Чи зможе Косове «розбомбити» український парламент?

Хто не пробував дивитися одночасно інформаційно-аналітичні програми Росії та України шляхом постійного перемикання каналів — ніколи і не пробуйте. Відчуття таке, ніби бігаєш увесь час з полу у двірницьку. Або з центральної садиби на хутір і назад. І прикро, тому що, «синку, є таке поняття — Батьківщина».

Там, у них, вже забули, що був самміт СНД. Бо він був цікавий тільки епопеєю недопущеного на нього Березовського. У нас — три дні поспіль тужилися, тужилися, не києм, то палицею, залишили останнє слово за Кучмою — «СНД існує». Ну і?.. А хотілося б позаштатного радника Президента Олександра Волкова послухати, який увесь час миготів у кадрах російських сюжетів, знятих у Борисполі під час «вимушеної посадки» БАБа. Це наш впливовий депутат гостинність за вказівкою Кучми виявив, з надією зберегти-таки попередні передвиборні домовленості, попри інтерес до Березовського російських правоохоронців? Чи просто виявився поряднішим від свого «хазяїна», який до долі Березовського поставився із біблійною покірністю: «Бог (Єльцин, себто) дав, Бог узяв»? І чи є цей вияв солідарності від підсвідомого відчуття — «Всі там (тобто в Європі) будемо, бо всі хазяї невдячні?..» Ну, клан кланом вибивається — до цього треба бути готовим.

Там, у них, показують: Росія хоче воювати. Ну, вона влаштована так, у неї без крові національне почуття костеніє. Уклала штабелі в Афгані, через роки покаялася, пішла в Чечні укладати. Покаялася знову крізь зуби, а чогось бракує. А тут — сербів б'ють. І вже російські генерали в ефірі кулаками махають: «НАТО — злочинна організація, яка не має права на існування». А інший бойовий генерал готовий очолити добровольців і на смерть повести. А каперанг у Севастополі показує діючий макет ракетного крейсера «Москва», який у натурі (на щастя) в миколаївських доках неквапом ремонтується, і переживає капітан, що не можна його послати до берегів Югославії і — по натовській авіації: бах- бах-бах, точність попадання, говорить, практично один до одного — з моделі «ракети» летять. Вражає...

На рівні розвідок Росія вже співпрацює iз Сербією, воює, іншими словами. Питання постає поки теоретичне: якщо процес буде розвиватися — «головну базу ЧФ» у Севастополі бомбити будуть чи обійдеться? І не треба зараз про те, що російські кораблі, які готуються до походу, якщо і підуть у Середземномор'я, з півдороги сядуть на весла: їхні проблеми з паливом — не наша проблема. Наша — це як же будуватимуться «особливі відносини з НАТО», якщо російські ліві разом з російськими генералами і з російським люмпеном не зупиняться? А якщо зупиняться зараз, то чи довго війна буде холодною? Можна тільки дивуватися, як легко і вчасно ратифіковано в Україні угоди по ЧФ, позбавляючи Київ останньої можливості маневру «у разі чого», який і не примусив себе довго чекати. То як стосовно війни і Севастополя? Особливо після заяв спікера про необхідність військово- технічної допомоги. Ці питання наше телебачення не обговорює, експертів не кличе, аналітиків не запитує. Цілу годину про посередницьку «ініціативу Президента» розповідають.

Ну гаразд, приймемо умови гри і погодимося, що п. Кучма може ініціювати дії п. Тарасюка, хоча всім ясно, що Президент — це вища посада, а не вищий рівень інтелекту, освіти і культури. Не будемо також сперечатися з міфом про міжнародний авторитет України — Рада Європи якось досить ясно дала зрозуміти все, що треба, на цю тему. Про всякі рейтинги з місцем біля Колумбії — теж не хочеться. Але не варто напирати на те, що європейські лідери звернулися до Кучми з пропозицією «попосредничать». Цього самого дня шведського візиту Президента ліві першу антинатовську бучу в парламенті зчинили при глухому мовчанні виконавчої влади — європейці, не знаючи, чого чекати, зробили превентивну спробу зайняти українського Президента справою на своєму полі. Але якщо в посередницьких місіях результатів нуль (що й очікувалося з об'єктивних причин) і передвиборного плюса Кучмі не вийшло — то про що говорити, на що дутися?

