ЗАПИТАННЯ «Дня»

Ми звикли, що усе найцінніше у нашому житті — безкоштовне, бо є дві споконвічні потреби: брати і віддавати. У полі напруги цих полюсів і перебігає наше життя, усі найважливіші операції якого проходять, як висловлюються економісти, на основі взаємозаліку. Механізм цей тонкий і надзвичайно суб'єктивний, регулюється лише внутрішнім почуттям та мірою (як би було легко й просто, коли б усе регулювалося грошима!). Учитель і учень — мабуть, найкращий приклад того, що «брати» і «віддавати» — не два різноспрямовані вектори, а просто різні боки однієї медалі. Але й ці високі стосунки не позбавлені драматизму, підставою для якого найчастіше буває ревність.

Михайло РЕЗНИКОВИЧ, художній керівник Театру ім. Лесі Українки:

— Якраз днями відбулася зустріч молодих акторів нашого театру з артистами московської «Майстерні Петра Фоменка». І наших акторів уразило саме те, з якою теплотою, ніжністю і любов'ю вони говорять про Петра Наумовича. Це і має бути нормою, на мій погляд, коли учні гордяться вчителем, розуміють, що те, що їм вчитель дав — безцінно. А ревнощів у певні моменти життя все одно не уникнути. І в практиці, і в історії театру є маса прикладів тому. Той же Мейерхольд, будучи учнем Станіславського і Немировича-Данченка, опонував їм у своїй сценічній діяльності. Головне, навіть у ревнощах залишатися культурною людиною.

Володимир ПАВЛІВ, поет, журналіст:

— Звичайно, той метод, який і сам, і багато хто вважають моїм фірмовим знаком — позитивна провокація, що не переступає певних меж, — вигадав не я. Певною мірою моїми авторитетами в цьому є мої друзі Юрко Винничук, Лесь Подерв'янський. Але ролі «учитель — учень» у нас не артикулюються. Дружні стосунки у мене і з тими хлопцями, які, мабуть, усе-таки є моїми учнями, але я б так їх ніколи не назвав, якби ви так прямо не ставили запитання. Знаю, що колись моїм учнем вважав себе Олесь Бузина, але коли я про одну з його статей висловився категорично — цього виявилося достатньо, щоб він перестав визнавати моє «учительство». До речі, те, що пише він, — це теж провокація, але негативна, а остання його стаття про Шевченка — відверте блюзнірство. А що стосується ревнощів між учителем і учнем, то зі свого досвіду я її не знаю. Можливо, нас від цього рятувала неназванність ролей. Ми усі просто — друзі.

В'ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, президент Києво-Могилянської академії, літературний критик:

— На мою думку, якщо це справжні вчитель і учень, то між ними не може бути ревнощів. У мене в житті не дуже складалось із вчителями. Я часто відчував зраду з їхнього боку, що мене дуже вражало, але такий був час. Зараз мої учні — талановиті випускники НАУКМА можуть заробити більше від президента Києво-Могилянської академії, і мені часто важко пояснити їм, що не це головне. Конфлікт, який, можливо, мої учні сприймають як ревність з мого боку, виникає лише тоді, коли талановиті молоді люди піддаються на кон'юнктуру дня і знижують вимоги до себе. Вони втрачають особистість. Але розуміння цього приходить через багато років. Тому я намагаюся їх якось застерегти, хоча часом досить важко, не вдаючися до банальностей, пояснити, що честь треба берегти замолоду, тоді й гроші будуть. Пригадуючи своїх учителів, я безмежно вдячний Юрієві Анатолійовичу Лазебнику — і не тільки за професійне навчання, а насамперед за уроки порядності.

Ксенія КУТЕПОВА, актриса московського театру «Майстерня Петра Фоменка»:

— Між учителем та учнем взаємини грунтуються спершу на якомусь конфлікті. Я гадаю, учень, йдучи за майстром, у чомусь, можливо, не погоджується, чинить опір, щось отримує від нього, щось, навпаки, не хоче брати. Тому тут відбувається постійне тертя й взаємопроникнення...

