Про Рубікон, який ми перейшли

Бути з Європою чи з Росією? Будувати громадянське суспільство чи авторитарну державу? Плекати національну культуру чи розчинитися в «русском море» (чи пак у «Русском мире»)? Непевні вагання й коливання між полюсами кожної з названих бінарних опозицій є, поза сумнівом, найхарактернішим моментом українських дев’яностих і двохтисячних. Українській державі, наскрізь пройнятій глибокими суперечностями, продемонструвати вже в перші роки незалежності яку-небудь осмисленість і послідовність внутрішньої й зовнішньої політики виявилося не до снаги. Чи стане наступне десятиліття осмисленішим? У чому полягає українське призначення і чи спроможеться Україна його (д)осягнути? Про це та інше говоримо із професором філософії, завідувачем Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України, співавтором монографії «Громадянське суспільство і національна ідея» Ігорем Паськом.

«ПЕРШОЮ ФОРМОЮ ВИСЛОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ СТАЄ ПОЕЗІЯ»

— Ігорю Трохимовичу, існує чимало визначень поняття «національна ідея». Чим, на вашу думку, є національна ідея і як нація може її осягнути?

— Національна ідея — це історіософська парадигма — усвідомлення народом свого місця в історії. Коли в народу починає формуватися самосвідомість, усвідомлення власного «я», то постають закономірні запитання: що ми за народ? Яке наше місце в історії? Яке наше майбутнє в історії? Уперше ці питання поставила класична німецька філософія, яка дала німецькому народові думку, що нам, німцям, належить історичне майбутнє: колись воно належало євреям, потім — античним грекам і римлянам; по тому була доба романської Європи — і, зрештою, історичний дух, тобто авансцена історії, прийшла до німців.

Слов’яни, за винятком хіба що росіян, національну ідею — за формою — запозичили в німців, але за суттю вона пов’язана з «весною народів» 1848 року, коли низка народів (серби, поляки, чехи, угорці) розпочинає боротьбу за незалежність. Примітно, що першою формою висловлення національної ідеї стає поезія, — свого поета-пророка можна знайти поіменно в кожній нації, що виходить на арену історії. Існує таїна поезії, яка є глибшою й змістовнішою навіть за філософію. У поезії немає змоги висловити ідею раціонально, але ірраціонально-містично в ній розкривається призначення народу. У німців таким пророком є Гете, у поляків — Міцкевич, у нас — Шевченко. І вже коли поезія дає поетично-метафоричне усвідомлення, що ми — народ, тоді настає черга філософії, політології, політософії, які надають цій ідеї концептуалізованого звучання. Поволі розкриваючись у різних шарах суспільної свідомості, вона, врешті-решт, вивершується становленням національної культури європейського рівня. Усвідомити, що ми — народ, можемо й самі, але Європа й узагалі інші народи нас визнають тільки тоді, коли з’являться поети, музиканти, художники світового рівня, що створять національну культуру.

— Хто з українських мислителів найвлучніше висловив українську ідею в інтелектуальному вимірі?

— Можна назвати Костомарова, автора «Книги буття українського народу», але йому трошки не вистачає оригінальності. «Книга...» написана як певний парафраз «Ksiegi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego» Міцкевича. Крім того, у Костомарова мене не влаштовує теза, що головною українською рисою є ідея рівності. Це не українська ідея.

Цей період в українській культурі, коли ідею ще не висловлено, але підсвідомо вона вже спонукає до переоцінювання дійсності, я називаю філософією української ментальності. У Костомарова є чудова праця — «Две русские народности», в якій він показує принципову ментальну відмінність між українцями й росіянами. Російська ментальність орієнтована на загальне. Росіяни люблять свою православну церкву, але вони не такі релігійні, як українці, що толерантні до інших церков, але справді орієнтуються на власного Бога. Для росіян держава — понад усе, а в українців — «моя хата скраю». Зовсім різні соціокультурні системи. У цьому контексті варто згадати Сковороду. Він ніколи не підкреслював, що є українцем, але його творчість яскраво висвітлює найважливішу відмінність українця від росіянина — індивідуалізм. Оте «Світ ловив мене, та не впіймав» передає те, що Мирослав Попович назвав філософією свободи, філософією персоналізму.

