіляких податків. Внаслідок і завдяки цим спеціальним штабам, буксирним бригадам створилися несприятливі політичні настрої». З друкованого варіанту стенограми було вилучено й інший фрагмент виступу П.Шерстова. Ось він: «Я хотів би запитати тов. Косіора — я нова людина, у нас посіяно 11 тисяч га бурякiв, на 28-е число ми прорвали 38%, цього замало, безумовно, замало, але уявіть собі таку картину, коли народ пухлий, коли є велика кількість людей, які лежать і не встають.

(Косіор: Який це район?)

Драбівський район.

(Косіор: Ви нас не лякайте, ви краще про роботу розповідайте).

Я про роботу й розповім.

На сьогодні, коли бракує харчів, колгоспнику нічого дати. У більшості випадків колгоспники йдуть напівголодні працювати».

Щоправда, до надрукованої версії стенограми потрапив не менш цікавий момент з виступу П.Шерстова, який яскраво ілюструє методи і рівень тодішнього крівництва:«Тут т. Косіор цілком правильно зазначив, що центральні організації не знали району, райони не знали колгоспів і сіл. Я наведу один приклад: працюючи в іншому районі, де, окрім лісу, нічого нема, я одержав блискавку з Наркомпостачання: за 24 години заготувати й відвантажити моркву й капусту. Ми цього зробити не могли, бо ні того, ні того в нас нема. Через кілька днiв одержуємо телеграму про виклик представників заготівних організацій:«Чому не виконуєте нарядів?

Косіор: Який це район?

Шерстов: Олевський.

Цю капусту та моркву треба було відвантажити в Ленінград, а ми самі для постачання одержуємо з інших районів».

Можна лише уявити, як нелегко було наважитися районним керівникам відверто сказати такого роду речі у присутності найвищого начальства. Вони наважилися і, зрозуміло, були піддані критиці: стрілочники, як відомо, винні завжди «На жаль, — відзначив, наприклад, В.Затонський, — на цій конференції у деяких виступах представники кількох районів плакалися перед нами. А як вони провадили партійну лінію в себе, що вони зробили, щоб не було таких втрат під час збирання хліба, що вони зробили для кращого обробітку землі, кращого осіннього засіву, для організації праці, —про це вони нічого не казали».

Напередодні конференції члени Політбюро ЦК КП(б)У відвідали багато районів України і зібрали великий матеріал, який і було покладено у основу їхнiх виступів на конференції. М.Скрипник, зокрема, говорив: «Я не згоден з тими товаришами, які з теперешніх сільськогосподарських кампаній головну свою увагу віддають питанню хлібозаготівель. Не треба себе гіпнозувати тим, скільки треба взяти хліба з нашого врожаю. Треба зібрати повнотою все те, що ми засіяли. Коли ми зуміємо перебороти труднощі збиральної кампанії, коли питання боротьби з втратами зрозуміємо, як питання політичне і господарське, у нас вистачить хліба цілком і повнотою і для виконання плану хлібозаготівель...».

Характерно, що і у виступі М.Скри пника містилися положення, що не увійшли до друкованого стенографічного звіту III конференції. Ось одне з них: «Багато товаришів підмінюють одне політичне питання другим. Замість питання про те, що є причиною наших проривів, вони зараз ставлять інше питання: хто є причиною наших проривів. Сама постановка цього питання неправильна. Ми мусимо вияснити, що є причиною наших проривів. Ми люди, живемо і боремось, і, значить, помилки, які є, мають причини. Ми — ЦК КП(б)У, ні в якому разі не знімаємо з себе відповідальності за цілу працю цілої нашої парторганізації. Ні в якому разі не знімаємо, тому що причиною є неповне розуміння, неповне усвідомлення глибини політичних процесів, які відбулись».

З притаманною йому обережністю спробував привернути увагу до проблем села і Г.Петровський:«Треба одверто сказати, що деякі райони перебувають у скрутному харчовому стані. Ви знаєте, товариші, що у нас багато хліба лишилося на полях. І причина тут та, що наша організація праці в колгоспах, масова політична робота була не на потрібній висоті... Я проїздив кілька сіл; питаю секретаря, чи давно ви тут? Говорить, місяців 2-3, а голова — місяців — 3-4. Звісно, це неправильно. Коли на селі буде така плинність керівного активу, то ми не доб’ємося стійкості і в самих колгоспах».

