Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

У чому правий Медведєв?

Українці вже давно — за десталінізацію
15 жовтня, 2010 - 00:00
«МАРШ ПАТРІОТІВ» / ФОТО ВОЛОДИМИРА ДУБАСА
АКЦІЯ ПРОТЕСТУ ПРОТИ ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА СТАЛІНУ В ЗАПОРІЖЖІ / ФОТО УНІАН

Днями в Росії відбулося призначення адвоката Михайла Федотова головою Ради при президентові Росії зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства та прав людини. Як відомо, ця посада була вакантною після відставки Елли Памфілової наприкінці липня цього року. Попри те, що світові ЗМІ фактично проігнорували це кадрове призначення російського президента, воно, однак, призначалося саме для «зовнішнього вжитку».

Адже якщо раніше ми чули з вуст представників російської влади висловлювання про Сталіна як «ефективного менеджера», то тепер новопризначений голова Ради з прав людини Михайло Федотов заявив, що займеться на цій посаді десталінізацією громадянської свідомості. Можна, звісно, поставити питання щодо мотивів російського президента Дмитра Медведєва, який ухвалив таке рішення, але його варто лише привітати. До речі, призначення Федотова на цю посаду підтримали російські опозиційні політики і правозахисники.

Цілком очевидно, що цим призначенням президент Російської Федерації продемонстрував бажання відновити образ держави, аби минуле не заважало країні модернізуватися й виглядати проєвропейською, принаймні, в цьому плані. Найпарадоксальніше, що Дмитро Медведєв, можна сказати, почав реалізовувати ідеї Віктора Ющенка. Адже в процесі десталінізації Україна давно обійшла Росію, причому саме тому, що на це був громадський запит, який сформувався ще 20 років тому.

Після здобуття незалежності в Україні стали поминати жертв Голодомору, який 2008 року Верховна Рада визнала геноцидом українського народу. Слід зауважити, що десятки іноземних держав також визнали Голодомор геноцидом. Поштовх цьому дав Майдан, і багато зробив Віктор Ющенко, але, на жаль, йому не вдалося довести розпочате до кінця й домогтися визнання УПА борцями за незалежність України.

Але з приходом нової влади процес десталінізації загальмувався. І цьому є багато свідчень. Узяти хоча б горезвісне встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. І при цьому один з українських віце-прем’єрів заявив: «Якщо місцева влада хоче щодня бачити Сталіна — на здоров’я!» Цікаво, що б він сказав, якби хтось у своєму дворі поставив пам’ятник Гітлеру?

А чого варті розпорядження нинішнього міністра освіти та науки очистити підручники з історії від «маячної гіперболізації» Голодомору... І вже якось ніхто не дивується, що народні депутати знову пропонують святкувати 7 листопада — день більшовицького перевороту. Далі — більше?

Але, думається, хоч би як старалися приховані та відверті сталіністи при владі, процесу десталінізації в Україні не зупинити, він незворотний.

ЗАПИТАННЯ «Дня»

Чи є питання десталінізації актуальним для України на сьогодні?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАН України:

— Тут потрібен історичний підхід. Уже мали місце дві десталінізації. Перша — хрущовська (XX, XXII з’їзд партії), коли були зняті всі пам’ятники Сталіну, його самого витягнули з мавзолею, перейменували міста, вулиці. Це, так би мовити, поверхова десталінізація. Друга — горбачовська (глибинна). «Перебудова», яка в голові Горбачова звучала як «спроба реформування соціалізму, надання йому людського обличчя», фактично закінчилося розпадом усього того, що було зроблено Леніним чи Сталіним. У результаті радянські республіки стали незалежними країнами. Далі вже в кожній з цих країн погляд на минуле, історичну пам’ять більш-менш відрізняється.

В Україні ніякої десталінізації проводити не треба, тому що залишки тоталітаризму залишаються тільки в головах у людей. У нас економіка ринкова, система управління має якісь риси того, що було раніше, — але вони не визначають кардинально ситуацію. Ми маємо прогресивні закони, Конституцію — інша річ, що вони не виконуються.

Порівняно з Росією, в Україні історична пам’ять більш загострена на злочинах Сталіна, тому що наша країна перебувала в епіцентрі сталінських репресій. Крім того, Україна складається з двох частин. Радянизованою західна Україна стала набагато пізніше — на ціле покоління, ніж південна та східна. Тому в південно-східній Україні сьогодні залишається така історична пам’ять, коли люди мало пам’ятають масові репресії. Ставлення до радянського минулого іноді навіть залишається ностальгічним.

