Чи легко бути в Україні українофобом
Кажете, що нас усе одно переможете? Дзуськи! Ви нам — пам’ятник Мазепі?.. А ми вам — Катерину II! Правильно вона зробила, що ваших предків перетворила на кріпаків — щоб не зазнавалися. І на кожну вашу провокацію ми відповідатимемо асиметрично. Не знаю точно, що це слово означає, але звучить воно вагомо.
Ви гадаєте, ми не маємо інформації? Ми знаємо все! Тому що наші люди є навіть у ваших внутрішніх органах! Ось зовсім недавно наша людина з органів повідомила, що у Києві готується провокація націоналістів: вони збираються пам’ятник Богдану Хмельницькому розвернути так, щоб він булавою показував у бік Брюсселя. Але, пани націоналісти, ви нас цим не налякаєте. Наша відповідь, як я вже сказав, буде асиметричною. Всі пам’ятники товаришу Леніну (а їх у цій так званій країні ще дуже багато) ми розвернемо так, щоб вождь пролетаріату показував рукою в сторону Соловків або Колими — мовляв, вірною дорогою йдете, товариші.
І ми ще цілком можемо дожити до того часу, коли в Одесі й інших містах знову з’являться проспект Сталіна, вулиця Берії, провулок Єжова. Час повернути нашим малоросійським містам ці історичні назви. І це буде справедливо, тому що всі три вищеназвані діячі багато зробили для українських трудящих. Взагалі-то я терпіти не можу слово «Україна» і замість нього у своєму колі використовую звичні назви «Малоросія» і «Хохляндія», але на публіці доводиться часом стримуватися — про всяк випадок: можливо, мені ще вдасться вибитися в міністри. Кажуть, там необов’язково мати вищу освіту. Товариші з нашого руху можуть підсобити. Та й закордон, думаю, не буде проти.
Так ось, вони, ці керівні товариші з ВКП(б), усе життя боролися проти буржуазних націоналістів, боролися за щастя малоросійського — вибачте, українського — населення. І вони дуже любили Україну (Хохляндію, самі розумієте). Кожен із них, прокидаючись уранці, питав себе: що я повинен сьогодні зробити для українців? Скількох із них треба розстріляти, щоб інші українці могли спати спокійно? Спати вічним сном — самі розумієте...
Хоча товариш Єжов, на мою думку, був дуже жалісливим — після нього ще багато націоналістів залишилося живими. Проте перед власним розстрілом він у цих своїх ліберальних штучках розкаявся і помер з ім’ям товариша Сталіна на вустах. Тобто загинув смертю хоробрих у битві з націоналістами, які звели на нього наклеп. І тому він гідний називатися заслуженим діячем нашого руху. А ось товариш Берія просто молодець! Він цих націоналістів майже начисто викорінив. Шкода, що тоді було мало залізничних складів! І добре, що у нього було кавказьке прізвище. Тому що нас, у кого великоруські прізвища, відразу ж звинувачують у шовінізмі й українофобії, щойно лишень ми щось розумне скажемо. А якщо у товариша чисто малоросійське, кавказьке або, скажімо, єврейське прізвище, а він за духом наша людина, то ціни йому немає. Такі люди в нашому русі на вагу золота! Тим більше, що — як це не сумно — в душах деяких людей із правильними прізвищами завівся нехороший душок — вірус лібералізму в них проникає.
Ось заходжу я нещодавно до свого сусіда поговорити про наші плани. Я його завжди вважав нашим, тому що прізвище у нього Сидоров — ідейно витримане прізвище, — та й походження у нього пристойне — родом він із Рязані. Так от, заходжу до нього впевнено, як до своєї людини. І що б ви подумали? Сидить він зі своєю жінкою, дочкою і внуком перед телевізором і дивиться фільм —націоналістичною мовою. В мене аж дихання перехопило. Викликав я його на кухню і кажу: «Ти що ж це робиш? Та ти ж ідею зраджуєш... Ти, може, вже до того докотився, що їхньою мовою вже і книжки читаєш?» А він з переляку і зізнався: «Читаю, але зі словником». Мене аж затрясло всього, я і питаю: «А твій онук часом не в ту гімназію ходить, де їхньою мовою викладають?» А він, цей Сидоров, говорить: «Цього року там немає вільних місць, — наступного року туди піде; нам пообіцяли». А потім він, геть знахабнівши, заявив, що ніколи не був українофобом. Плюнув я і пішов. І більше до нього в житті не піду, тому що пропав він для нашої ідеї. Зомбували його націоналісти. По-моєму, це на нього жінка вплинула. Я давно вже відчував, що інколи від неї пахтить лібералізмом.