Остаточно українська ідея в філософії постає наприкінці ХІХ ст. у працях ліберала Драгоманова, але доба тоталітаризму, що приходить на початку ХХ ст., спричиняється до розчарування в раціо й панування ірраціональної філософії. Драгоманов був упевнений, що все влаштується з допомогою раціональних аргументів, але в ХХ ст. стає зрозуміло, що їх недостатньо для переоблаштування життя: приміром, людина є поляком, німцем чи українцем не через те, що раціонально дійшла до цього. Раціонально вона, навпаки, може змінити національність. Але народ, у якому нуртують ірраціональні вольові моменти, не може змінити орієнтації. Дмитро Донцов і В’ячеслав Липинський — яскраві приклади цієї візії. Безумовно, ідеї Донцова не суголосні сучасній добі. Але саме на цих підвалинах сформувалося філософське розуміння того, що ніхто нам не допоможе, ми повинні шукати власні аргументи свого самостановлення. Фактично проблеми, поставлені тоді, лишаються актуальними до сьогодні.

— Думки мислителів ХХ ст. щодо призначення України не збігалися. Зокрема, Юрій Липа вважав, що ідеєю України є справедливість, Іван Мірчук — встановлення світової гармонії. Яку якість може привнести в світ Україна?

— Думка, що Україна збагатить світ чимось неповторним, я вважаю, є запозиченням із російської ідеї. Звідки всі наші негаразди? Бо найчастіше ми запозичуємо в російської ідеї. На свій кшталт російська ідея висока, але Україна не може стояти на позиціях месіанізму. Для нас нині є актуальною інша проблема: чим ми маємо бути — Росією, Україною чи Європою? Для мене, наприклад, немає дилеми: Україна повинна бути Європою. Звісно, вона не має бути такою, як усі інші, але вона підпадає під парадигму Європи.

Ми — найгірші в Східній Європі тому, що роздерті внутрішніми суперечностями. Є дві України, межа між якими пролягає від Сумської до Одеської області. Партія регіонів ледве відрізняється від партії Тимошенко, але за останньою стоять сили, які вважають себе українцями, тоді як за ПР — ті, що орієнтуються на російську ментальність. Народ поділено майже навпіл — ось де наше горе. Тож перш ніж говорити про те, чим ми збагатимо світ, потрібно визначитися з тим, де ми — у Росії чи в Європі. Підставове європейське питання — питання власності. У Росії є тільки державна власність: Путін там — цар, і кожного, хто йтиме не в ногу, розчавлять. У нас політичним процесом керують усе-таки олігархи, але тільки ті, які в фаворі у влади. Отже, у нас власність теж ще не конституйована.

«БІЛІНГВІЗМ ПОРОДЖУЄ НЕ КУЛЬТУРУ, А ЕРЗАЦ»

— В одній зі своїх монографій ви порівнюєте франко-англійську, російську й німецьку національні ідеї й доходите висновку, що українська ідея тотожна останній у тому смислі, що є ідеєю культури.

— Безумовно. Часто ми чуємо: формування української політичної нації. З моєї точки зору, це нісенітниця. Політичної нації в нас немає і не буде. Через політику, через державу націю сформували французи. Але українська держава — слабка, тому щораз коливається залежно від того, хто приходить до влади.

Німеччина — це специфічна Європа, і ми не дуже її розуміємо. Освальд Шпенглер, який написав «Присмерк Європи», насправді вживає у назві не термін «Європа», а термін «Abendlandes» (вечірня земля), під яким розуміє країни, які лежать західніше від Німеччини. Відтак, він скеровує свою думку супроти Британії, яка, на відміну від Німеччини, пішла не шляхом культури, а шляхом фінансової цивілізації. Згадаймо: в ХІХ ст. німці мали майже три сотні відрубних князівств, але спромоглись усвідомити свою єдність і створити німецький народ як народ єдиної культури. Ми теж маємо орієнтуватися на таку єдність.