Сьогодні потрібна переоцінка тої історичної пам’яті, що нам залишила радянська школа. Пам’ятник Сталіну в Запоріжжі — це окрема думка окремих людей. Нове покоління вже не має проблем із радянськими стереотипами, їх мають попередні покоління, от із цим і треба боротися. На це, власне, й було направлене створення Інституту національної пам’яті. Це завдання перед ним залишається і сьогодні — лікування національної пам’яті.

Що стосується Росії, то вона менше постраждала від сталінських репресій, хоча пережити терор їй теж довелося. Наприклад, терор 1937 року торкнувся Росії навіть більше, ніж України, тому що в Україні цей терор мав місце в 1933 році. Для Росії проводити спеціальну десталінізацію, мабуть, теж не потрібно, необхідно просто лікувати суспільство. Так, там говорять чи говорили, що Сталін великий менеджер, але це думка окремих людей. Насправді, скільки я бував в книжкових магазинах Росії, я бачив і книги, які прославляють Сталіна, і книги абсолютно протилежного змісту. Також в Росії існує потужна міжнародна організація «Меморіал», яка працює в цьому напрямку. Те, що зараз робить Медведєв, — це в цілому дії всієї команди, куди входить і Путін, і треба сприймати позитивно.

Олександр ПАЛІЙ, кандидат політичних наук:

— Питання десталінізації для України є на сьогоднішній день актуальним. Тому що дуже велика кількість нашої так званої політичної еліти є фізичними і психологічними нащадками тих людей, які були носіями сталінського режиму. В Україні є фізичні і психологічні нащадки тих, хто стріляв, — і тих, по кому стріляли. На жаль, перші знаходяться при владі. Другі — до неї поки що не прийшли. Треба згадати, що головною ціллю Комуністичної партії та комсомолу на території України була не боротьба з іноземним імперіалізмом, а боротьба за те, щоб Україна ніколи не відродилася. Нинішня еліта України сформована переважно з представників комсомолу, організованої злочинності зі вкрапленням бізнесменів. Останні представники є найбільш здоровою частиною цієї еліти, тому що вона може хоча б щось створити, на відміну від інших.

Я впевнений, що десталінізація потрібна Україні, але вона потрібна навіть не стільки суспільству, скільки владі. Тому що в суспільстві, за великим рахунком, є консенсус, причому досить стійкий, щодо того, що Сталін поганий. Під час установлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі суспільна думка біла поділена приблизно сім до одного на користь тих, хто протестував проти такого встановлення. Це досить вигідно відрізняє нас від Росії, тому що в Росії є підтримка Сталіна більшістю населення. І якщо російський президент при такому стані громадської думки піднімає тему десталінізації, то, звичайно, українська влада також повинна піднімати це питання.

Тарас ЧОРНОВІЛ, народний депутат:

— Я не бачу, щоб в Україні хоч щось засвітилося в напрямку десталінізації. В нас зараз абсолютно інший процес. Трибуну отримують люди, які є апологетами сталінізму. Ніхто навіть не спробував нормально зреагувати на вибрики сталіністів у Запоріжжі. На сьогоднішній день саме представники Партії регіонів протягнули через комітет рішення, що 7 листопада має стати святковим днем (і, до речі, це голосування буде показовим). Тому поки що у нас іде повним ходом сталінізація і в системі управління державою, і в системі взаємовідносин, і у ставленні до історії.

У нас тепер витворилася система влади білоруського типу, коли діють позаконституційні норми, коли кулуарно приймаються рішення. Щось має відбутися у сприйнятті перших осіб. Хіба що якесь одкровення прийде Януковичу або він захоче на чомусь поспекулювати. Бо теми сталінізації і десталінізації для нього далекі і чужі. Він ніколи в це не вдавався.

Я поки що об’єктивних причин, щоб українська влада прозріла і пішла шляхом десталінізації, не бачу. Чомусь ми дуже швидко приймаємо погані ініціативи, які йдуть із Росії, але коли там раптом з’являються якісь хороші ініціативи в нас включаються дуже швидкі гальма.