А взагалі життя наше українофобське (якщо вам подобається це слово) не таке вже й легке, якщо зізнатися чесно. Вночі спиться погано: постійно щось націоналістичне сниться: тризуби, жовто-блакитні хоругви, вусаті гетьмани... Прокинувся вранці — голова тріщить, тиск підскочив. Випив пігулку раунатинчика, наче полегшало. І підбив же мене біс увімкнути телевізор, аби прогноз погоди послухати. Вмикаю помилково не ту програму, а там якийсь націоналіст закликає всіх мовою хохляцькою розмовляти. І така в нього зухвала фізіономія! Мене як шибнуло в голову від злості — знову тиск підскочив. Випив раунатинчика дві пігулки, та заспокоїтися ще довго не міг — усе в голову шибало.
Коли тиск нарешті спав, пішов я на ринок. Зазвичай я ходжу по вулиці, не дивлячись по сторонах; а тут необережно очима повів, і на тобі: нова реклама з’явилася. І звичайно не людською мовою, а їхньою. Вчора ще тут було пусто! Зовсім перемогли, супостати! Розхвилювався я — тиск як підстрибне, та в голову як ударить! Ледве додому доплівся. Випив раунатинчика. Лежу на ліжку і лаю на чім світ стоїть цих націоналістів — життя від них не стало. Лишень заспокоївся трохи, як раптом чую: за стінкою, в сусідській квартирі, музика грає і розмову чутно. Встав я з дивана і приклав вухо до стінки: на тобі! — сусіди фільм хохляцькою мовою дивляться. А наче ж порядні люди були — з Вологодської області в молодості сюди приїхали. І так мені образливо стало за нашу ідею. Якось я заспокоївся. Лежу на дивані та мрію. Це у мене улюблене заняття — помріяти. Сильно заспокоює нервову систему. Мрію я найчастіше про те, як би всіх націоналістів куди-небудь подалі виселити — на Колиму або, наприклад, у пустелю Сахара. Чим далі, тим краще. Тільки селити їх треба поодинці, щоб вони не розмножувалися. І бачу я в думках, як десятки тисяч поїздів везуть їх далеко-далеко... і так мені радісно стає на душі, так спокійно, що тиск приходить до норми і не б’є в голову.
Однак тільки я відволікся від мріянь — чую через відкриту кватирку: з припаркованої легковушки музика грає, і диктор цією ненависною мовою оголошує, що співати, мовляв, буде якийсь там «Океан» — чи то Ельвіри, чи то Ізабелли. Словом, не наш «Океан», а націоналістичний. Я чортихнувся про себе. Мене знову як шибнуло в голову...
І ось так цілий день. Відчуваю: не протягну довго. А чи є кому, як кажуть, передати естафету? Здається мені, що чахне наш рух. Пити ми дуже багато від туги стали. Знову ж, розмножуємося дуже слабо. Коріння у нас лібералізмом зіпсоване. Хіба що однодумці з-за кордону підсоблять. Адже кордон націоналісти встановили, щоб безкарно антирадянщиною займатися і всілякою іншою розпустою.
Ліг я знову на диван і задумався. Як би цим бандерівцям якомога сильніше досадити?.. І спало мені на думку таке. Треба величезний пам’ятник спорудити — всім видатним діячам нашого руху, а також простим активістам. Це буде величний монумент. А виглядати він має так.