До речі, нещодавно у нас про взаємини вчителя й учня була суперечка з одним із наших колег — актором «Майстерні» Рустемом Юскаєвим. Ми також розмірковували на тему школи, про те, що взагалі обіймає поняття школа, як її відчути, як визначити — що таке школа Фоменка. Можливо, її й немає, ймовірно, просто є співтовариство людей, усередині якого народжується щось? І була висловлена думка, яка мені сподобалася, — просто Фоменко й усі наші вчителі закладають критерії того, що таке добре й що таке погано. Й зараз, коли я оцінюю працю своїх колег по театру, то мимохідь спираюся на це підгрунтя, закладене в мене з першого курсу. П'ять років щось у мене вкладали й прищеплювали — я розумію, що мої життєві максими закладені школою Фоменка. Ця система цінностей визначає у мені багато чого. Вона й є школою.

Сергій МАСЛОБОЙЩИКОВ, сценограф, кінорежисер:

— Ревнощі, можливо, але якщо існує явище школи — а для театру це вельми важливо, — то ревність ніби відходить на другий план, тому що й учитель, й учень розуміють, що вони з однієї школи. Звичайно, конфліктні моменти бувають. Радше навіть не зовсім конфлікти... Це, розумієте, із серії приказок на кшталт «поганий той солдат, котрий не мріє стати генералом». Тут, скорше, бажання учня відкрити, зробити щось своє, самостійне. Адже школа — це як правильно поставлений голос, тільки вона виводить на новий рівень у мистецтві. Загалом без школи нічого не виходить. Це такий метод пізнання світу, який дозволяє робити свою справу систематично, усвідомлено. А коли безсистемно хапаєшся за все відразу, то й результат відповідний. У Києві, на мою думку, не існує ні акторської, ні режисерської шкіл. Є деякі розрізнені, напівлюбительські спроби навчання, що призводять до награшів і штампів на сцені. Школа, якщо хочете, це — мова. Коли її немає, то починаєш говорити однією мовою, за хвилину переходиш на іншу. Як наслідок — анархія, смаківщина, акторська незграбність. Тобто у нормальній системі ревнощі, суперництво між учителем та учнем — як здорова конкуренція, що стимулює творчість, чудово підхльостує. Як на дистанції: бачиш людину, котра біжить, підключаєшся до її бігу й, усвідомлюючи істинність її зусиль, сам намагаєшся чинити відповідно. Це механізм процвітання, що приносить здорові плоди. А за відсутності таких стосунків усе вироджується в чвари й склоки. Емоції спрямовуються не в мистецтво, а на конкретну особистість, котру треба задавити, принизити й у такий спосіб примусити себе поважати. Уся художня громада Києва грунтується на системі піднесення одних за рахунок приниження інших, причому аж ніяк не художніми засобами.

Сергій ВАСИЛЬЄВ, театральний критик:

— Ревнощі — це загалом проблема вчителів, а не учнів. Є незаперечний закон: учень іде своїм шляхом, і якщо це хороший учень, то йде набагато далі вчителя. Ревнощі ж — величезна слабкість від почуття того, що у когось виходить краще, ніж у тебе. Але, з іншого боку, ревнощі є надто людським почуттям: якщо ти комусь дав, то дуже хочеться, щоб те, що ти мислиш, як борг тобі повернули у вигляді поваги, пошани, слави. Через недоотримання любові й народжуються ревнощі. У мистецтві це почуття найгостріше, тому що у митця нерви оголені, ним і тупики — емоційні й творчі — переживаються значно болісніше, тим більше, що почасти вони ще й публічні. Хоча у нормальних взаєминах завжди настає час, коли учень починає вчити учителя. Цю складну, часом гостро конфліктну ситуацію необхідно переживати гідно й мудро.