І ще. У нас дуже цікаві капіталісти. Капіталісти зазвичай є носіями ліберальної ідеології. Але в Україні нові політичні віяння пішли двома шляхами. Перший сектор — це націонал-демократи, які ані грошей, ані доступу до грошей не мали. І поняття «капіталізм» у них відверто плавало. Другий сектор — економічний, який був абсолютно далеким від ідеології. У нас капіталізм будувався з самого першого дня на принципах діяльності червоних директорів. Для червоних директорів головним ідеологічним постулатом був принцип «все кругом советское, все кругом мое». Оце головна ідеологія, на якій виріс наш капіталізм. На сьогоднішній день саме представники такого червоного капіталізму домінують у країні. Тому я поки що не бачу бази для того, щоб вибудовувалася інша ідеологія.

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, професор, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— Зрозуміло, що заява про десталінізацію в Росії пов’язана з конкуренцією Путіна і Медведєва напередодні президентських виборів. У Медведєва єдиний спосіб залишитися президентом — це якось відрізнятися від Путіна. Справді, якщо Медведєв буде Путіним №2, то навіщо він взагалі, якщо є Путін №1? У цьому протистоянні утворилися дві концепції побудови російської влади. Я б їх назвав так — путінська імперсько-поліцейська модель і суперечлива ліберально-імперська модель Медведєва. Яка лінія переможе — це інше питання. І ще одне: чому росіянам так важливо говорити про десталінізацію? — тому що в масовій свідомості росіян Сталін досі один з головних героїв.

І в Україні зараз, на жаль, спостерігається тенденція до радянської реставрації. Я дуже добре пам’ятаю мої дискусії з політологами, коли вони казали, що Україні потрібна президентська республіка. Я тоді їм відповідав, що президентська республіка в українських умовах — це відтворення радянських стереотипів і повернення до минулого. Саме так і вийшло. Пам’ятники Сталіну, мітинги в Севастополі, інших містах — це результат відтворення радянської системи — в методах управління, в риториці... Єдине, на що я як соціолог сьогодні сподіваюсь, — що найближчі вибори покажуть: не більшість населення України хоче цього (відтворення радянської системи). І, звичайно, потрібна громадська активність, направлена проти відродження сталінізму. Хоча треба визнати, що в Україні це відродження має значно менші масштаби, ніж в Росії, де воно супроводжувалося державною пропагандою. Незважаючи на це, не можна забувати про загрозу того, що разом із відтворенням радянських механізмів соціального управління почнеться пропаганда жахливих постатей радянської доби. До слова, українці в більшості теж досить високо оцінюють роль Сталіна. Звичайно, це більше стосується сходу і півдня України. Тим не менше, непропорційно висока оцінка його ролі наявна. Деякі сучасні політичні лідери оцінюються гірше, ніж Сталін.

Тому загроза відродження радянських стереотипів в Україні дуже висока. Про це потрібно говорити й писати, а це задача ЗМІ. Не думаю, що в Україні є ЗМІ, які виступають за сталінізацію суспільства. Так ось хай і пишуть, інформують людей про таку загрозу.

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:

— В Росії склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, поклавши руку на серце, ми мусимо сказати, що Путін і Медведєв не є відвертими сталіністами — це слід визнати. З іншого боку, вони приймають ключовий меседж Сталіна як російського державника. Йдеться насамперед про його роль як творця чи співтворця червоної імперії. Думаю, що, говорячи про десталінізацію свідомості росіян, радник російського президента, швидше за все, має на увазі лише деякі аспекти — скажімо, притаманну сталінському мисленню автаркію чи елементи ксенофобії. Йдеться про демонтаж окремих елементів, а не про сталінізм у повному сенсі. В Україні десталінізація, треба сказати, теж відбувається доволі специфічно. У Росії, скажімо, з певного часу був (правда, дуже обережно) демонтований міф про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Росіяни почали пошуки коренів під Новгородом, шукали інші нові символи. А в Україні, навпаки, є частина політиків і дослідників, які цей міф підживлюють, маючи якісь свої мотиви. Так відбувається і зі Сталіним: якщо є надія, що в Росії ми спостерігатимемо відхід від того мислення, то в Україні цьогоріч 9 травня по Хрещатику проїхали танки під червоними прапорами. Не думаю, що це пов’язано з тотальною злою волею. Просто в Україні немає центру, який виробляв би адекватну гуманітарну політику, політику історичної пам’яті. Звідси ця розхристаність, різнобій, розшматованість історичної свідомості. Саме над цим потрібно думати новій владі, якщо вона хоче створити відносно цільну концепцію минулого. А без створення такої концепції — я про це неодноразово говорив і писав на шпальтах «Дня» — неможливе планування майбутнього і унеможливлені перспективи України як єдиної монолітної держави.