Про свою незаангажованість можна говорити тоді, коли вона дорівнює чужій ангажованості. За силою і вагою. В іншому випадку — діло теляче. І щось там про центральну цеглину в архітектурі європейської безпеки — вже не треба. Декорації помінялися, і наш хутір — задник на новому театрі. До чого тут Примаков, який (хуторянська радість) «йшов слідами» наших миротворців? Він і до, і після МВФ-івських мільярдів ходить конем і виходить ще стільки ж грошей «агресора», або ж ліву революцію — в мирному варіанті замінить Єльцина достроково, в «немирному» керуватиме економікою під гаслом «все для фронту, все для перемоги». Як щодо Севастополя, га? А як щодо тези Олександра Ткаченка — про «спільну оборонну доктрину» на ЧФ? І як це вийшло, що головна програма Нацтелебачення зробила з «не першого, але і не другого» персону нон-грата, ні звуком, ні кадриком не розказавши, що ж там на МПА було? Ну так, Президент нам стільки разів пояснював, як добре йому з новим керівництвом парламенту співпрацюється, що тепер треба «або добре, або нічого».

У проблеми дострокового політичного «поховання», тим часом, є кілька аспектів. Один полягає в тому, що Олександр Миколайович починає — і виграє. Тут і обговорювати немає чого, просто «гаси світло» — і все. Цікавіше, якщо не йде, вже так яскраво проявившись і засвітившись. Вже сьогодні Кучма і оточення, маючи намір затриматись на олімпі, повинні, вочевидь, думати: а який у всьому сенс, якщо залишиться цей парламент із цим спікером, з неслабими цілями і якимось напрацюванням відносно Конституції? І хтозна, чи не попаде Олександр Ткаченко під роздачу на хвилі переможної ейфорії у одних і замолювання гріхів у інших. Але ще швидше це може трапитися в третьому варіанті: Ткаченко йде — і програє. Тоді і ліві (а це здається неминучим), програвши у пошуках ворога, пред'являть йому рахунок за «некомандну» гру, за «ковдру на себе», і Рух, і НДП, і «Реформи» розрахуються за все — за МПА, Севастополь, НАТО, мікрофонну дотепність і т.д. При цьому комуністам, можливо, буде вигідно, що роздерта поствиборчими протиріччями ВР, яка не зможе обрати нового спікера — є ж перший заст. Мартинюк, який може виконувати обов'язки. Якщо залишиться Кучма — вигідно таке становище і йому. Він вже обіцяє деякі «рішучі» заходи після виборів. І, може, робота ВР під керівництвом в.о. комуніста Мартинюка дасть Кучмі, нарешті, можливість реалізувати періодично дозріваючу, але ще жодного разу не реалізовану рішучість стосовно «не того» парламенту. Можна припустити навіть, що головний аргумент тих, хто ніколи не вірив у цю можливість внаслідок імовірної негативної реакції міжнародного співтовариства, дещо «прив'яв» у зв'язку з балканськими подіями і їхнім основним висновком: «Право там, де сила, а сила з тими, де її інтереси». Звісно, може головна дійова особа в організації президентських амбіцій Олександра Миколайовича, заст. керівника секретаріату ВР п. Кириченко настільки чітко прорахував шанси, що вони і дійсно незаперечні. Тоді, мабуть, вся «проросійськи-антинатовська» діяльність нашого спікера — це вже реалізація передвиборного плану. І можна було б тільки дивуватися, чому Банкова, котра загралася з лівими, не розуміє — розкручування «лівої загрози» шляхом посібництва лівим («громадське визнання» — ордени, премії тощо) і продавлювання «їхніх» питань у парламенті (МПА) — небезпечне. Бо на відміну від Росії, де що червоніше — то більше націонал-патріотизму, у нас — навпаки, аж до здачі рідної країни з тельбухами. Але дивуватися діям Банкової, мабуть, не варто. І міркує вона, можливо, зовсім непогано. Бо варіант довести лівих остаточно до ейфорійної втрати почуття реальності — і прихлопнути парламент на тлі комуністичних безчинств його ідейного друга Мілошевича, з яким не може впоратися НАТО, — це вже не порушення демократії, а просто подарунок світовій спільноті. Звідти, з МПА, нам спікер вже повідомив, що, повернувшись, знову займеться питанням про НАТО. Ну, прапор у руки. «Економічні питання не вирішуються, закони не приймаються, реформи гальмуються» — що там іще з не такого вже демагогічного набору? Далі може бути варіант — парламентські вибори одночасно з президентськими. Але Кучмі зручніше свої взагалі не проводити. І тому — необхідність цього може бути обгрунтована з урахуванням внутрішнього і зовнішнього становища... Можна навіть до бабки не ходити, щоб дізнатися, що скаже «друг Борис», у якого комуністи вже на порозі Кремля стоять, якщо Леонід Данилович захоче з ним порадитися... І найзриміший для нас наслідок балканських подій може полягати не у славі миротворців, не в об'єднанні нації, не в перерозподілі зовнішньополітичних інтересів, не у зміцненні свого авторитету і навіть не в посиленні боротьби за владу, — це все не про нас. Про нас це те, що світ і не пискне, якщо Кучма «заткне» парламентський «антизахідний фонтан» — на тлі Косова демократії на основі права вчити якось непристойно, а антикомунiстична рішучість, навпаки, в ціні.