Що робитиме Україна в ХХІ сторіччі?

Виступ був присвячений збереженню і розвитку системи соціального захисту, медичного страхування, освіти, лідерства в технології. Однак нас менше за інше цікавитиме тріумфаторський тон виступу президента США, і більше за все — наша вітчизняна соціально-економічна ситуація через призму викладеної в ньому американської стратегії.

Не йдеться про особистість президента США або про конкретний зміст його послання. Йдеться про порівняння підходів до політики в Америці та у нас. Безсумнівно, над доповіддю Клінтона працювала ціла група експертів і консультантів. Однак і над останнім посланням Президента України до Верховної Ради також працювали експерти і консультанти, а над нашим Президентом не висіла безпосередня небезпека імпічменту. Проте виступ Клінтона переривався численними оплесками і вставанням з місць у залі Конгресу людей, які розпочали проти нього процедуру імпічменту, а останнє послання Президента України зазнало просто принизливого глузування. Це свідчить про те, що в свідомості наших експертів, консультантів, аналітиків і політичного оточення Президента немає цілісної уяви про те, яким має бути щорічне послання до парламенту, що таке перспектива, що таке стратегія, навіщо вони потрібні, і як працюють ці інструменти...

Що таке перспектива? Це те, чого надто бракує нашому суспільству: навіщо жити, у що вірити, на що сподіватися за найбільшим рахунком, але зовсім не якісь жалюгідні розбiрки із злодійкуватими чиновниками укупі з пенсіями і прожитковими мінімумами. У СРСР були партійні з’їзди, був п’ятирічний план. Були погані, як виявилося, з’їзди і неефективні, як з’ясувалося, п’ятирічні плани. Незважаючи ні на що, ці плани виконували важливу суспільну функцію — вони задавали перспективу. Перспектива ж робить осмисленою будь-який соціальний рух і будь-яку дію держави. Довгострокова перспектива є вузловим моментом державної політики. Без перспективи перед громадянами держави завжди маячить жахливе сьогодення, незрозуміле й безглузде. Що ми будуємо, що робитимемо через рік, два, п’ять, десять, двадцять, п’ятдесят років, невідомо. Жодна політична сила в Україні не взяла поки що на себе сміливість розписати перспективу України на 50 років уперед, адже ніхто не знає, що трапиться в найближчі місяці — і так триває весь час від здобуття незалежності.

У посланні Клінтона є цифри — 15, 25, 55, 75 років і навіть мрії на 100 років уперед. Це говорить про те, що хронополітика (політика ототожнення з часом, розподіл і використання ресурсу часу) в США спрямована в майбутнє. А куди спрямовані численні політичні сили і партії в Україні, в якому часі відбуваються їх суперечки? Щонайбільше в інтригах і політичних торгах теперішнього часу, у добрячій половині випадків — у минулому: ліві б’ються за минуле СРСР, а праві — за ті часи минулого, коли Україна була героїчною, єдиною, або коли вона могла стати сильною... Ще в половині випадків іде торг у процесі приватизації СРСР. Але ніяка з політичних сил не воює за майбутнє: інакше як пояснити той факт, що жодна партія не взяла на себе сміливість публічно і вагомо сказати, що ми плануємо створити, якою буде Україна через 5, 10, 20, 50 років. Одна із статей щоквартальника «Стратегічна панорама» в рубриці репрезентування програми «Україна-2010», яку запропонував Національний інститут стратегічних досліджень України відповідно до розпорядження Президента України, містить таке досить спірне положення з приводу геостратегії України:

«У хроносфері визначальним і домінуючим може бути лише теперішній час — час активних дій сучасного покоління. Минуле має значення в міру своєї причетності до рішень і дій теперішнього часу, а майбутнє — в міру здійснення певної хроностратегії життя. Найбільш важливі і глибокі рішення та дії країни-суб’єкта повинні спиратися на максимальну тимчасову перспективу — як щодо минулого, так і майбутнього...» (Б.А.Парахонський http://www.niss.gov.ua/book/journal/Ukr2010.htm). Цей принцип, по суті, і є принципом сучасної хронополітики України, і проти нього ми нещодавно висловилися (див. статтю «Геополитика, хронополитика и культурополитика Украины» — «Зеркало недели» N2, 1999 р., 23 ст.).

