ЩОДЕННИК

Ранковий дизель-поїзд в передсвітанковій імлі неспішно прямував до Житомира. В одному з вагонів мирно дрімали, тихо й голосно перемовлялися або грали в карти скромно одягнені люди. Раптом у салоні забриніла гітара, й полилися слова незнайомих мені пісень. То співала група дівчат і хлопців — хтось підліткового віку, хтось трохи старший. Вони співали про Ісуса Христа, про те, що Бог зробить здійсненними їхні юнацькі надії, про віру в добро та любов до ближнього. Чисті юнацькі голоси, ніжні мелодії та натхнені слова заполонили салон і нібито намагалися вирватися з нього в небо. Ті, хто дрімав, прокинулись, хто гомонів — принишкли, стали прислухатися. Не буду говорити за інших, але мене огорнуло дивне відчуття — немов спав тягар повсякденних проблем і я вiдлітав кудись у чудові краї, де нема підлості, зрад, брехні й ненависті... Так продовжувалося майже до кінцевої зупинки поїзда, і коли виходив з вагона, мимохіть подивився на співаків — їхні юні обличчя чомусь виглядали незвично гарними й просвітленими. І дуже захотілося, щоб у життєвих випробуваннях їм вистачило сил зберегти й свою віру, й своє устремління до добра. Тоді, можливо, у нас стало б більше ще одним острівцем надії на краще. Я не спитав, хто вони — скоріш за все, це були члени якоїсь з християнських протестантських громад. Але хіба справа в цьому?