Технологія виконання скандалу

Зал засідань заповнили не депутати, а, переважно, представники різних кінематографічних професій та журналісти. Слухання вів Адам Мартинюк. Зауваживши, що «це символічно, що ми на День захисника вітчизни будемо захищати кіно», закликав висловлювати конкретні пропозиції та нагадав про регламент.

Першою й найбільш, як потім виявилося, насиченою конкретикою стала доповідь віце- прем’єра з питань гуманітарної політики Миколи Томенка:

«Я хочу запропонувати незвичну розмову… Давайте не змагатися, хто більший патріот і хто більше зробив колись». На його думку, дві однаково неприйнятні альтернативи — «державний протекціонізм, коли ми зробимо ще одне міністерство та ще один комітет і працевлаштуємо ще одну людину. Якщо ця альтернатива буде домінувати, в українському кіно нічого не буде…» Як один із зразків такого протекціонізму пан Томенко навів історію з фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу», на який один міністр культури сам собі виділив гроші, щоб зіграти там головну роль. А друга альтернатива — «коли наша територія використовується для зйомок іноземного кіно… Тоді немає в нас ні режисерів, ані акторів, є лише територія — і це теж неприйнятно». Дієвим вибором, на думку віце- прем’єра, могла б стати система конкурсів за державне фінансування. Причому таке фінансування повинне складати не більше 50% від загального бюджету фільму, все інше має надходити від приватних інвесторів та фондів. Не бажаючи «образити метрів», урядовець нагадав. що в умовах руїни нема авторитетів, важливе лише одне — прорив із такого становища, а гроші потрібно давати «не під звання, а під здібності, можливість просунути фільм». Одна з таких можливостей — телебачення. Кіно так чи інакше сприймається через масову культуру і тому викликає цікавість, дискусію в суспільстві, з’являються зірки, а тільки «законом кіно відродити не можна». Ще одна важлива теза — «уряд знайде механізми аналізу стану кіностудій, їх використання», буде встановлено, що працює. а що є частиною корупційних схем. І якщо на студії є території, що не використовуються для кіно, їх треба продати, а гроші, знову-таки, пустити на розвиток кінематографа. І уряд повинний зробити так, «щоб кожен метр працював на кіно». Наприкінці Томенко наголосив, що, «окрім усього іншого, вкрай необхідна мода на культуру. «Доки еліта, уряд не зроблять українське кіно модним, доти криза триватиме».

По виступу був продемонстрований незакінчений документальний фільм Артура Лі «Методика виконання злочину». Фактично це — ланцюжок міні-інтерв’ю з молоддю та підлітками, переважно на вулицях, — чи знають вони якихось українських кіномитців, яке кіно взагалі вони дивляться. На жаль, ніхто не згадав, хто такий Іван Миколайчук, а серед своїх кумирів називали голівудських чи російських кінозірок.

Потім вийшов заступник голови комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Павло Мовчан. Почавши з цитати Ніцше про неможливість відновлення людського в людині, згадавши про комору в селі, де він іще хлопчаком бігав дивитися кіно, констатувавши, що «Майдан сконцентрував довкола себе духовно принижених» (?!), депутат перейшов до опису вже відомих картин катастрофи національної кінематографії. Тут був і продаж майна Одеської кіностудії, і ліквідація цехів на Національній студії імені О. Довженка. Пан Мовчан засудив Голівуд, телебачення і прокат, які той Голівуд показують, імперські сили, глобалізаційні процеси — останні призводять до падіння моралі, а надію поклав на нову владу, котра вживе протекціоністські заходи, один із найголовніших серед яких — 30-відсоткова квота на показ національного кіно для прокатників і телебачення. Резюме: проблема кіно — «це проблема національної безпеки».

Колега Мовчана, власне голова комітету Лесь Танюк, виявилося, не знає, від кого виступає — «від комітету, від нової влади, в діях якої після Майдану мені не все подобається, чи як митець». Він теж навів трагічну цитату — «бывали лучше времена, но не было подлей». Виклав декілька законодавчих пропозицій, які вже давно стали нагальними, — звільнення кіновиробництва від оподаткування, введення пільгових кредитів для кіновиробників. Після чого перейшов до головного — обговорення персони директора кіностудії імені О. Довженка Віктора Приходька. Отже, останній, за словами Леся Степановича, довів студію до банкрутства. Скарги на нього йдуть безперервно. Концепція розвитку студії, висунута Приходьком, комітетом не затверджена, а, отже, недійсна. Приходько — автор несмачного «Шоу Довгоносиків», а вони особливі шкідники. Нову генерацію кінематографістів до кіно не допускають. Закликав державу не заважати і констатував: «Ми перемогли на Майдані, переможемо й у культурі. Бо Майдан і є культура… Нехай же хлібом насущним України стане нове українське кіно!»