Якщо відкинути своє особисте ставлення до цієї програми, як до недбало зробленої ідеології, а зовсім не як до державної стратегії, то напрошується думка — для України, яка все ще живе в минулому, оголошується «визначальним і домінуючим» теперішній час, натомість як США вважають визначальним і домінуючим саме майбутнє. І це не випадкова обмовка. Але розпитайте людей в регіонах, спитайте людей на вулиці міста, що більше за все їх непокоїть. І вони, люди переважно далекі від філософії, ідеології й теорії управління, відповідатимуть усьому Національному інститутові стратегічних досліджень, що їх непокоїть зовсім не відсутність активних дій у теперішньому часі, що ці активні дії вони можуть зробити самі: вони просто не бачать перспективи, вони не бачать майбутнього. І це майбутнє їм потрібне не для «важливих і глибоких рішень», а для повсякденних рішень. Ніхто не може створювати сім’ю, починати свій бізнес, робити заощадження або вкладати їх на довгий час у будь-яку точку економіки держави, майбутнє якої залишається туманним для самої цієї держави.

Середній американець має «хроностратегію життя» після Клінтоновського послання Конгресу, а середній українець після послання Президента України парламентові ніякої такої хроностратегії свого життя не має, а про ідеологію «2010» знає дуже обмежене коло людей. Вимога перспективи — найголовніша претензія до Президента України та української еліти загалом. Ця претензія — дріб’язковість завдань і пропозицій так званої державної стратегії, загрузнення їх у теперішньому часі, нездатність ясно і чітко бачити перспективу в майбутньому, будувати плани далі, ніж до 2010 року, планувати принциповіші і масштабнішi кроки... У тексті свого послання до Конгресу Клінтон каже про взяття на себе історичної відповідальності покоління перед XXI сторіччям і загалом послання витримане в дусі саме цього глобального наміру. Нам же доводиться говорити про занижений рівень намірів нашої нинішньої державної еліти, яка на тлі інших державних еліт виглядає просто слабкою.

Уже не раз в історії України бували періоди, коли її народ вибирав свою долю, керуючись аж ніяк не уявами перспективи і активною позицією власної еліти, а завдяки тому, що слабшала чергова імперія (Польща, Австро-Угорщина, СРСР). Можливо, віддаючись в руки то однієї, то іншої імперії, народ України вибирав швидше не країну, а еліту, здатну пропонувати перспективу. Це був вибір не простору орієнтації, а еліти, здатної задавати орієнтацію в часі, здатної мислити стратегічно.

Стратегія долається тільки стратегією. І якщо у Міжнародного валютного фонду, США або у Росії є стратегія щодо України, а в Україні своєї стратегії або немає, або вона малопотужна і непослідовна, то перемагатиме стратегія МВФ, США або Росії. Це закон конфліктології. І скільки б ліві з безсилою люттю не кляли МВФ, реально суперничати з ним можна лише на рівні стратегії, якої немає ні у нинішньої влади, ні у лівих або будь-якої іншої політичної сили.

Що таке державна стратегія? Державна стратегія — це дещо більше, ніж ідеологічна перспектива для всього суспільства, завдяки якій майбутнє цього суспільства стає ясним, а сьогодення осмисленим. Державна стратегія — з одного боку, публічний виклад владою перспективи держави, всередині якої ця сама влада має намір працювати; з іншого боку, це поточні рішення, спрямовані на безпосереднє здійснення цієї перспективи вже тепер, негайно. Стратегія є формою подання перспективи, де довгострокові рішення ув’язуються зі середньо- і короткостроковими або поточними.

Що дає державна стратегія? По-перше, розуміння подій. До визначення стратегії ситуація, яка частіше за все трактується як хаос, криза або катастрофа. І тільки стратегія вперше оцінює реальні перспективи ситуації, і наявні в ній ресурси, які дадуть змогу досягти поставлених цілей. Таким чином, бачення перспективи і опис майбутнього — це є тверезий і прагматичний погляд на саме теперішнє.

По-друге, спадкоємність. Прем’єр-міністр або уряд можуть змінитися, але якщо є державна стратегія, є гарантія, що новий прем’єр не почне згортати чергові «газотрейдерні» справи або здійснювати чергові дрібні проекти — незрозуміло навіщо... Той факт, що у нас прем’єр-міністри міняються щороку, саме й свідчить про відсутність стратегії, під яку, коли вона є, просто добирають генерального менеджера.

По-третє, якщо державна політика дотримується заявленої стратегії, це породжує суспільну довіру до влади, яка публічно оголошує певну соціальну мету і прямує до неї. Крім того, державна стратегія відкрито пропонує соціальні цінності, говорить про основу соціальної єдності щодо тих або інших цілей, і, по суті, конституює державу як єдину силу. Стратегія — гнучкий соціальний договір, що укладається на певний період державною владою з громадянами цієї держави.

