Демонстрація охайності
У суботу в Києві відбулася акція пам’яті жертв неонацизму
— Хлопці, а що, у метро їде Янукович? — дивувався перехожий на «колі» — пішохідній розв’язці біля станції метро «Героїв Дніпра».
Справді, такої кількості міліції цей квартал, головна активність в якому припадає на величезний хаотичний базар, ще ніколи не бачив. Були звичайні патрульні міліціонери і співробітники в штатському, і навіть «Беркут» у шоломах.
А втім, головні враження для торговців і покупців були ще попереду. Причиною для концентрації міліцейських сил стало рішення антифашистських і правозахисних організацій провести саме тут, у спальному районі, акцію пам’яті жертв неонацизму.
І місце, і дата невипадкові. Цього дня, 19 січня 2009 року, в центрі Москви неонацистами було вбито правозахисника, адвоката Стаса Маркелова та журналістку «Новой газеты», українку за походженням, Анастасію Бабурову. Тож щороку 19 січня такі демонстрації проходять в Києві, Москві, європейських столицях.
В Києві, на жаль, є своя історія ультраправого насильства. Найбільший гучний і страшний випадок стався 8 березня 2008 року, коли саме біля станції «Героїв Дніпра» від рук нацистів загинув Ґбенда-Чарльз Віктор Татор — виходець із африканської республіки Сьєрра-Леоне.
Віктору було 40. Він закінчив Національний університет імені Шевченка з червоним дипломом, здобув освіту юриста-міжнародника. Мав родину — дружину і пасерба. Хотів повернутися додому, зробити кар’єру дипломата, однак повертатися не було куди: країну охопила громадянська війна. Надія для нього з’явилася в останні роки, коли безлад у Сьєрра-Леоне завершився.
На жаль, уникнувши вірної смерті у своїй державі, Віктор став жертвою іншої війни, що точиться на українських вулицях. Увечері 8 березня 2008 року фашистські відморозки завдали йому більш ніж десять ножових поранень. Окремі удари пробили навіть череп.
Тож минулої суботи неподалік від місця того злочину зібралося близько 200 людей: переважно молодь лівих, здебільшого анархістських переконань, але також правозахисники, громадські активісти, представники мистецької спільноти — від відомих художників до артистів експериментального театру. На мітингу, що тривав близько години, говорили про тривожну тенденцію легітимізації радикально правих ідей в українському суспільстві, про зрощення політиків відверто расистських переконань із владою, про оманливу, більше схожу на негласний союз, боротьбу авторитарної Партії регіонів із так само авторитарною ультранаціоналістичною опозицією. Молодь тримала плакати: «Ворог у твоїй країні — у парламенті й кабміні», «Ні фашизму, ні капіталізму», «Єдина війна, на яку я піду не замислюючись, — війна з фашистами», «Поляк — мені земляк, а роми — теж арії!» — а також портрети Бабурової і Маркелова. Був і плакат — скоріше, навіть, справжній витвір графічного мистецтва — на підтримку Олаолу Сунканму Фемі, нігерійця, котрий у Луганську захищався проти нападу трьох расистів: тепер він перебуває під слідством за спробу... спланованого (!) вбивства (!!) — мати одного з нападників працює у місцевому міліцейському відділку.
Після мітингу активісти пройшли демонстрацією до станції метро «Мінська». В Україні аналогічні акції відбулися ще в кількох містах, зокрема у Севастополі — рідному місті Насті Бабурової.
У Києві перехожі реагували по-різному: хтось підтримував учасників мітингу чи вступав із ними в дискусію, хтось не виявляв жодної цікавості. Були і відверто ворожі прояви, спроби провокацій, за подіями з певної відстані стежили молодики із символікою футбольних фанатів, котрі часто є спільниками нацистів, але загалом все пройшло мирно, і навіть удалося уникнути нападів уже після маніфестації. Раніше подібні інциденти відбувалися часто — так, у грудні минулого року нацисти вистежили і жорстоко побили двох демонстрантів, зламали одному ніс, другому — руку.
Найважливіша новина: організатори мітингу оголосили про намір встановити у Києві пам’ятник жертвам расистського насильства. Для цього збираються провести міжнародний мистецький конкурс із залученням художників і мистецтвознавців у журі. Зрозуміло, що оголошена ініціатива зіткнеться із шаленим бюрократичним спротивом і обструкцією з боку націоналістів усіх мастей — від «професійних українців» до шанувальників «русского мира». І саме проведення цієї кампанії має розпочати у нашому суспільстві дискусію, що давно назріла. Адже етична охайність випарувалася з вітчизняної політики майже безслідно, і це вже загроза всім нам.
Володимир ЗАДИРАКА, лівий активіст:
— Від нацистських нападів найбільше страждають найбідніші. Ті, хто не має свого автомобіля, хто ходить вулицями, хто живе так само, як переважна більшість українців. Мігранти, на яких нападають, є цілковито соціально адаптованими людьми. Вони працюють, заробляють собі на життя — всупереч твердженням нацистів.
Максим БУТКЕВИЧ, правозахисник, громадське об’єднання «Без кордонів»:
— Віктор Татор загинув тут, біля станції метро «Героїв Дніпра». Він приїхав до України на навчання. Поки він навчався, його країна фактично припинила існувати — там почалася громадянська війна, і йому просто не було куди повертатися. Він лишився жити в Києві. У нього були друзі, у нього була робота, у нього була дружина. У нього був, за свідченням його друзів, легкий характер, почуття гумору. Але все це не цікавило тих, хто на нього напав. Їх цікавило лише одне: колір його шкіри. /.../ Нацисти хотіли б розсортувати нас за кольором шкіри, розрізом очей, формою носа, сексуальною орієнтацією, віросповіданням. Те, що робить нас людьми, їх абсолютно не цікавить.
Наша газета стежитиме за розвитком кампанії щодо встановлення пам’ятника жертвам расистського насильства.