МОСКОВСЬКИЙ НАБАТ

Спроби декого з керівників УСРР, а особливо представників районів, вказати на складність ситуації у сільському господарстві України не розчулили Вячеслава Молотова і Лазаря Кагановича. Останній, звертаючись до делегатів конференції, говорив: «Ви повинні підготувати й розгорнути роботу, щоб цілком виконати план хлібозаготівель, рішуче переборюючи всі і всілякі демобілізаційні, а часто капітулянтські, правоопортуністичні настрої щодо хлібозаготівель. Ви повинні на селі, в районі переламати настрої деяких активістів, що сьогодні у вас демобілізовані». У виступах Молотова і Кагановича було не просто значно звужено спектр факторів, що загострили ситуацію в України. Ці виступи, по суті, засвідчили, що центр однозначно зайняв жорстку позицію щодо українського селянства.

У своїй промові В.Молотов, зазначивши, що план хлібозаготівель не виконаний і що «у ряді районів унаслідок помилок, припущених під час хлібозаготівель, утворився важкий харчовий стан», піддав гострій критиці райкоми партії, а також ЦК КП(б)У. «Тепер, — підкреслював В.Молотов, — є намагання затерти хиби роботи в сільському господарстві на Україні, зваливши негативні факти останньої хлібозаготівної кампанії на Україні на «зовнішні» причини, на розмір хлібозаготівного плану і т. ін. Треба дати рішучу одсіч цим антибільшовицьким спробам». Головне питання, за твердженням В.Молотова, полягало в тому, як розверстати план хлібозаготівель і як проводити цей план.

Дуже влучну характеристику місії В.Молотова та Л.Кагановича дав один з британських дипломатів, який у своєму повідомленні від 18 липня 1932 року зазначив: «Хоча Молотов і Каганович люб’язно присолодили пігулку невдоволення центрального уряду, вихваляючи помітні досягнення українських більшовиків у галузі промисловості, з їхніх виступів було зрозуміло, що вони прибули головним чином для того, щоб дати українській партійній організації сувору прочуханку».

Ще більш цікаво те, що вже на схилі життя В.Молотов неодноразово зустрічався з письменником Феліксом Чуєвим, згадував минуле. Ось уривок з їхньої розмови:

«— У письменницькому середовищі говорять про те, що голод 1933 року був спеціально організований Сталіним і всім вашим керівництвом.

— Це говорять вороги комунізму!...

— Але ж чи не дванадцять мільйонів загинуло від голоду у 1933-му...

— Я вважаю, що ці факти не доведено, — стверджує Молотов.

— Не доведено?..

— Ні, ні в якому разі. Мені доводилося в ті роки їздити на хлібозаготівлі. Так що я не міг пройти повз такі речі. Не міг. Я тоді побував на Україні двічі на хлібозатівлях, в Сичово, на Уралі був, у Сибіру — як же, я нічого не бачив, чи що? Абсурд! Ні, це абсурд». Це й справді абсурд, оскільки у виступі на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 3 серпня 1932 року ніхто інший, як В.Молотов сказав: «Ми стоїмо справді перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах».

Втім, повернімося до III конференції. У заключному слові С.Косіор знов піддав критиці виступи деяких секретарів райкомів партії, підкресливши: «Не всі ще усвідомили відповідальність за виконання завдань... 3 такими настроями треба рішуче поквитатися. Після всього того, що говорилося на конференції, після виступів тт. Молотова і Кагановича і вашого одностайного схвалення цих виступів ми повинні по-більшовицькому розгорнути роботу і забезпечити швидке подолання тих труднощів, які переживають окремі райони України». Делегати конференції ухвалили резолюцію, яку 9 липня 1932 року затвердив пленум ЦК КП(б)У і якою «до безумовного виконання» приймався встановлений для України план хлібозаготівель — 356 млн. пудів по селянському сектору. Цей план згодом тричі скорочувався, а до 1 листопада 1932 року від селянського сектора України надійшло лише 136 млн. пудів хліба.

«БЕЗУМОВНЕ ВИКОНАННЯ»

Наведені цифри варто порівняти з обсягами експорту хліба з СРСР до Європи. У 1930 році було вивезено 48 млн. пудів зерна, у 1931-му — 51, у 1932-му — 18, у 1933-му — 10. За умов голоду, що розпочався, знаючи, що помирають мільйони власних громадян, політичне керівництво СРСР експортувало хліб, мотивуючи це потребами індустріалізації. Всіх, хто не розумів «державних потреб», нещадно карали.