По-четверте, державна стратегія забезпечує консолідацію політичних сил всередині державної стратегії. Сфера забезпечення такої консолідації — сфера публічної політики. Саме сфера публічної політики у нас нерозвинена, і саме на цю сферу поки мляво спираються як Президент, так і уряд загалом.

По-п’яте, заявлена державна стратегія дає підстави для критики. Наша сьогоднішня журналістська критика це обвинувачення влади в якихось дрібних гріхах. Стратегія дає можливість говорити по суті. Коли є стратегія, критика йде вже з тактичних питань.

По-шосте, зміст стратегії розставляє орієнтири і пріоритети для поточної діяльності, для середньострокових і короткострокових проектів, які не повинні суперечити генеральній стратегії. Державна стратегія (а не політичний торг фракцій парламенту) є єдиною основою для формування державного бюджету. Зміст стратегії дає грунт для приватного підприємництва, для зарубіжних інвесторів і для зовнішньої політики загалом, збільшує довіру інших країн до країни, яка діє на основі публічно заявленої державної стратегії, і створює змістовний простір міжнародного посилення держави. Якщо держава має стратегію, з нею і з її стратегією змушені рахуватися інші держави, якщо у держави немає стратегії, вона перебуває в фарватері чужої стратегії.

І останнє, стратегія задає етапи просування до мети. Це означає, що кожного року (або з будь-якою іншою періодичністю) в країні ставлять перед собою нові проблеми і підсумовують розв’язання або нерозв’язання старих, поставлених минулого року. Це не соціальна динаміка яких-небудь процесів, це інше — здатність цілого суспільства, його еліти, його політичного керівництва не тупцюватися довгі роки у розв’язанні одних і тих проблем, а досягати поступальної динаміки соціального руху.

Найочевидніша відмінність при аналізі ситуації в США і в Україні виявляється щодо об’єкта, з яким має справу держава: в США основні потреби суспільства забезпечує бізнес, приватне підприємництво, а турботою держави є питання освіти, медицини, соціального забезпечення, підтримки розвитку фундаментальної науки і високих технологій там, де цього не може зробити бізнес, і для тих, кому це задорого. В Україні ж система державного управління все ще клопочеться про економічне забезпечення життєдіяльності, хоча для цього вже давно немає ніяких підстав: ні з погляду ресурсів, ні з погляду можливості керувати процесом. Подивіться на бюджет-99, в ньому чітко видно, чим займається наше державне адміністративне управління: не маючи стратегії, не можна зробити бюджет на іншій основі.

Адміністративне управління в Україні давно вже втратило свою ефективність у сфері економіки, а в окремих випадках — навіть здатність контролювати економічні процеси. Незважаючи на це необхідну реформу державного управління досі іменують адміністративною реформою. З іншого боку, перехід від адміністративного управління до стратегічного або цільового управління досі не поставлений як основна стратегічна мета держави — така мета, яка тільки й може забезпечити виживання самої держави, забезпечити фізичне виживання громадян цієї держави. Для адміністративного управління мета управління завжди прихована, а підлеглі отримують лише вказівки. Для стратегічного або цільового управління мета або стратегія є публічною, відомою всім громадянам і апаратові управління, а всі дії менеджерів середнього рівня державного управління спрямовані в кожний момент часу на здійснення стратегії.

Таким чином, друга відмінність — у США і України різні системи державного управління. Відповідно президент США може собі дозволити системно викласти свої ініціативи у вигляді консолідуючої і солідаризуючої державної стратегії, а всі ініціативи Президента України наштовхуються на нерозуміння парламенту і помирають, стратегія ж не є управлінським інструментом для системи державного управління. Більш того, після втрати гарантованих перехідними положеннями Конституції повноважень Президента видавати укази щодо неврегульованих законодавством питань, взагалі зникає механізм висунення державних ініціатив в Україні. Хто висуватиме ініціативи після закінчення чинності перехідних положень Конституції? Залишається один механізм — щорічне послання Президента до парламенту. Однак статус такого послання не визначений. В який спосіб і через який час парламент повинен реагувати на ініціативи Президента в щорічному посланні, в Конституції не зазначено.

Це свідчить про те, що Конституцію треба міняти, бо нинішній владний механізм не дає змоги ні висувати ініціативи, ні розвивати їх як стратегію держави, ні здійснювати цю стратегію у вигляді прийняття виконавчих рішень. Особливо гостро це питання постане, якщо реформа державного управління все ж таки буде спланована. Скажімо чесно, реформа державного управління — це, по суті, інша Конституція — абсолютно інша: за змістом, за структурою влади, за системою повноважень. І питання про таку нову Конституцію неминуче постане на порядку денному, щойно вплив лівих у парламенті перестане бути вирішальним.