Ось на нещодавньому форумі інтелігенції Мустафа Найєм спитав у Івана Дзюби: «А чому на форумі здебільшого україномовні, чому не було російськомовних?» У мене виникає питання: а це українська інтелігенція? Або вона українська — й тоді говорить українською мовою, засвоює українську культуру, або це не українська інтелігенція. Мова — це дім буття, як підкреслював колись Мартін Гайдегер. Тому якщо ми маємо потужний пласт українофобії, то не слід заплющувати очі. Точиться справжня війна проти української культури, яка ідеологічно зафіксована в доктрині «Русского мира» патріарха Кирила: зведемо нанівець українську культуру, заборонимо мову — і залишиться «население», яке буде думати так, як населення Донбасу, яке вважає себе російським.

Я постійно підкреслюю: чому страждає той чи інший народ? Від того, що ковбаси немає? Народ страждає — і підіймається із колін — тільки від того, що живе за парадигмою буття чужого народу; коли йому прищеплюється «Живите так, как мы».

— В ідеалі національна ідея не суперечить громадянському суспільству. Ясно, що сучасна нація неспроможна сформуватись без громадянського суспільства, як і становлення останнього немислиме поза національною формою. Але за наших умов, коли половина України русифікована, втілення української ідеї (отже, розвиток української мови й культури) на позір вступає в суперечність із громадянською ідеєю, адже виходить, що переконання однієї частини населення насаджуються іншій.

— Так, суперечність є: половина населення є ментально російським, половина — ментально українським. Але тут ось в чім нещирість. Чи можлива Росія з громадянським суспільством? У мене великі сумніви. Громадянське суспільство — це не якесь глобальне поняття, це винахід Європи. Європа знайшла такий спосіб співіснування і співвідносин між державою і суспільством, тому ми можемо побудувати громадянське суспільство тільки в межах усвідомлення, що ми є Європа. Нехай погана, недорозвинена, але Європа. Якщо ми уявляємо, що ми є Росія, то розмова про громадянське суспільство залишається тільки розмовою на сторінках деяких російських журналів.

— Але можливі й такі аргументи: ми — не Росія, ми — російськомовна Україна, що будує громадянське суспільство...

— Я вже казав: білінгвізм, у якому домінує російська мова, породжує не культуру, а ерзац. В Україні немає першокласної російської культури. Велика російська культура — поезія, література, музика — існує в Росії, а в нас — епігони, які не можуть засвоїти навіть фонетику російської мови, але стверджують, що вони «русские». «Русскоязычная территория» поза Росією — то земля, де немає народу, немає особистості, а є тільки «население». Кілька місяців тому Оксана Забужко, приїхавши до Донецька, намагалась знайти Лису Гору, про яку писав Стус. Але в Донецьку її немає — вона існувала тільки в уяві поета! Натомість Забужко побачила пам’ятник Солов’яненку і вжахнулася. Це ерзац-культура. Справжня культура виростає тільки на національній землі. Кого, наприклад, ви знаєте з Донецька з російської культури? Немає імен. А Дзюба звідки? Стус звідки? Олекса Тихий?

«У НАС СОВОК ДОСІ ЛИШИВСЯ, ТІЛЬКИ СТАВ ОЛІГАРХІЧНИМ»

— Ви відзначали у згадуваній монографії, що однією з проблем України тривалий час була суперечність між накинутою ззовні російською цивілізацією й питомою культурою, яка не мала змоги випростатися й розвинутися. Чи помітні якісь зрушення щодо цього за роки незалежності?

— На жаль, зрушень немає. Ось перше, що ніби прохає Європа — зробити адміністративну реформу. Ну яке, даруйте, відношення до нашої ментальності має поділ України на 25 областей, на райони й т. д.? Це структура, нав’язана більшовицькою ментальністю. Порівняймо: коли Польща нарешті відійшла від комуністичного блоку, вона одразу запровадила традиційні воєводства, тобто структуру, адекватну народній ментальності. Натомість ми продовжуємо керувати суспільством за чужими рецептами, за рецептами комуністичного минулого. Людиною соціалістичного минулого був так званий совок. У нас той совок дотепер і залишився, тільки став олігархічним. Революція на Майдані намагалася це змінити, але перемогла реставрація — хіба без комуністичних гасел.