Коли на ланах з’явились «перукарі», тобто селяни, які ночами «стригли» колоски, щоб вижити, відповідь влади не забарилася: 7 серпня 1932 року з’явився відредагований особисто Сталіним закон про охорону соціалістичної власності (закон «про п’ять колосків» або «сім-вісім», як його називали), яким за розкрадання передбачались розстріл або 10 років ув’язнення. На початок 1933 року за цим законом було засуджено 54 645 осіб, з них розстріляно 2000.

Втім, карали не лише селян, а й самих комуністів — місцевих керівників. За будь-яку спробу протистояти жорстким директивам «згори» секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів та інших місцевих працівників виключали з партії та віддавали до суду як зрадників і організаторів саботажу. Так, у 1931 році і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80 % секретарів райкомів партії.

І тут час спеціально сказати про антиукраїнськість голоду початку 30-х років. Як відомо, у 1986 році професор Роберт Конквест написав книжку «Жнива скорботи», в якій наполягав на тому, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян винищили не тому, що вони були селянами, але тому, що вони були українцями-селянами». Дотепер серед науковців на Заході і в Росії триває дискусія про те, чи справді голод мав характер геноциду щодо українського народу, але прикметною є така деталь: голод не зачепив сусідні з Україною області Росії. Ось чому потерпілі від голодування українські селяни (ті, які могли пройти через встановлені кордони) ходили туди міняти і купувати хліб. Голодували Північний Кавказ, Казахстан, Поволжжя, але голоду не було у тих західних регіонах України, які входили на той час до складу Польщі (Львівська, Волинська, Тернопільська). 22 січня 1933 року з’явилась директива за підписом Сталіна і Молотова, в якій констатувалося, що селяни з України і Кубані їдуть по хліб (звернімо увагу, куди!) у Московську, Західну і Центрально-Чорноземну область, Білорусію, Середню і Нижню Волгу. Органам ОГПУ було наказано заарештовувати і депортувати назад цих селян.

Отже, голод не був наслідком стихійного лиха, а ніхто інший як Сталін визнавав, що «в 1932 р. хліба у нас було у країні більше, ніж у 1931 році». І в Україні врожай 1932 року був не рекордним, але достатнім для того, щоб не допустити голоду. Однак тут вибухнув голод, жертвами якого стали всі селяни включно із колгоспниками: урожай 1932 року у них просто відібрала влада. Відбирала послідовно, цілеспрямовано, жорстоко. Відбирала включно із насіннєвим фондом. Влада добре пам’ятала масштаби селянського спротиву в Україні у 1930 — 1931 роках, коли проти «великого перелому» воювали цілими селами, бо хто ж віддає зароблене просто так. Пам’ять про ті події (не говорячи вже про події 1917 — 1920-х років) значною мірою обумовила те, що під недовіру було поставлено все українське населення і навіть комуністи.

Те, що московське керівництво було невдоволене ситуацією в першу чергу в Україні, яскраво засвідчують багато документів. Засвідчує лист Сталіна до Л.Кагановича, написаний 11 вересня 1932 року і надрукований в унікальному виданні «Сталин и Каганович. Неизданная переписка. 1931 — 1936» (М., 2001):»...Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше... Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот долавировался до ручки... Плохо по линии советской. Чубарь — не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, немало) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей... Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть».

Невдовзі розпочалося «выправление положения» в Україні. Зокрема, наприкінці жовтня 1932 року (на виконання рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року) в Україні розгорнула свою роботу «надзвичайна комісія» на чолі з В.Молотовим. Уже 30 жовтня останній повідомив Сталіну: «Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях». В.Молотов надав новий імпульс здійсненню репресій проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. ЦК КП(б)У почав публікувати списки партійців, директорів радгоспів, голів колгоспів та уповноважених по хлібозаготівлях, яких виключали з партії й віддавали до суду за невиконання плану хлібозаготівель.