На початку послання до Конгресу Клінтон говорить про старі американські цінності — рівні можливості, відповідальність і громаду. З погляду нинішнього рівня розвитку соціальних технологій ці цінності означають, що можливості кожного повинні бути визначені як рівні умови перспективи, відповідальність пов’язана з пріоритетами (соціальний захист, здоров’я, лідерство в технології, знищення дискримінації) і часовими орієнтирами (на 10, 20, 30 років уперед) в стратегії (виклик XXI сторіччя) і є в той же час фінансовою (податковою) відповідальністю як держави, так і корпорації чи окремого громадянина, а єдність (громада) повинна бути забезпечена через просування цієї стратегії в галузі публічної політики і консолідації на її грунті політичних груп, партій, громадських організацій і політично активних громадян. Коли Клінтон каже про біпартійний підхід («біпартизм» — американське поняття, що означає не двопартійність, а участь у розв’язанні проблем обох сторін, тих, хто виступає «за», і тих, хто «проти». — Ред.) — це означає його пошук публічної згоди на такий сценарій розвитку подій.

Зміст стратегії в останньому посланні президента США такий. Америка старішає — кількість людей немолодого пенсійного віку зростатиме. Сьогодні у США є бюджетний прибуток. Його пропонується вкласти в збереження системи соціального захисту, зміцнення медичного обслуговування, збільшення мінімальної заробітної плати, розвиток шкільної освіти, підтримку довгострокового догляду за тими, хто потребує його, збереження чільних позицій у технології, забезпечення лідерства у справі захисту безпеки і демократії в усьому світі.

Тема соціального захисту — улюблена тема лівих в Україні. Насправді — ніякої стратегії соціального захисту в Україні у лівих немає. Є ідеологія соціального захисту або, простіше кажучи, популістська демагогія. Те, що роблять ліві, створює механізми розбазарювання і марної витрати ресурсів. Чи можуть ліві запропонувати стратегію соціального захисту або будь-яку іншу стратегію для України хоча б на 20 років уперед? Не можуть... І не тому, що у них немає теоретичних здібностей. А тому, що як суспільна сила вони не зможуть втримати так довго переважний соціальний вплив. Відтак, якби вони запропонували довгострокову, років на 30, стратегію людям старшого віку (а саме такий їх електорат) — їх просто не зрозуміють: їх старезний електорат з песимізмом дивиться на можливість прожити стільки. Тож пропонувати довгострокову стратегію можна молодим — поколінню 20-40-літніх, які сподіваються прожити до здійснення стратегічних цілей. Але молодь не є електоратом лівих...

Таку довгострокову стратегію могли б запропонувати праві націонал-демократи. Однак у них інші обмеження: їх мовно-культурні пріоритети не можуть мати самостійної перспективи без власне економічного базису, без організаційних ініціатив у галузі державного управління. Але саме в цих сферах усі праві сили традиційно слабкі та консервативні.

Можливо, довгострокову стратегію зможуть запропонувати центристські партії? Така довгострокова стратегія цілком могла б стати одночасно і підмурівком їх об’єднання, і створенням сфери публічної політики, і непоганою підтримкою для майбутнього президента. Поки що це питання залишається без відповіді. Лідери цих політичних сил дуже сильно недооцінюють значення чинника стратегії.

У посланні президента Клінтона головне завдання США формулюється словами президента Теодора Рузвельта сторічної давності: «Залишити цю землю для наших нащадків ще кращою, ніж вона була при нас». Це ставлення дуже несхоже на ставлення нашої вітчизняної еліти. До речі, російська еліта вже почала осмислювати те, що відбувається в рамках стратегії (досить згадати Всеросійський економічний форум «Стратегія економічного розвитку Росії — крок у ХХI сторіччя» і виступ на ньому Юрія Лужкова «Росія в ХХI сторіччі: процвітання або животіння?»).

Майбутні президентські вибори в Україні, безсумнівно, повинні відбутися в межах змагання запропонованих програмних перспектив і державних стратегій. У всіх претендентів ще є час подумати над цим. Чи стануть вибори полігоном вироблення і змагання стратегій, чи ми знову опинимося в чорториї тіньової політичної гри? Без сумніву, територія, що її займає нині Україна, не зможе виявитися поза стратегією, і хотілося б вірити, що державну стратегію для цієї території в цей історичний період уперше в історії запропонує й реалізує українська еліта?..