Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «24 серпня 1991 року українська нація поставила величезний знак оклику, досягнувши того, за що боролася протягом попередніх семи століть»

24 серпня свій День народження відзначає не лише незалежна Україна
23 серпня, 2013 - 11:18
ФОТОДОКУМЕНТ ВЕЛИКОЇ ІСТОРІЇ. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 24 СЕРПНЯ 1991 р. / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА

24 серпня, свій День народження відзначає не лише незалежна Україна, а й послідовний борець за її самостійність, відомий український громадський і політичний діяч, Герой України, народний депутат України (I, II, IV, V скликань), багатолітній в’язень радянських тюрем і таборів, один із авторів «Акта проголошення незалежності України» Левко ЛУК’ЯНЕНКО. На 22-му році держаної суверенності Левкові Григоровичу минає 85. «День» привітав іменинника і скористався нагодою поговорити на актуальні теми.

«УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ НЕ ВИСТАЧАЄ ВІДЧУТТЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МОСКВИ...»

— Левко Григоровичу, вже в листопаді у Вільнюсі відбудеться саміт, на якому Україна планує підписати Угоду про асоціацію з ЄС. У той же час експерти кажуть про посилення провокацій та активізації зусиль з боку Росії з метою зірвати підписання цієї Угоди. Чи витримає українська влада цей тиск і на які ще провокації може піти офіційний Кремль?

— На це запитання дуже важко знайти однозначну відповідь. Тут можна висловлювати тільки припущення. З одного боку, влада Януковича останнім часом поводиться нібито самостійно й без кінця заявляє про те, що Угоду про асоціацію з ЄС таки буде підписано. Звісно, це позитив, адже більшість патріотичних сил вбачає в цьому нормальний рух до зближення з Європою. Однак, хоча Україна вже є європейською країною територіально, йдеться про політичні ходи.

Із боку української влади все ж відчувається своєрідна боязнь Москви. Їм не вистачає відчуття психологічної незалежності від Москви й власної ваги на своїй землі. Окрім того, майже відсутнє відчуття української національної гордості. Хоча в дійсності боятися абсолютно нічого. Україна має під собою досить міцний грунт, на якому можна почуватися твердо, незалежно й пред’являти Росії багато претензій, тим самим зупиняючи офіційну Москву. Наприклад, величезним козирем у руках уряду України є те, що Росія платить за севастопольські бухти, на яких перебуває російський Чорноморський флот, ну просто мізерну й смішну суму. За міжнародними оцінками, це коштує понад 3 мільярди доларів, натомість РФ платить тільки 100 мільйонів, і це — крапля в морі порівняно з тим, що нам треба було б від неї вимагати. Отже, Україна може в будь-який момент заявити, що ми вирішили переглянути ціну й підняти її, приміром, до трьох з половиною мільярдів доларів. І таких козирів щодо Росії в Україні є чимало.

Можна звернути увагу й на те, що українські олігархи обирають зовсім не Росію, а Захід: саме туди вони відправляють на навчання своїх дітей, там вони відпочивають, зберігають свої капітали в банках.

Незважаючи на те, що багатьох бізнесменів із Росією пов’язує бізнес, вони заробляють зазвичай на українській землі. Це, вкупі із задоволенням насамперед власних інтересів, зумовлює виникнення бажання включити Україну в Європейський Союз, для початку підписавши Угоду про асоціацію з ЄС. З огляду на це, я схильний вважати, що Угоду таки підпишуть.

Що ж до заборони ввозити на територію Росії українські товари, я оцінюю це як шантаж, на який сильна людина, яка має своє розуміння проблеми, ніколи не піддається. Варто поступитися один раз, і це лише заохотить Росію знову піти на такі кроки. Важливо не кидатися на неї, а просто показати свою волю. Зараз усі об’єктивні чинники вказують на те, що уряд і Президент, всупереч російському шантажеві, налаштовані обов’язково підписати Угоду про асоціацію

Щоправда, є одне вагоме застереження. Серед членів уряду чимало росіян, левова частка яких приїхала в Україну не так уже й давно. Це викликає підозру, що Янукович є психологічно залежним від Путіна. Передусім це потрібно Росії, яка ще досі не відмовилася від думки повернути Україну під свою владу. До того ж, все робиться не прямо, а через окремих агентів Кремля. Тепер питання полягає в тому, чи зуміє Янукович розірвати це порочне коло.