Євген ГРИЦЯК, лідер Норильського повстання 1953 року:

— Нещодавно по телевізору бачив рекламний ролик про котрийсь російський фільм. В цьому ролику якийсь бородань говорить: «Царь жесток, но без царя нельзя». Ця російська психологія, на жаль, передалася багатьом українцям. За що зараз цінують Сталіна? Мовляв, у нього «тверда рука». А хто сьогодні знає, що насправді означає «тверда рука» Сталіна? Людям треба пояснювати, по телебаченню треба транслювати пізнавальні передачі, художні фільмі, що ѓрунтуються на фактажі. Нічого видумувати не треба — фактажу вистачить, щоб люди усвідомили всю злочинність того режиму, усвідомили, яка то була епоха. Молодші сьогодні вже не розуміють того страху, які люди пережили за часів Сталіна. А справжня десталінізація відбудеться, коли люди не тільки розумом, а й душею зрозуміють, що тоді відбувалося і що так жити не можна.

Микола ПЕТРОВ, член наукової ради Московського центру Карнегі

— Як відомо, відразу після призначення Федотов заявив, що бачить головну місію в десталінізації країни. Як ви вважаєте, цю місію йому дійсно доручив Медведєв?

— Оскільки цілком природно, що стає все менше людей, безпосередньо пов’язаних із злочинами сталінізму і в суспільстві це вже не зустрічає нервової реакції, яка була ще відносно недавно, це зручна експортна позиція Кремля. Питання в тому, що вважати десталінізацією: ревізію якихось оцінок історії чи зміни того, що збереглося у нас або перейшло до нас від сталінського часу. У цьому широкому сенсі десталінізація — це важливий позитивний і загалом незручний для влади процес. А у вужчому сенсі — як визнання з високої трибуни, що 50—60 років тому робилися якісь злочини, але ми до них не маємо жодного відношення. Як розуміє Кремль десталінізацію, як вона обговорювалася на Валдайському клубі у вересні? Це якраз те, чим частково займатиметься Рада. Це роль, яка цілком влаштовує Кремль.

— Ви сказали, що тема десталінізації — зручна експортна позиція Кремля. Чи означає це, що вона не актуальна для російського населення?

— Так, дійсно, це тема для зовнішнього вжитку. Тому що на Заході її зустрічають не просто із співчуттям, а з радістю. А всередині? Колись це викликало серйозні розколи й дискусії. Але зараз у міру того, як зникають люди, а з ними відходить гострота питання в особистому плані, ця тема стає дедалі більш безпечною.

— Чи можна чекати, що Кремль змінить своє ставлення або акцент до України, де також активно здійснювалася десталінізація, проводилася робота щодо визнання Голодомору геноцидом українського народу, а також щодо розкриття злочинів сталінського режиму?

— Акцент може бути дещо змінений в тому сенсі, що ми всі жертви злочинного сталінського режиму, який колись був у нашій країні. До цього якраз закликали експерти, близькі до Кремля.

— А щодо заяв, які звучали з боку Кремля, що не дозволимо переписати історію війни?..

— Ми побачили в останній рік цілий ряд заяв Кремля, починаючи з відеоблогу Медведєва щодо десталінізації. Влітку була стаття Караванова, і Рада з оборони і зовнішньої політики тему десталінізації й історичної правди поставила як центральну для обговорення Валдайського клубу. Я гадаю, що це просто схвалена, а частково інспірована або ініційована Кремлем тема, яка стає дедалі більш безпечною і навіть вигідною частково для нинішньої влади, якщо її розглядати як засудження того, що колись в давній історії в іншій країні робилося.

Ігор ЧУБАЙС, директор Центру з вивчення Росії Російського університету дружби народів

— Для мене особисто призначення Федотова є несподіваним. І великою мірою воно несподіване тому, що це людина, котра зарекомендувала себе як послідовний прибічник демократичних цінностей. Крім того, заява Федотова про те, що його завданням є проводити десталінізацію, це просто як бальзам на рани. Тому це несподіванка, але дуже приємна. Якщо так воно й триватиме, якщо дійсно таємний помисел Медведєва проявляється таким чином, то це можна лише вітати. Це потребує підтримки в країні й поза країною. Звісно, треба ще подивитися, що буде насправді. Але що стосується призначення Федотова, то це правильне призначення, правильний вибір.

