Уся стратегія — як суцільна тактика,

Останнім часом у пресі з’являються повідомлення, що партійні ідеології «відмирають», а їхнє місце, в значенні механізму позиціонування, ідентифікації партій, займають стратегії. Дійсно, доводиться визнати, що в сучасній Україні роль ідеологій дійсно виявляється «приниженою». Хоч ідеологія є «універсальним визначником», діють декілька чинників, які зменшують її значення. По-перше, ніякими інтелектуальними зусиллями неможливо забезпечити суттєво різними ідеологіями понад 100 політичних партій, що діють нині в Україні. Перелічувати різні «соціал-демократичні», «ліберальні», «християнські» та інші партії немає потреби.

До того ж деякі партії взагалі виділилися не за ідеологічним принципом. Наприклад, перетворення організацій ВКПБ (Н. Андреєвої) на Партію комуністів (більшовиків) України пояснювалося в основному різним вирішенням тактичного питання, чи вважати реальним існування Української держави та її органів юстиції?

По-друге, як зазначає російський психолог О. Юр’єв у статті «Классификация политических партий России по видах их политической аргументации» (Власть. — 1997. — №7), «сама партия и ее цели определяются не программными документами, а тем, что и как говорят ее функционеры». Більш того, «выяснилось, что большинство лидеров партий (…) практически не знакомы з теоретическими источниками своей партии, но все они отлично владеют способами аргументации, присущими именно этой партии».

По-третє, як засвідчив контент-аналіз програм 23 політичних партій України, здійснений Центром «СОЦІОПОЛІС» у лютому 2000 року, програми партій далеко не завжди послідовні у плані ідеології. Зокрема, було встановлено, що з досліджених партій (а всього аналізувалося 19 програм центристських партій, 2 — лівих і 2 — правих) лише ЛПУ, НДП, СДПУ(о), КПУ і СПУ мають цілком послідовні в ідеологічному плані програми. У цих програмах декларована ідеологія, основні принципи програми та набір цінностей, що містяться в її тексті, збігаються.

Тепер хотілося б конкретизувати поняття стратегії. Тут перед нами постає декілька проблем. Насамперед, аналізуючи ідеології та стратегії партій, слід визначити, які ж завдання ми маємо намір розв’язувати: позиціонування партії в політичній системі чи визначення способів, за допомогою яких партії мають намір залучати виборців. При цьому треба мати на увазі, що позиціонування — приватний момент стратегії залучення голосів виборців. Відповідно до цього міняється значення слова «стратегія»: чи то це узагальнення тактичних рішень, що приймаються партією впродовж тривалого часу (умовно кажучи, «реальна стратегія»), чи то варіант класифікації за певними загальними основами партійної політики («стратегічна орієнтація»).

Стратегії привернення уваги виборців завжди включають в себе певну ідеологію, оскільки важко розраховувати на прихильність електорату (хоч би яким стабільним він був), не поставивши перед ним певної «великої мети». Якщо під «стратегією» розуміються певні «ярлики», що дозволяють більш чітко ідентифікувати місце партії в політичному спектрі країни, то «ідеологія» — всього лише один з варіантів партійної стратегії.

Хотілося зупинитися саме на останньому, теоретичному аспекті. Визначення стратегії партії в цьому випадку включає два основні елементи: визначення основної практичної стратегії (тобто на чому базуються партійні технології залучення електорату) й приблизне визначення пануючої в партії культури прийняття політичних і управлінських рішень (тобто на підставі чого приймаються ті чи інші рішення). Слід мати на увазі, що «чистих» стратегій не буває, кожна партія користується тим чи іншим змішаним варіантом.

Зупинимося тепер на конкретних стратегіях, що дозволяють визначити місце партії в політичному спектрі України та передбачити ступінь успішності партійної політики в перспективі.

Якщо говорити про початковий період партійного будівництва в Україні (1989–1991 роки), то основною була стратегія ідеологічна. Її суть полягала в тому, що партія приваблювала електорат саме ідеологічними моментами своєї програми. Головний напрямок впливу на електорат — інформування його про якісь ідеологічні принципи: прагнення до незалежності, проведення економічних реформ тощо. Прийняття рішень у рамках партій грунтувалося на відповідності цих рішень кінцевій меті, закладеній в ідеології. Певною мірою «класичний» варіант такої стратегії представляла Українська республіканська партія.

На даний момент подібна стратегія себе значною мірою вичерпала. Вже хоча б просто тому, що, за даними загальнонаціонального дослідження, проведеного у вересні 1999 року Центром «СОЦІОПОЛІС» (за квотною виборкою було опитано 2199 осіб), 56% українців не асоціювали себе з якою-небудь ідеологією. При цьому тільки 28% виборців вважали, що політичні погляди кандидата на пост Президента можуть істотно вплинути на результат виборів. Зараз практично всі партії, що спиралися на ідеологічну стратегію, втратили вплив. Це стосується навіть сучасних Рухів (як НРУ, так і УНР), які, незважаючи на порівняно велику кількість прихильників, провели президентські вибори з буквально ганебним результатом.