«Надзвичайна комісія» на чолі з В.Молотовим з листопада 1932 до січня 1933 року «вичавила» з селян ще близько 90 млн. пудів. Значною мірою за рахунок того, що в українських селах восени 1932 року у складі спеціальних бригад по видобуттю зерна діяло 112 тисяч активістів, які одержували певний відсоток від награбованого зерна і харчів (і тим годувалися, а відтак – виживали).

Наприкінці 1932 року в Україну приїхали Павло Постишев і Лазар Каганович, з ними повернувся і Всеволод Балицький, який працював заступником Голови ОГПУ СРСР. Почався новий тур «наведення порядку» в УСРР. В.Балицький висунув версію про те, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок» та зробив висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом».

Розвиваючи теорію про існування в Україні селянської змови (а на 20 листопада 1932 року в Україні було заарештовано 766 працівників сільського господарства, у тому числі голів колгоспів, директорів радгоспів, керівників середньої ланки), Балицький 5 грудня 1932 року видав «Оперативний наказ ГПУ УСРР №1», яким поставив підлеглим «основне та головне завдання — нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та завдання рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівсь ких елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі».

5 листопада 1932 року В.Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону від 7 серпня 1932 року «з обоз’язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи зі злочинними елементами у правліннях колгоспів». На це було спрямовано і постанову Раднаркому України від 9 листопада. 18 листопада ЦК КП(б)У за участю В. Молотова ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібоздачi», яким посилювались репресії проти селян України. Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялось застосовувати натуральні штрафи по м’ясозаготівлях у розмірі (увага!) 15-місячної норми і річної (!) норми картоплі. І при тому треба було здавати хліб. «Куркулів» просто репресували по статті за «контрреволюційні злочини».

Однак «відповідальними» зробили не лише певні категорії селян, а все українське село. Ось лише одне (але вражаюче) документальне підтвердження. 20 листопада 1932 року В.Молотов телеграфує С.Косіору з Генiчеська:«До цього часу в районах діє розпорядження про продаж всюди сірників, солі і керосину. Є про це телеграма Бляхера від 9 листопада. Слід терміново це відмінити і протежити виконання».

А ось іще одне свідчення того, якими методами діяла влада. Це свідчення належить В.Балицькому:«За 4 месяца после начала хлебозаготовок до 15 ноября было арестовано по хлебозаготовительным делам 11тыс. чел. За месяц с 15 ноября по 15 декабря — 16 тыс. чел., в том числе 435 партийцев, 2260 чел. из колхозного аппарата, в том числе 409 председателей и 441 бухгалтер и счетовод, а также 107 предсельсоветов. К расстрелу тройкой приговорено 108, но еще на рассмотрении 100 человек. За 2 последние декады в ямах и черных амбарах (7 тыс. ям и 100 амбаров) найдено 700 тыс. пудов хлеба. Единоличники прячут у колхозников, особенно тех колхозов, которые выполнили хлебозаготовки...

Последние 2-3 дня на Харьковщине мы применили новую форму воздействия. Приходит в колхоз сотрудник ОГПУ в форме и ведет беседу с председателем, членами правления о сдаче хлеба. Разговор настойчивый. В результате колхоз «Червонный Господарь» за 2 дня повысил хлебосдачу с 58% плана до 96%, «Нов[е] Життя» с 54% до 80% и т. п. Думаем это распространить и на другие области».

20 листопада 1932 року Раднарком УСРР ухвалив рішення про запровадження натуральних штрафів:«До колгоспів, що допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усупільненої худоби, так і худоби колгоспників». 6 грудня ухвалено постанову ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Це рішення спричинило збільшення жертв голодомору.

«ХОРОШО!»

19 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР знов повертається до питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визнають ситуацію незадовільною і доручають «виправити» її Л.Кагановичу та Павлу Постишеву як «окремо уповноваженим».

Про те, який стиль наведення порядку вони сповідували, яскраво свідчить телеграма, що її Лазар Каганович надіслав Сталіну вже 21 грудня 1932 року:«Вечером 20 и 21 декабря на заседании Политбюро ЦК КП(б)У наметили ряд практических мер по усилению хлебозаготовок. Ввиду того, что значительная часть уполномоченных отсиживается, покрывает бездеятельность, а порой прямое предательство районных работников, разослали решительное предупреждение всем уполномоченным, а 10 наихудших сняли с работы и дело об их пребывании в партии передали в ЦКК. Из десяти снятых 7 были посланы ЦК КП(б)У и 3 обкомами. 38 основных районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба — свыше 40% оставшегося к заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать около 30% оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов — 21 в Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредоточиваем наше внимание. Подобрали еще 40 руководящих работников уполномоченными в эти основные районы, а около сотни крепких военных и харьковских работников им в помощь. Одновременно нажимаем на районы, где осталось выполнять немного.