Лінію комітету підтримав і кінорежисер Михайло Іллєнко. На його думку, в інформаційному просторі «найбільш широко представлена не інформація, а телекілерство… Вся структура інформаційного простору нині поза контролем суспільства». Михайло Герасимович також наголосив на необхідності протекціоністських заходів і на наведеннi ладу у використанні телеефіру. Його пропозиція — «держава повинна нарешті надати ефіру статусу національного державного ресурсу… Його потрібно рятувати за допомогою Ради національної безпеки й оборони». Уподібнивши ефір зброї, режисер підкреслив, що «в цій війні немає захисту», й навів негативні, на його думку, приклади — заангажовані новини, стриптиз, рекламу, американський секонд-хенд. Деякі моменти у виступі пана Михайла перегукувалися з тезами Томенка — наприклад, те, що «сьогодні єдиний шлях для повернення українського кіно в кінотеатри — завоювання симпатій телеглядача»; також він погодився з ідеєю об’єднання державного та недержавного фінансування, інвентаризацією наявних кінопотужностей. А потім також перейшов до нинішнього стану речей на студії імені О. Довженка й на особу Приходька, котрий свого часу дійсно припустився не зовсім коректного вислову щодо стану українського кіно. А завершив свій виступ Михайло Іллєнко сподіваннями на зустріч із Ющенком і членами уряду, а також пообіцяв, що за результатами слухань буде випущено окрему збірку.

Вочевидь, список виступаючих складала одна сторона конфлікту, бо здебільшого всі, хто піднімався на трибуну, так чи інакше солідаризувалися з позицією комітету. Ганна Чміль, колишній керівник відділу кіно в Мінкультури, наголошувала вже котре на необхідності протекціонізму.

Квотний принцип кінопоказу підтримала редактор журналу «Кіно-театр» Лариса Брюховецька, запропонувавши телеканалам уже готову розлогу ретроспективу українського кіно, котрої, за її словами, вистачить, щоб ту квоту наповнити. Заступник голови Спілки кінематографістів Леонід Мужук знову згадував про «Довгоносиків» і Сердючку («Смердючку»), і говорив «не про персоналії, а про глобальну антиукраїнську політику». Депутат Михайло Косів славив «Молитву за гетьмана Мазепу».

А коли слово взяв режисер цього фільму, Юрій Іллєнко, емоційний градус слухань різко підвищився. Вочевидь, Юрія Герасимовича зачепила та частина виступу Томенка, де йшлося про його фільм. Режисер уподібнив нову владу до глухарів, котрі практично вимерли, бо коли токували, нічого не чули: «Нова влада нікого не чує крім себе. Ми сьогодні токуємо на руїнах українського кіно». Митець застосував потужні та надзвичайно актуальні образи — так, на сьогодні «відбувся найбільш потужний у Європі терористичний акт проти українського кіно», відповідальність за який ніхто на себе не взяв. Але «теракт триває, бо й досі триває інформаційна окупація». Ніякого ренесансу кінематографії, на думку постановника «Мазепи», не станеться, бо запропонований пакет законів «не торкається головного — спотворення національного обличчя українського кіно». А закінчив пан Юрій свій вельми експресивний виступ розпачливим: «Прости мені, українське кіно, що я, твій рядовий боєць, що поклав життя за тебе, не можу тебе відстояти, бо в тебе немає квоти… Прощавай!»

Після повного непорозуміння, яким був виступ якогось депутата-комуніста, що почав із плачевного стану кіно, а закінчив чомусь реформами в аграрному секторі, емоційну хвилю знову здійняв режисер Володимир Савельєв. Його тон теж був несамовитим, аргументи — вбивчими. Приходько, на його думку, знищив 17 цехів, Театр кіноактора, кіноархів, бібліотеку, і все для того, щоб віддати студію телемагнатам — тому він має бути звільнений. У своєму запалі він навіть перебрав регламент. Не був оригінальним і нинішній голова Спілки кінематографістів Микола Бєліков — знов говорив про Довгоносиків, як панацею пропонував поєднання меценатства з продюсерською системою.

Думку протилежної сторони озвучив, нарешті, кіноактор і депутат Іван Гаврилюк. Він — без прізвищ — згадав про митців, які «вислужувалися» при старих режимах починаючи хіба не з комуністичного, «а тепер розповідають, як вони люблять Ющенка». На думку виступаючого, такі митці знімають відповідні «шедеври», а якщо ті шедеври публіці нецікаві, автори «заявляють, що нація не доросла» до тої геніальності. «Але нація розуміла мову Довженка й Параджанова». Закликавши надати слово Приходьку, Гаврилюк прямо кинув виклик опонентам: «моя найбільша помилка в тому, що я дуже любив багатьох із вас». Опоненти відгукнулися несхвальними відгуками та традиційним «ганьба». Але то, як кажуть, були ще ягідки.