«...НАСПРАВДІ ЗАХІД ГОТОВИЙ БАГАТО ЧОГО ПРОБАЧИТИ УКРАЇНІ»

— На вашу думку, чи зробила українська влада все від неї залежне, щоб саміт у столиці Литви все ж відбувся?

— Наразі Верховна Рада затвердила не всі необхідні законопроекти, але певний час для того, щоб це зробити, ще є. Разом із тим, ми бачимо, що Захід є не настільки категоричним щодо цього: Європа може пробачити нам, якщо ВР так і не встигне ухвалити конкретні законопроекти. Існує також невирішена проблема Юлії Тимошенко. Представники ЄС постійно апелювали до того, що в Україні діє не право, а політична воля окремих осіб, наголошували на проблемі незалежності судів тощо.

Слід зазначити, що Юлія Тимошенко сказала, що її особиста доля не повинна впливати на підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, навіть якщо вона так і залишиться за гратами. Сам Захід також демонструє гнучкість у цьому питанні, не ставлячи питання руба. Такий дипломатичний підхід має на меті стимулювання України, щоб та ставала більш-менш правовою державою, викорінювала свавілля й безправ’я. Але це не приурочено до Вільнюської зустрічі, бо в дійсності Захід готовий багато чого пробачити Україні.

Тому все зводиться до категорії політичної волі українських парламентаріїв та особистої волі Президента.

— А як щодо опозиції?

— Українська опозиція від самого початку зайняла досить м’яку позицію. Очевидно, що їм треба було б бути більш рішучими у вирішенні питань, адже вони поступилися вже кілька разів. По-перше, ухвалений, причому з грубим порушенням процедури, мовний закон був цілком явною можливістю для розгортання широкої кампанію протесту й переведення її в загальноукраїнський масштаб. Утім, ніхто з опозиціонерів так і не захотів реально брати на себе такі обов’язки.

По-друге — закон про вибори. Незрозуміло, чому опозиція практично погодилася на змішану виборчу систему, коли наш досвід 2002 року й пізніше показує, що на мажоритарних округах гору беруть «грошові мішки», тож шансів на перемогу мало. Я вважаю цей крок дуже грубою помилкою опозиції, яку важко зрозуміти, й неможливо пробачити.

Щодо найближчого майбутнього й тих законів, котрі ще треба ухвалити для підписання Угоди про асоціацію з ЄС, сподіваюся, що тут опозиція буде послідовною. Вона ж начебто щиро бажає, щоб Україна вступила в Європейський Союз.

— Експерти зараз кажуть про те, що підписання цієї Угоди з ЄС матиме радше символічний характер і, як і більшість справді хороших законів, в Україні вони не виконуватимуться. Як прокоментуєте?

— Це — давня традиція, яка своїм корінням сягає радянських часів. Тоді була однопартійна диктатура, яка могла собі дозволити підписувати міжнародні пакти, декларації з прав людини, ратифікували їх, а потім засовували їх у шухляду й навіть не думали виконувати. Зараз такої влади немає, в Україні панує демократія та свобода — хоча всі ми бачимо, якими вони є, — але часи змінилися.

Звісно, варіант невиконання не можна відкидати, але підписання Угоди вже буде поступкою та прогресом. Влада, може, й не зовсім хоче бути європейською, але вони намагаються такими здаватися, тож мусять демонструвати повагу до основоположних цінностей: принципів демократії, законності, справедливості. До того ж підписана Угода стане хорошим аргументом для демократичних патріотичних сил України, на який можна буде спиратися й у діалозі з владою. Якщо підписали — треба виконувати. Гірше буде, якщо не підпишуть.

«СВЯТКУВАННЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ ВИГЛЯДАЛО ЯК ГРАНДІОЗНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ КОНЦЕРТ»

— Нещодавно в Києві помпезно відсвяткували 1025-річчя Хрещення Київської Русі. Багато експертів висловлювали думку, що політична складова цього свята перекреслила духовну. А як ви сприймаєте цю подію?