Так как есть большая опасность, что Киевская, Винницкая область снизят темпы и затянут выполнение оставшихся 7 — 8% плана, послали им категорическую директиву закончить план в ближайшие дни. Еще более решительную телеграмму послали Донецобкому. Крайне неблагополучно с Харьковской областью. Харьковчане не мобилизовались на выполнение плана. Единоличники области должны сдать еще около 6 мил. пудов. Сложилось впечатление, что обком пасует перед этой задачей. Пришлось сердито поговорить с Тереховым. Предложили более энергично взяться за хлебозаготовки, в частности у единоличников.

По нашему настоянию отменены 2 постановления ЦК КП(б)У от 29 ноября и 15 декабря, которые, по нашему мнению, дают основание местным организациям придерживать хлебозаготовки под видом закрепления и создания колхозных фондов и повторной проверки ресурсов совхозов. Подробно расскажу по приезду. Сегодня постановили арестовать и отдать под суд с опубликованием в печати четырех наиболее злостно срывавших хлебосдачу директоров совхозов. Косиор по своему желанию выезжает вновь в Днепропетровск, Чубарь в Чернигов. Хатаевичу поручили наблюдение за Харьковым.

В 4 часа я выехал в Одессу. Привет. КАГАНОВИЧ».

Сталін на цій телеграмі написав:«Хорошо!».

Коли голод вразив значну територію, на якій мешкали мільйони людей, вже неможливо було зробити «таємницю» з цієї трагедії. Голодуючі проривались через харчові кордони, їхали в інші регіони по хліб (у тому числі, і на кордон із Польщею), залишали у великих містах дітей, розповідали про те, що коїться на селі, знесилені, помирали прямо на міських вулицях.

Влада доволі рано відреагувала на це у загальнодержавних масштабах. Ще 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів» у якому зазначалося, що з метою «розвантаження Москви та Ленінграда та інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не зв’язаних з виробництвом і установами, а також від куркульських, кримінальних і інших антигромадсьних елементів, що переховуються в містах, визнати за необхідне:

1) Ввести єдину паспортну систему по СРСР з відміною всіх інших видів посвідчень…

2) Організувати, в першу чергу у Москві та Ленінграді, апарат обліку та реєстрації населення, регулювання виїзду та в’їзду.

3) Для вироблення конкретних заходів як законадавчого, так і організаційно-практичного характеру, створити комісію...»

27 грудня 1932 року ухвалено спільну постанову Центрального Виконавчого Комітету і Раднаркому СРСР про запровадження паспортної системи та обов’язкову прописку паспортів. Цей «новорічний подарунок» був адресований в першу чергу селянам, оскільки вони не отримували паспорти в руки. Звернімо увагу: сільським мешканцям, які не були пов’язані з роботою на державних підприємствах (МТС, радгоспах, школах, лікарнях тощо), а їхнi села не входили до визначених 100- та 50- кілометрових смуг, а також так званих режимних територій, паспортів не видавали аж до 1974 року.

Утім, мільйонам українських селян паспорти не були потрібні. Спорожнілі українські села заповнювали переселенцями з Росії, а тому, що сталося, знайшли традиційне для більшовиків пояснення: у тому, що робив сам режим, обвинуватили його ворогів. У даному випадку в організації голоду звинуватили «шкідників», «прихованих петлюрівців» і «українських націоналістів».

Не випадково трагічну ситуацію 1932 року сталінське керівництво використало для активного згортання політики «українізації». Зокрема, 14 грудня 1932 року Сталін разом iз В. Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку із проведенням хлібозаготівельної кампанії. Цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні й поза її межами, в регіонах, де компактно мешкали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та іншими «контрреволюційними» елементами. Це означало не лише кінець, хоч і контрольованої, але все-таки політики «українізації», а й початок антиукраїнських «чисток», масштаб яких повною мірою виявиться у 1933 році.

Утім, це вже тема іншої розповіді — про «повелительную необходимость» 1933-го...

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