Певну розрядку вніс Олесь Санін. Він на початку свого виступу запропонував депутатам… легалізувати порно. Бо український внесок у цей різновид розваг величезний, є зірки і визнання по всьому світі; ще й внесок у бюджет буде гарний. Трохи збивши, таким чином, зал із надто пафосного настрою, режисер зачитав думку молодих кінематографістів, — до яких, як здається, не планує навіть прислухатися жодна зі сторін конфлікту. Цей маніфест під вельми адекватною назвою «Зараз — або ніколи» вартий того, щоб його процитувати:

«Ініціативна група Асоціації молодих кінематографістів виступає за радикальне реформування українського кіно.

Процеси, пов’язані з реформуванням українського кіно, й далі приховані від уваги громадськості. При цьому старі гасла про необхідність державної підтримки національного кіно дискредитують саму ідею народження НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО КІНО.

Сучасний український кінематограф мусить бути конкурентоспроможним та різноманітним. Це кіно насамперед жанрове (комерційне) — захоплююче видовище, яке відповідає очікуванням українських глядачів та здатне консолідувати суспільство. Це авторське кіно (арт-хаус) — фільми, що здатні представляти Україну на міжнародних кінофестивалях.

Виходячи з прагматичних засад, ми даємо собі звіт у тому, що поява в Україні принципово нових фільмів можлива лише на базі сучасної кіноіндустрії.

Демагогією з приводу «відродження духовності» проблему не вирішити. Кіно — мистецтво індустріальне, його подальший успішний розвиток вимагає не лише творчих ресурсів, але насамперед технологічних, та сучасної законодавчої бази. Тому роль держави полягає в тому, щоб створити умови, при яких кіно здатне існувати та розвиватися і як бізнес, і як мистецтво.

До уваги старшого покоління українських кінематографістів: держава повинна допомогти національному кінематографу вижити у кризовий період, але це зовсім не означає, що держава повинна бути безвідмовним фінансовим донором для задоволення будь-яких творчих фантазій.

Життєздатне національне кіно є необхідністю для країни, у якій живе 48 млн. людей. А ще й необхідністю економічною — сьогодні Україна являє собою ринок збуту для продукції виключно іноземних кінокомпаній.

1. Ми вимагаємо від влади публічності та відкритості у всіх питаннях, пов’язаних із реформуванням кіноіндустрії.

2. Ми вважаємо головним завданням комплексний маркетинговий аналіз галузі, з залученням як експертів незалежних іноземних консультантів.

3. На підставі висновків повинна бути створена концепція української кіноіндустрії, як прогнозованої та самоокупної галузі. Далі конче потрібен проект послідовного запровадження цієї концепції.

Проте вже очевидно, що настав час для cтворення Державного комітету з кіно, який би існував поза структурою Міністерства культури та мистецтв України, ухвалення закону про держпідтримку кіноіндустрії України, інших нормативних та правових актів у галузі кінематографії: виробництві, дистрибуції, кіно- та відеопоказі.

Необхідно подбати про розвиток інфраструктури кінематографії та створення повного технологічного циклу кіновиробництва в Україні, розробку та затвердження юридичного визначення «національний фільм», державне сприяння суб’єктам підприємницької діяльності різних форм власності в національному кіновиробництві.

Ми виступаємо за створення громадської спостережної ради з питань державної підтримки кіно, розвиток міжнародних зв’язків у галузі кінематографу, вступ України до міжнародної організації, створення нових експертних комісій для надання державних грантів українським кінематографістам, скасування цензури. Висновки експертної комісії з класифікації фільмів для кінопрокату повинні мати рекомендаційний характер.

Вважаємо важливим розробку та запровадження системи пропаганди національного кіно, тобто просування фільмів до глядача. Включно з державним фінансуванням участі національних фільмів у програмі міжнародних кінофестивалів класу «А», а також реформування державної кіноосвіти відповідно до вимог сучасної кіноіндустрії».

Загалом, складалося враження, що, чим більше займається той чи інший доповідач практичною, нагальною роботою в кіно, тим менше в його промові розжарених пристрастей, волань про «катастрофу», про «загибель держави», про «розкрадання» тощо. Одним словом, усього того, що один із найкращих вітчизняних кінорежисерів Роман Балаян на моє прохання охарактеризував так:

— За окремими винятками, сьогодні виступали прокурори. В них я побачив образ Вишинського.