Другим традиційним для первинного періоду варіантом стратегії була стратегія особистісна. Партія створювалася для підтримки певного політика, її авторитет був відображенням авторитету політика, а рішення, що приймаються в партії, були орієнтовані на «проштовхування» цього політика. Типовим варіантом тут є Народна партія України, яка фактично складалася з одного свого голови — керівника дніпропетровського кооперативу «Олімп» Леопольда Табурянського.

Як правило, такого роду стратегії були програшними, оскільки не давали партії сформувати свою організаційну структуру, апарат. Самі ці партії виявлялися очевидно тимчасовими, а тому не могли скористатися реальною підтримкою населення. Зараз «лідерські» партії залишаються практично представленими тільки самими своїми лідерами.

Досить типовим варіантом поєднання двох описаних вище стратегій НРУ В. Чорновола. У цьому випадку в основу стратегії було покладено орієнтацію на лідера, який водночас був втіленням ідеології партії. Такий варіант був досить дієвим, але тільки до загибелі лідера.

Спеціальним варіантом стратегії для українських лівих партій була стратегія «відновна». Практично всі українські ліві партії створювалися в порядку відновлення структур КПРС на різних етапах її існування. Ліві партії приваблюють електорат спогадами про «світле соціалістичне минуле», а рішення приймаються, озираючись на те, як у цій ситуації вчинив би Ілліч (причому частіше другий, ніж перший). «Відновна» стратегія не дає особливих надій на розширення лав партії та на її успіх у майбутньому. Тому чимало лідерів лівого руху поступово роблять кроки в напрямку перетворення стратегій партій на особистісний або ідеологічний варіант.

Що ж до найсильніших сучасних центристських партій, то тут простежуються головним чином три основні стратегії.

По-перше, це стратегія адміністративна, характерна передусім для НДП. Ця стратегія передбачає формування партією структури, паралельної структурі виконавчої влади. Причому ця структура може створюватися як на підтримку влади (оригінальний варіант НДП), так і у вигляді тимчасової опозиції центральному уряду (варіант «Громади» з її «тіньовим урядом» і потужним адміністративним ресурсом у Дніпропетровській області). Електорат притягується в основному підкресленим прагматизмом партії, її реальним перебуванням при владі, що дозволяє використати адміністративні механізми для виконання передвиборних обіцянок. Культура прийняття рішень цілковито відповідає прийнятій у державному апараті.

На жаль, ні стратегія роботи з електоратом, ні культура прийняття рішень, реалізовані в цій стратегії, не є успішними. Про це свідчить хоча б вельми сумнівний успіх НДП на парламентських виборах. Можна передбачити, що тимчасова (поки) поразка цієї партії у боротьбі за вплив на Президента пояснюється передусім низькою технологічністю прийняття рішень. Методика прийняття рішень у цьому випадку надто нагадує радянську, з усіма своїми недоліками.

По-друге, стратегія «грошова», типова для СДПУ(о). Цю стратегію можна оцінити як «олігархічну». Природно, що політична діяльність і механізм прийняття рішень у цьому випадку орієнтовані на збереження й зміцнення певних позицій в економіці. Зрозуміло, що метою тут, скоріше, є економічний, ніж політичний успіх. Стратегія залучення голосів виборців грунтується на масштабних, фінансово-витратних рекламних кампаніях.

Поки така стратегія дає певну віддачу, однак результат виборів київського міського голови наочно свідчить, що великі гроші — це ще лише частина успіху. Бізнесово-політичні механізми прийняття рішень взагалі є більш прогресивними й успішними, ніж суто адміністративні.

По-третє, стратегія технологічна, більш характерна для Демсоюзу. Ця партія, судячи з усього, під час роботи з виборцями орієнтується на не дуже витратні, але ефективні виборчі технології. Успіх такого підходу був підтверджений штабом О. Волкова під час президентської виборчої кампанії. Механізм прийняття рішень гранично технологізований і політизований. Основою для прийняття рішень є передусім оцінювана політична ефективність рішення. Значну роль тут відіграє наукова експертиза прийнятих рішень.

Такий механізм на сьогодні є найбільш ефективним і, скоріше за все, інші партії повинні будуть запозичити елементи насамперед саме цієї стратегії. Не виключено, проте, що популярність цієї версії стратегії пов’язана головним чином з нинішньою політичною успішністю лідерів ДС.

У чистому вигляді стратегія визначає, скоріше, успіх партії в міжвиборчий період, у боротьбі за вплив на Президента й уряд. Під час виборів сама собою стратегія не має особливого значення — той чи інший механізм прийняття рішень, скоріше, впливає на граничні рівні політичного успіху. Щодо цього цікавою є тенденція появи блоків партій з різними стратегіями.