У центрі скульптурної групи — колосальна фігура Катерини II — заввишки з єгипетську піраміду. І щоб у цариці-матінки в піднятій руці був меч — для страхання українських буржуазних націоналістів. А біля її ніг — у натуральну величину — група, що складається з видатних діячів нашого руху. Там мають бути російські царі, вождь народів товариш Сталін і товариш Гітлер (він хоч і був націонал-соціалістом, але з так званого українського питання з товаришем Сталіним у думках майже не розходився). А збоку від них товариші Берія, Каганович, Геббельс, Єжов та інші борці за нашу ідею... А ще далі по боках менш значні за історичними масштабами особистості, але, зрештою, відомі своїм внеском у досягнення нашого руху. Це товариш Денікін (він хоч і був білим генералом, але терпіти не міг так звану україномовну інтелігенцію), а також заступники прем’єр-міністра з гуманітарних та інших питань, які поділяли його точку зору. Праворуч від них розташовуються деякі міністри, мери міст, чиновники та підприємці (як місцеві, так і зарубіжні), — тобто всі ті, хто, почувши слова «українська культура», як і товариш Геббельс, хапаються за пістолет.
А у третьому ряду, але також на передньому плані — інша скульптурна група, що символізує багатьох безіменних героїв: доблесних співробітників НКВС і гестапо, простих і скромних парубків з КПРС і СС — усіх тих, хто мужньо боровся з озвірілими бандерівцями і часто гинув у нерівній боротьбі. До речі, їм, полеглим за нашу спільну ідею, в нас у Сімферополі вже встановлено пам’ятник.
Поруч із ними має стояти фігура з книгою, ножицями і сірниками в руках, що представляє всіх тих, хто самовіддано і майстерно душив і продовжує душити націоналістичні мову, культуру й інші вияви лібералізму. На жаль, вони не встигли завершити цю потрібну і благородну справу — їм перешкодили гнилі ліберали, що розвалили наш великий Союз.
А попереду всіх мають бути розташовані три символічні фігури малоросів із салом у руках — що нахилилися в пояс і зі зворушеними обличчями. Це — в пам’ять нашим вірним помічникам: усім прислужникам, боягузам і байдужим, у яких хоч і були націоналістичні прізвища, але які завжди були з нами. Адже лише завдяки їм наш рух, пройшовши через віки, майже виконав своє історичне завдання. Ех! Якби не ліберали!..
Встановити ж цей грандіозний пам’ятник треба неодмінно в місті Одесі, оскільки серед тамтешньої міської влади, судячи з усього, є багато прихильників нашої ідеї... Або у Сімферополі... А можливо, навіть і в Києві — ветерани нашого руху мають у столиці УРСР непогані позиції. А найкраще — у Львові! Адже пам’ятники ставлять не стільки для того, щоб віддати комусь належне, як для того, щоб увічнити себе самого і комусь сильніше дошкулити...
В таких прекрасних мріях непомітно спливає час. Я відчуваю себе чудово, і мене зовсім не шибає в голову. Тепер головне — до самого вечора вмикати лише правильні телепрограми. Націоналістичні канали я люблю дивитися, лише коли вони повідомляють, що в Хохляндії сталася яка-небудь катастрофа. Такі новини швидко нормалізують мені тиск. А взагалі, найкраще — нічого не дивитися і не слухати. Не треба відкривати кватирку і підходити близько до стінки, за якою сусідська квартира. Найкраще — заткнути ватою вуха і надіти темні окуляри. І тоді ввечері я лягаю в постіль зовсім спокійний, і мені сняться чудові сни: товариш Сталін підписує черговий і довгий-довгий список націоналістів, які підлягають ліквідації... Веселі хлопці з СС розстрілюють досвідченого бандита з УПА... Катерина II тягає за чуба останнього малоросійського гетьмана... А вже під ранок мені сниться, що товариші Берія і Каганович, сидячи за столом, п’ють коньяк, а керівники УРСР і КПУ стоять перед ними навитяжку з червоно-блакитними прапорцями в руках і співають гімн своєї союзної республіки...
Моя жінка повідомляє мені вранці сердито, що всю ніч я уві сні солодко мукав, цмокав губами і не давав їй спати; але в мене хороший настрій, і я пропускаю її слова повз вуха.
А потім я знову помилково вмикаю не ту телепрограму... І мене сильно шибає в голову... Собаче життя!.. Якщо найближчим часом закордон нам не допоможе, то кину все й подамся, мабуть, до антисемітів. У них якось цікавіше. А фільми вашою триклятою мовою все одно дивитися не буду — хоч убийте!.. Щоб ви там не казали.