Абсолютно випадав із «прокурорського» ряду й виступ директора кінотеатру «Жовтень» Людмили Горделадзе, — людини, яка не тільки знає про проблеми кінематографа, а й кожного дня намагається їх вирішувати. Людмила Борисівна запропонувала кілька дуже цікавих кроків для кіновиробництва — наприклад, те, що державне замовлення на фільм повинно також включати і кошти на тиражування копій фільму та рекламу — тільки тоді у вітчизняних фільмів буде можливість потрапити у прокат. І взагалі, в кіно — «не криза, а безвідповідальність чиновників». Бо для збереження кінопрокату, яким так опікується «прокурорське» крило, повинні бути розв’язані питання оренди комунальної власності — тільки тоді муніципальні кінотеатри зможуть стати прибутковими й показувати наше кіно без ризику збитків. Також багато конкретики було й у президента Голівудської кінофундації Петра Борисіва. На його переконання, «євроатлантична інтеграція» необхідна не лише в політиці, а й в екранному мистецтві. Бо «американська, європейська кіноіндустрія може допомогти Україні, й Україна має чого навчити Америку та Європу».

Забігаючи наперед, слід сказати, що й у виступі міністра культури Оксани Білозір були досить адекватні і точні моменти: «суть проблеми — всередині вас. Мені сумно було тут сидіти в ложі… Я хотіла від вас почути, що треба робити, а що я почула?» Слава богу, бачення того, що треба робити, міністр продемонструвала — це цілий пакет законопроектів — збір на розвиток кіно від іноземного продукту, відміна ПДВ на кіновиробництво та плати за землю для кіноустанов, зменшення ставок ввізного мита на професійне обладнання, залучення меценатів, підготовка кадрів, обов’язкова умова присутності 51% українських грошей у бюджеті стрічки.

Втім, я свідомо порушив порядок викладу подій у Верховній Раді. Бо перед виступом Білозір на трибуні з’явилася, власне, та людина, яка і є джерелом конфлікту. Тобто — сам Приходько.

«В мене дві пропозиції — сказав він, — перестати брехати та знімати кіно. Сьогодні я побачив свято некомпетентності… Брехня — й те, що студія розвалена, й те, що від хороших законів з’явиться хороше кіно, й те, що кіно в Україні нема… Не впевнений, що наші збори взагалі мають сенс». На думку Приходька, нині в українському кіно просто відбувається зміна поколінь. Старша генерація, котра виросла та сформувалася ще за часів СРСР, змін не сприймає, їм важко зорієнтуватися в сучасній ситуації. А «щоби подолати кризу — треба зняти хороший фільм. Криза в тому, що бракує сценаріїв, режисерів». І досить неприємна річ — «на жаль, українське кіно ніколи не було великою часткою світового. Ми мали два імені — Довженко й Параджанов, і три великих фільми, котрі вони зняли». А тому не треба гнатися за «Оскарами», а «просто знімати пристойне кіно… Треба щось зробити. Зробіть що-небудь! Усе інше — пуста демагогія».

Свій спіч пану директору було промовляти важко. Зал просто гримів від скандування «Ганьба!» та «Геть!», криків «довгоносик!» — група підтримки Танюка, Мовчана та Юрія Іллєнка була дуже активною і чисельною. І на зовсім протилежну змінилася реакція тих самих людей (потім від них іще дісталося нардепу Володимиру Сівковичу), коли на трибуну піднявся депутат Олег Тягнибок. Мабуть, він говорив правильні речі — щось там про розпродаж студії імені Довженка, про виховальну роль кіно, ще щось. А зал, принаймні значна його частина, всі непримиренні борці за світле майбуття кінематографії, йому аплодували.

Аплодували ксенофобу, ультраправому екстремісту.

Аплодували автору сумнозвісного вислову про «москальсько-жидівську мафію». Аплодували заповзято, бурхливо та довго.

Носії культури. Митці.

Хотілося би закінчити якимось аналізом пропозицій, роздумами про перспективи. Але виходить, на жаль, по- іншому.

Мені особисто неприємний Сівкович. Та й Приходько, звичайно, — особа, м’яко кажучи, складна, суперечлива. Але є речі, котрі знаходяться за межею розмов про відродження чи кризу культури, і про ці речі навіть нема сенсу дискутувати. І списати це на чиюсь необізнаність не вдасться. Всі в залі чудово знали, хто такий Тягнибок. І це, на жаль, виглядає логічним продовженням того ряду, в якому Романа Балаяна та Віктора Греся (чудові стрічки «Полеты во сне и наяву» та «Чорна курка» відповідно) обзивають «п’ятою колоною», що руйнує національну культуру, фестиваль «Молодість» — таким, що кожного року доводить, що українського кіно немає, а директора кіностудії — «довгоносиком».

І якщо люди, котрі мислять у координатах прийнятності Тягнибока й «інородності» Балаяна, претендують нині на відродження вітчизняного кіно, — то кіно таки дійсно не буде.

І особисто я, журналіст, випускник Театрального інституту, кінокритик і платник податків, таким людям у праві представляти українську культуру відмовляю.