— Мабуть, це окрема тема, але адміністративна реформа пов’язана з так званою федералізацією, яка загрожує остаточним культурним поділом країни.

— Я довго підтримував тих, хто виступав проти федералізації, але зараз — не певен, що моя думка єдино слушна. Міркую так: за умови, що буде сильна держава (а не номінальна, як нині), федералізація не є вже такою хворобою. Ми дійсно федеральний народ: так, як Німеччина поділяється на землі, у нас вирізняються Донбас, Галичина, Слобожанщина, Поділля, Волинь... Головне, аби працювали закони централізованого управління й автономії. Якщо поставити питання так, що українська мова — державна і висунути вимоги до державних чиновників, документації, телевізії, преси тощо, то федералізація не буде загрожувати. Українські кордони, направду кажучи, не зовсім оптимальні. Але все-таки навіть Донбас є Україною, й за двадцять років ставлення до української мови тут значно змінилося. В Донецькій області з’явилася молодь, яка завдяки школі й вищій школі говорить українською мовою, може мислити, користуватися нею. І немає тяжіння до сепаратності. Жупел сепаратизму — це жупел політиків, яким хочеться князювати. Відчуття, що ми живемо в Україні, з’явилося навіть на Донбасі.

— А до незалежності такого відчуття не було?

— Воно було, якщо говорити про Донбас, суто географічне — територія, яка називається Україною. Від кого Донбас сильніше залежав — від Києва чи Москви? Певна річ, від Москви. І поїзд ходив туди швидше, й автотраси були туди зорієнтовані. Двадцять років орієнтації на Київ таки далися взнаки, і навіть олігархи уже усвідомили, що їхнє майбутнє тепер у Києві.

— Ви згадали про Майдан. Львівський культуролог Роман Кісь назвав його однією з найзначніших подій в українській історії, яка актуалізувала нові українські смисли, явила образ етично й естетично досконалого соціуму, образ справдешньої людяності. Яке значення в становленні України відіграв Майдан?

— Майдан — це грандіозна подія. У нас немає в ХХІ ст. яскравішої та впливовішої події, більшого вибуху національної гідності. Було поширеним гасло «Не зрадь Майдану!». Ющенко зрадив Майдан. Як-то в екзистенціалізмі: перед межовою ситуацією людині відкривається свобода. Здавалося, що нехаризматичний Ющенко, нарешті, збагнув, що він мусить іти з народом, але він не виправдав сподівання історії, сподівання українського народу. Втім, народ від того гірше не став. І неважливо, що нинішній міністр освіти і науки, українофоб Табачник, викреслив помаранчеву революцію — з історії її не буде викреслено. Майдан — це подія, яка пробудила народ, породила нову інтелігенцію. У нас є стара інтелігенція, що діяла ще за тоталітарного режиму. Той самий Іван Дзюба, наприклад. Він і залишився Іваном Дзюбою. Іван Драч загубився трішки... Але тепер у нас є інтелігенція, народжена Майданом. Майдан — це певний рубікон, який ми перейшли, і тепер, незалежно від того, хто буде Президентом, вороття не буде. Це дух. Матеріально ми живемо в пострадянських економічних відносинах, але духовно ми уже інші.

ДОВІДКА «Дня»

Ігор Трохимович Пасько (24 лютого 1940, Санкт-Петербург) — український філософ, кандидат філософських наук, професор, завідувач Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України. Дійсний член НТШ (Донецьке відділення НТШ). Закінчив середню школу у місті Дубна (Росія) 1957 року. Факультет філософії Санкт-Петербурзького університету — 1967-го. Кандидатську дисертацію «Природа і специфіка матеріальних суспільних відносин» захистив 1978 року в Московському державному університеті. З 1967 р. працював у Донецькому державному (нині національному) університеті. У 1986—1989 рр. — доцент Ченстоховської політехніки та Ягеллонського університету. З 1989 р. — завідувач Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України. Перший голова Донецької крайової організації Народного Руху України (1989—1991). Науковий секретар Донецького відділення НТШ (з 1997 р.), редактор відділу філософії аналітично-інформаційного фахового журналу «Схід».