— Ігорю Борисовичу, ви сказали, що треба почекати. А чого саме?

— Чекати треба обов’язково, тому що надто високим є рівень недовіри суспільства до влади. Тому треба почекати, що буде насправді. Одна річ слова, інша річ дії. Треба подивитися, як діятиме Федотов. Або як йому дозволять діяти. Треба подивитися, якими будуть практичні дії. З другого боку, не можна переоцінювати це призначення. Тому що вся обойма чиновників залишилася, корупція зберігається. Одна людина не змінить ситуації. Але все-таки це крок у позитивному напрямку.

— А чим, на вашу думку, керувався Медведєв, йдучи на це призначення?

— Мені важко судити за Медведєва. Я можу лише сказати, що наша політика не дуже прозора. Сам президент не пояснював, чому він прийняв таке рішення. Але думаю, що тут декілька чинників. По-перше, треба якось зберегти обличчя перед Заходом. Показати, що тут, усе-таки, хоча б символічні проблиски демократії можливі. По-друге, існує ніби своєрідна рівновага, й політика одразу проводиться в декількох напрямках. Тут можна пригадати ситуацію, як розвиваються події довкола Катині, й те, що Путін став навколішки, пославши Заходу сигнал про нашу скорботу. А через три дні після цього вийшла стаття в «Известиях» з великою фотографією Лаврентія Павловича Берії та двома статтями про те, який чудовий Лаврентій Павлович, а зараз у нас у країні навіть знімається фільм про Берію. Йдуть сигнали й дії одразу в різних напрямках.

У будь-якому разі, не викликає сумніву, що те, що Панфілова пішла, могло завдати певного удару по громадянському суспільству. Але тепер, після призначення Федотова, не можна сказати, що демократичний фланг узагалі залишився без бійців — в управлінському апараті. Я сподіваюся, що Федотов цілком може замінити Панфілову й діяти навіть рішучіше.

— Чи означає цей крок російського президента, що Москва змінить свою думку щодо процесів, які відбуваються в Україні, наприклад, до визнання Голодомору, ОУН-УПА, зважаючи те, що в період президентства Віктора Ющенка російська сторона заявляла про те, що не можна переписувати історію?

— Одне призначення ситуації не змінить. Це лише невеликий крок у напрямку зміни ситуації. Тому важливими будуть подальші дії. Зараз іде боротьба за посаду мера Москви. Лужкову висловили недовіру, але всі претенденти на посаду мера є прибічниками Путіна. Тому не відомо, до чого призведе боротьба між дуумвіратом.

У цілому, йдеться не про переписування історії, а про написання історії. Є такі прості факти, з яких у нас не хочуть робити висновки. Адже були класичні російські історики: Ключевський, Соловйов, Карамзін, які працювали понад сто років тому. Їхні твори регулярно перевидаються, читаються й у Росії, і в Україні. І це було написано ще в тій Росії, коли була справжня історія, справжня держава. Усе те, що було написано за радянських часів, гуманітарне й соціально-історичне, забувається. Запитайте зараз професіоналів, які великі історики були в СРСР. Вам скажуть, Бог його знає, які. Їхні книжки зараз нікому не потрібні. Тому завдання полягає не в тому, щоб переписати історію, а в тому, щоб написати її. Вона ще не написана. Історія XX століття нашої країни ще не написана. Ще недавно я не сумнівався, що в Україні пишеться ця історія України. У нас із цим набагато складніше.

Загалом, призначення Федотова має відношення й до цієї проблеми. І я повторююся, що це невеликий крок, але крок радісний. Тим паче що Федотов головним завданням назвав десталінізацію, без чого в Росії не буде майбутнього, немає перспективи. Я думаю, що ця заява була погоджена, оскільки Федотов не громадський діяч, а державний чиновник, який заступає на свою посаду. І він прямо говорить про те, що необхідна десталінізація.

Якби українська влада підтримала цю ідею, то це було б чудово. І тоді два слов’янські народи впевненіше рухалися б у майбутнє, а не провалювалися б у небуття.

Микола СІРУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments