Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Міліціонер зобов’язаний здувати із затриманого порошинки,

вважає керівник «Донецького Меморіалу» Олександр БУКАЛОВ
14 серпня, 2003 - 00:00

Один із сучасних класиків літератури назвав сьогоднішню дійсність «століттям безправ’я». Коли всі інстанції влади виявляються неспроможними захистити права особистості, лише люди, яких звуть правозахисниками, продовжують шукати шляхи до відновлення справедливості. Не завжди їм вдається добитися результату — захист прав людини, на жаль, неабияк залежить від законодавчої бази держави, як правило, далекої від досконалості. Однак «крапля камінь точить». Цей вислів дуже чітко визначає роботу правозахисника — саме по краплі «пробивають» вони свої доповнення до законодавчої бази, проводять консультаційну роботу, а також реально займаються захистом прав тих, хто вже постраждав від чиєїсь помилки або недбалості…

Правозахисна громадська організація «Донецький Меморіал» виникла в Донецьку 1989 року. Тоді дуже актуальною проблемою для «великої Совдепії» була реабілітація потерпілих від політичних репресій у роки тоталітаризму. Всі ці люди дуже потребували елементарної юридичної підтримки, консультаційної й матеріальної допомоги…

БАГАТО ОСТАРБАЙТЕРІВ ТАК І НЕ ОТРИМАЛИ КОМПЕНСАЦІЇ…

— До нас надходили тоді тисячі звернень, — розповідає голова ради «Меморіалу» Олександр Букалов. — Ми тоді ще тільки починали свою діяльність і були просто вражені істинними масштабами явища, що іменується «реабілітація репресованих». Фахівці «Меморіалу» зайнялися збиранням засекречених документальних відомостей про період тоталітаризму, брали найактивнішу участь у перепохованні виявлених у Донецьку 1989 року останків репресованих, розстріляних наприкінці 30-х — початку 40 х рр. Результатом нашої діяльності стала ціла бібліотека про період тоталітаризму, що нараховує понад тисячу найменувань і не має аналогів у регіоні.

— На той момент проблема реабілітації репресованих була найважливішою?



— Аж ніяк. Держава руйнувалася просто на очах. І, певно, це стало причиною якогось розгальмування психіки у багатьох. Тоді ми активно зайнялися ще й питаннями остарбайтерів — людей, примусово вивезених у роки Другої світової війни до Німеччини. Питання, з якими стикалися ці люди, часом були колосально складними. Адже лише з Донецької області до Німеччини було вивезено понад 250 000 людей. Багато хто з них втратив здоров’я від непосильної праці, деякі після повернення на Батьківщину потрапили до радянських концентраційних таборів. Більшість після повернення з Німеччини пройшли через так звані «фільтраційні табори», де їх перевіряли органи НКВС. Декого відправляли в ГУЛАГ, інших відпускали додому. Однак навіть якщо згодом людину не чіпали, факт перебування на роботах у фашистській Німеччині викликав до неї підозру в оточуючих. Більшість тих, хто звернувся до нас, часто не знали, з чого починати клопотання про компенсацію, до кого звертатися. Були дуже складні питання, на які дуже важко знайти відповідь. Наприклад, житель Донецька Давид Якович Гілєвський опинився на захопленій німецькими військами території, був заарештований, утік із табору. Потім, приховуючи єврейську національність, жив під ім’ям Івана Пустового — із серпня 1944 по лютий 1945 працював у електромайстерні в місті Остероді (Східна Пруссія). Як сьогодні підтвердити своє перебування й працю в Німеччині, він не знає. Східна Пруссія тепер належить Росії, жив він під чужим прізвищем, свідків його перебування в Пруссії розшукати практично неможливо…

— Тобто, щоб остарбайтери отримали належну компенсацію, необхідно здійснити колосальну роботу зі збирання доказів?

— Робота дійсно дуже трудомістка. Процес ускладнюється ще й тим, що часто у службах, зайнятих прийомом і оформленням заяв на отримання компенсацій, дають громадянам правильні роз’яснення. Наприклад, одній жінці відповіли, що, оскільки під час відправки їй було двадцять два роки й вона могла піти до партизанів (!), компенсація їй не належить. Консультаційна допомога «Меморіалу» в таких випадках буває дуже доречною. Листів і звернень із цього приводу на нашу адресу як і раніше надходить надвичайно багато. Люди звертаються переважно з проханням посприяти в оформленні документів або отриманні довідок про перебування у Німеччині. Чинна державна система обліку цієї категорії осіб дуже формальна й неефективна, тому «Меморіал» за сприяння Фонду ім. Генриха Белля здійснив проект «Допомога остарбайтерам Донбасу». Його реалізація дозволила надавати дієвішу консультативну допомогу громадянам, а також зібрати й систематизувати відомості про всіх остарбайтерів Донбасу, на основі яких було створено спеціальний банк даних. Другою великою частиною нашої роботи було дослідження обставин відправки радянських громадян до Німеччини у роки війни. Були люди, які поїхали в Німеччину добровільно. Однак нами встановлено, що за роки окупації 252 239 осіб були вивезено примусово. Ми отримали іменні списки приблизно на 35 000 осіб, складені владою відразу після війни за опитуваннями свідків.

— Пік отримання остарбайтерами компенсацій припав на середину — кінець 90 хроків. Як ви вважаєте, наскільки дієвою виявилася допомога людям, вивезеним до Німеччини примусово?

— Ви знаєте, допомога виявилася різною. Хто отримав 500 марок, хто — 1500. У принципі, гроші для нашої дійсності непогані. Однак перш ніж їх отримати, багатьом людям доводиться пройти через безліч бюрократичних перешкод, так що сума порівняно із цими турботами, я б сказав, недостатня. Адже дуже багато людей, наскільки можна судити з листів і звернень до «Меморіалу», так і не отримали ще компенсації. Часто це трапляється тому, що люди не мають інформації про процедуру її отримання, а також не мають документів, що підтверджують їхнє перебування на роботі у Німеччині в роки війни…

ПОТЕРПІЛИЙ — ДВІЧІ ЖЕРТВА

— Останніми роками «Меморіал» веде активну політику у сфері реформування карно- виправної системи України…

— Так, ми зайняли дуже активну позицію в цьому питанні. Я б навіть сказав, що на сьогодні стан справ в українській пенітенціарній системі є, якщо так можна висловитися, нашим найбільшим головним болем. Нашими головними напрямками в цьому аспекті є співпраця громадських організацій і установ карно-виконавчої системи, сприяння правовій освіті тюремного персоналу, поліпшенню утримання в’язнів у місцях позбавлення волі, досягненню європейських стандартів у діяльності установ з виконання покарань. Тому що проблем у цій сфері страшенно багато.

— Що вас найбільше непокоїть у сьогоднішній карно-виконавчій системі?

— По-перше, явно надумані завищені терміни покарань. Дуже багато в’язнів потрапляють за грати за, скажімо так, не дуже значні правопорушення. Наприклад, якщо людина попалася вперше на якійсь незначній крадіжці і їй «упаяли» термін на декілька років… Уявіть, що буде із цією людиною після звільнення, якщо, звичайно, вона вийде з в’язниці живою й відносно здоровою. Хоча це дуже важко. Але навіть за найсприятливіших розкладах життя людини фактично понівечене, й вона нікому не потрібна. А суспільство отримує ще одного озлобленого аутсайдера, якому залишається один шлях у житті — продовжувати красти або вбивати далі… Тому ми сьогодні насамперед виступаємо за те, щоб у подібних випадках покарання обмежувалося адміністративними заходами — тими ж примусовими роботами, але тільки не за гратами. Адже виходить абсурдна ситуація: наприклад, у вас украли 100 гривень, і злодій сідає на декілька років у в’язницю. Начебто все правильно — як то кажуть, «злодій має сидіти у в’язниці». Однак саме ви, потерпілий від його дій, змушені щомісяця «відривати» від своєї зарплати податки на його утримання за гратами! Адже це цілковитий абсурд. А якщо хлопця, який украв у вас гроші, у в’язниці покалічать, то знов-таки гроші на його лікування відраховуються з наших з вами прибутків. Хіба це справедливо? Нещодавно до нас звернулася одна жінка: її син перебуває під слідством за обвинуваченням у вбивстві. Посадили його за грати в... 15 років, і він уже два з половиною роки чекає результатів слідства. А слідство не має доказів, однак утримує парубка за гратами, де він уже підхопив туберкульоз. Хоча самі обвинувачення досить спірні: хлопець втрутився в бійку двох дорослих чоловіків, кинувся їх рознімати, а через тиждень один із чоловіків помер… І п’ятнадцятирічного підлітка «зачинили»…

У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ — ПОНАД 50 ПОЗОВІВ ДО МІЛІЦІЇ

— Наскільки мені відомо, ви ведете просвітницьку роботу серед працівників міліції і в’язничного персоналу…

— Так, ми посилено працюємо в цьому напрямку. Те, що відбувається сьогодні в українських СІЗО й колоніях, змусить здригнутися найзагартованішу душу… Ситуація, коли міліцейський патруль на вулиці забрав живу людину, а родичам видавали труп, дуже поширена. Як правило, близькі намагаються якось добитися справедливості в цій ситуації, однак багато їхніх спроб приречені на невдачу. Причина — у круговій поруці в правоохоронних структурах. На сьогоднішній день ми стикаємося з вражаючими своєю парадоксальністю ситуаціями, коли в міліції навіть не знають, на що має право затриманий. Часто на трупі, який передають родичам з міліції, знаходять численні слiди вiд ударiв, синці, що призвели до летального кінця. А при затриманні всіх цих ударів не було. У цьому випадку міліція доводить, що, мовляв, «він отримав удари до затримання». І довести протилежне важко. Буває, що в міліції погоджуються, що затриманий загинув від тортур або побиття, однак розводять руками, стверджуючи, що вдіяти нічого не можуть, тому що той працівник, який був на зміні, вже не працює… Адже розбиратися ніхто не буде.

— Ну а все-таки, що ж робити в подібних випадках тим, хто постраждав від так званого «міліцейського свавілля»?

— На сьогоднішній день, напевно, найбільш дієвим заходом є Європейський Суд. Ця організація вже неодноразово спростовувала постанови української Феміди, й винні були покарані. Навіть якщо результати службової перевірки показали, що складу злочину в діях правоохоронців немає, Європейський Суд може вказати на те, що перевірка була упередженою й велася неякісно, спростувавши таким чином її результати. Єдине, що заважає відновленню справедливості, то це... невиконання рішень Європейського Суду. Тому що стягнути суму збитку з вітчизняних правоохоронних структур дуже складно. На сьогоднішній день лише в Донецькій області є понад 50 позовів до міліції. А в Донецьку є сотні людей, що мають повне право звернутися до Європейського Суду для захисту своїх прав, і ми намагаємося сприяти їм у цьому питанні. «Донецький Меморіал» має у своєму розпорядженні тексти майже всіх конвенцій Ради Європи, підписаних Україною, а також матеріали Європейського Суду і діяльності Ради Європи.

— А наскільки дієвою й ефективною є саме ваша робота? Адже боротися практично самим з корупцією в органах правопорядку архіскладно…

— Можу сказати одне: ми намагаємося донести до кожного з працівників правоохоронних органів усі наші розробки й методики. Адже той же працівник міліції, який доставив затриманого у відділення, має розуміти, що тепер він зобов’язаний «здувати з нього порошинки». Тому що відповідає за нього. На щастя, останнім часом керівництво правоохоронних органів йде нам назустріч, беручи участь у всіляких семінарах і тренінгах. Протягом 1995 — 2001 рокiв. «Донецький Меморіал» організував проведення у регіоні більш як двох десятків семінарів правоосвітнього характеру, зокрема низку інформаційних семінарів з питань прав людини для персоналу установ із виконання покарань. Було проведено семінари спільно з Директоратом прав людини Ради Європи. Наші двері відчинені для контактів, обміну інформацією, й те, що зроблено сьогодні, — далеко не межа нашої діяльності.

Сергій КУЗІН, Донецьк
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