— Я сприйняв цю подію як справді величезну пропагандистську акцію Путіна та Кирила. Із позиції історичної правди вона взагалі абсурдна: в Росії християнство було введене значно пізніше. 988 року було хрещення русичів, а не угро-фінських племен, із яких тепер складається російський народ. Сумісне святкування виглядало так, начебто Російська православна церква святкує 1025 років після Хрещення Русі. Це був грандіозний політичний концерт.

Утім, якби українська влада була б справді незалежною, вона мала б сказати російській стороні, щоб та прислала свою делегацію на святкування українського хрещення. Натомість на дату, коли прийняли християнство в Москві, ми б зобов’язалися прислати свою православну делегацію. Але для того, щоб так ставити питання, треба мати національну свободу й почуватися самостійними. Поки українська влада до цього не доросла, але маю надію, що колись ми таки до цього доживемо.

— В інформаційному просторі України активно обговорюють дії 148 народних депутатів, які звернулися до польського Сейму з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Як ви вважаєте, про що свідчать такі дії з боку українських парламентаріїв?

— Цією заявою 148 українських депутатів продемонстрували абсолютну відсутність любові до рідного краю, національної гордості та розуміння міжнародного права. По-перше, міжнародне право декларує, що геноцид може здійснювати тільки держава, а не якась збройна формація на кшталт УПА. По-друге, як можна звертатися до іншої держави з проханням засудити своїх співгромадян? Вони ж — депутати, представники держави!

У Кримінальному кодексі є стаття 111, яка карає від 10 до 15 років за сприяння іншій державі в проведенні антиукраїнської діяльності. Можна говорити, що підписанти скоїли злочин і зрадили своїх виборців і Україну. Окрім того, вони дискредитували український парламент як вищий законодавчий орган України. Українці повинні запам’ятати їхні прізвища й у жодному разі не голосувати за них у майбутньому.

«УКРАЇНА ПРИРОДНО РУХАЄТЬСЯ ДО СВОГО ПОСТУПОВОГО ВІДРОДЖЕННЯ...»

— Завтра Україна святкуватиме День Незалежності. Ви є очевидцем і безпосереднім учасником тих подій. Що для вас означає ця дата — 24 серпня? Як ви взагалі сприймаєте цю подію?

— День проголошення незалежності 24 серпня 1991 року — надзвичайно важлива дата в історії України. У ХІІІ столітті Україна втратила незалежність, бо татаро-монгольська навала розбила Українську державу. Від ХІІІ до ХХ століття, тобто цілих сім століть українська нація боролася за відродження своєї державності. У різні періоди ця боротьба досягала більших чи менших успіхів, але, в принципі, Україна як держава не існувала на всій етнічний території. 24 серпня 1991 року українська нація таки поставила величезний знак оклику, досягнувши того, за що боролася протягом попередніх семи століть.

Це — непересічна дата, величезне свято, значне досягнення. Саме від нього розпочинається нова доба в історії України — час розвитку уже незалежної держави, і тому зараз ми стикаємося з певними труднощами під час її будівництва. Але це спорудження нового, свого, національного дому. Мабуть, це найважливіший національний день та найбільше досягнення борців за українську незалежність

Що ж до мене особисто, то, гадаю, Господь Бог, можливо, віддячив за мою послідовність у боротьбі за незалежність і звів докупи День народження суверенної України із моїм днем народженням. Звісно, для мене це — неабияка честь.

— А з яким настроєм ви зустрічатимете 22-гу річницю української незалежності?

— Я є трохи істориком, трохи — філософом, тому чудово розумію, що, перебуваючи 340 років під окупацією чужої і жорстокої російської влади, українська нація багато чого втратила. За 22 роки просто неможливо подолати всі наслідки антиукраїнської діяльності. Трансформаційні процеси, які відбуваються зараз, є закономірними.

Звісно, хотілося б, щоб ми швидше піднімалися, відроджували свою мову, культуру, традиції, але цей процес не є швидкоплинним. Для того, щоб людина здобула атестат зрілості, їй потрібно вчитися 11 років. Для того ж, щоб змінити людський світогляд, необхідно набагато більше часу. Україна природно рухається до свого поступового відродження.

Юлія ЛУЧИК, «День»
Газета: 
Рубрика: