Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Українська iдентичнiсть: відповіді та перспективи

9 січня, 2014 - 10:20
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Продовження. Початок «День» № 207, 211

Статтю цю було написано наприкінці жовтня. У листопаді дві перші її частини вийшли у «Дні». А потім пішли бурхливі події, постав Євромайдан... І теоретичні проблеми на певний час відійшло на другий план. Ми писали гостроактуальні статті, не наполягаючи на завершенні публікації нашої розвідки про українську ідентичність. Та запити учасників акцій протесту змінюються: сьогодні вони прагнуть уяснити собі, як має розвиватися країна. Отже,  стаття знову на часі.

 

Сьогодні в інтелектуальному середовищі країни відсутня, так би мовити, «формула української ідентичності», причому не те що загальноприйнята, а навіть домінуюча (і достатньо ефективна як теоретичний і практичний інструмент). Ба більше: серед інтелектуалів наявний ряд взаємовиключних проектів побудови оптимальної української ідентичності (від концепції про доцільність закріплення наявних уже зараз тенденцій формування декількох українських націй в одній федеративній/конфедеративній державі до ідеї консолідації етнічної нації, в якій не буде місця «чужим» і яка апріорі матиме панівні позиції в усіх сферах політичного, економічного та культурного життя). Негативну роль відіграє також орієнтація значної частини публічних інтелектуалів на модні ліволіберальні західні моделі ідентичності, які зазнали на практиці фіаско на самому Заході. За таких обставин не дивно, що серед молодих науковців та ІТ-фахівців домінують настанови на еміграцію, принаймні тимчасову, оскільки вони  не бачать свого майбутнього в країні без визначених (хоча б на рівні національного проекту) перспектив. А без цих верств молоді неможливе формування ефективної національної управлінської еліти.

♦ Те, що пропонуємо ми як відповіді на виклики проблематики добудови й перебудови модерної української ідентичності, — це наша власна позиція, за обгрунтованість і спрямованість якої відповідаємо ми самі. А водночас ідеться про заклик до публічної дискусії з усього обширу заявленої проблематики. Адже Україна ще й досі не відірвалася від радянсько-імперської  матриці, ба більш, чимало політиків і державних керівників свідомо культивують це минуле й спекулюють на ньому, сприяючи перебуванню мільйонів українців у стані вічного «совка».

Антитезою цьому є докорінна дерадянізація та дерусифікація українського суспільства як довготермінова національна стратегія України. Не провина України, що її колонізація відбувалася в російських національних формах, як перед тим — у польських. На День Незалежності соціопсихолог Олег Покальчук на 5-му телеканалі запитав: чому ми боїмося сказати, від кого незалежність і відповісти - від Росії? А дерадянізація і дерусифікація України — мовна, культурна, інституційна, геополітична і ментальна — це і називається українізацією. Без українізації Україна назавжди залишиться уламком імперії, незважаючи на формальний суверенітет. Альтернативою українізації (як це дедалі більше стає помітним після ухвалення закону Ківалова — Колесніченка) є тотальна, послідовна й безжальна русифікація,  не лише мовна, а й ментальна та політична, що спочатку призведе до  перетворення України на протекторат Кремля,  а незабаром — до цілковитої інкорпорації. Тому українізація —  це категоричний імператив, можна і треба сперечатися  щодо методів і термінів українізації, себто (до)формування модерної української ідентичності, однак, вважаємо ми, її необхідність поза сумнівом. До речі, певні сепаратистські ексцеси на півдні та сході нашої країни є наслідком зовсім не надмірної українізації, а майже цілковитої відсутності такої...

♦ Отже: якщо вести мову про бажаний стан країни через десятиліття після президентських і муніципальних виборів 2015 року, то коротко він може бути описаний так. В Україні до двох третин громадян — реально україномовні в повсякденному житті, українську мову вважають рідною 70 — 75%. Підтримка незалежності, за даними соціологів, сягає 80 — 85%; число її противників впало до 10 — 15%. Радикальні ісламісти в Криму зведені до кількох маргінальних (напів)підпільних груп, проросійські організації мають підтримку меншості етнічних росіян півострова. Практично зупинено еміграцію молодих і зрілих науковців та ІТ-фахівців. Доступ до цілісної української культури, а передусім через її посередництво — і до світової — забезпечується всебічним розвитком Інтернету, повним оцифруванням усіх енциклопедій, словників, довідкових видань, класичних і сучасних художніх, культурологічних і наукових книжок і журналів (зокрема — перекладів); причому доступ до всього цього переважно безплатний. Створено мережі книгарень на рівні всіх райцентрів, підтримується вихід «товстих» журналів і «серйозних» електронних видань. На телебаченні реальний національний продукт (не спільний з Росією, а власний) становить щонайменше 50%, україномовна продукція на загальнонаціональних теле- та радіоканалах — три чверті. Так само й у кінопрокаті; щороку з’являється не менше десятка комерційно привабливих українських стрічок для масового глядача, а також кілька елітарних (це, не рахуючи всіх інших — невдалих, без яких не обійтися, експериментально-дебютних тощо). Інформаційний простір стає достатньою мірою цілісним, тобто все українське можна дивитися й читати по всій Україні без особливого напруження. Інакше кажучи, реалізовано афористичну й точну формулу академіка Дзюби, висловлену ним чверть століття тому: «Національна культура як цілісність».

Внутрішні комунікації країни розвинені достатньою мірою, втілені інфраструктурні проекти; українці мають змогу подорожувати своєю країною, підтримується внутрішній туризм (і передусім — для школярів і студентів), обміни студентами між вишами, які поступово набувають автономії. Втілювані за межами України проекти (створення українознавчих центрів у провідних вишах Європи, Америки та Азії), електронні та друковані видання, розраховані, зокрема, й на зарубіжні читацькі групи (передусім — викладачів та студентів), підтримка державою та меценатами українських культурницьких проектів у світі мають наслідком те, що українців «упізнають» у світі, що їх ідентифікують за кордоном. І, нарешті, відбувається виокремлення південноруської субетнічної групи, яка має українську політичну й частково культурну ідентичність, хоча мовою повсякденного спілкування та частково культурницької діяльності для неї є російська, причому таке виокремлення певною мірою захоплює й деякі (в основному — прикордонні) регіони Російської Федерації. Що ж стосується кримських татар, щодо яких діють спеціальні державні й міжнародні програми розвитку культури, то домінуючими мовами кримськотатарської молоді стає власна національна мова, а другою — українська.

♦ Щоб досягнути такого стану, необхідно давати собі звіт, що політичне, економічне та культурне життя України розгортається за умов неоколоніального тиску на неї з боку колишньої метрополії, яка не відмовилася від імперіалістичної політики та лідер якої відверто називає тоталітарний СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Протидія цьому тиску й цим намірам вимагає створення відповідних організаційних форм та «інтелектуальної мобілізації» експертної спільноти. При цьому має йтися про здійснення докорінної дерадянізації українського суспільства як довготермінової національної стратегії України; відвоювання національного інформаційного простору України; припинення ситуації, коли українські ЗМІ нібито сприяють розколу та відцентровим інтересам у країні  повинні перетворюватися в конкретні дії.

Слід виходити з того, що в постколоніальному і посттоталітарному соціумі роль держави та громадських організацій національно-демократичного спрямування значно вагоміша, ніж в уже усталених європейських демократіях. Ідеться про тимчасовий акцент на регулюючій ролі державних і громадських структур, як-от в Західній Німеччині часів денацифікації. Водночас при плануванні кожної акції слід виходити з того, що європеїзація всіх сфер життя України є одночасно її дерадянізацією та деколонізацією, проте така європеїзація не може запроваджуватися «в лоб», одразу у своїх зрілих формах, оскільки відторгатиметься значною частиною суспільства, в якій панують радянські стереотипи.

А тепер про конкретні заходи з розбивкою по роках, які ми пропонуємо здійснити тій владній команді, яка прийде після виборів 2015 року.

♦ Найперше, потрібні негайні докорінні зміни в центральних апаратах Мінкульту й Міносвіти, корекція та скасування найодіозніших програм і розпоряджень, що провокують ментальний розкол України.

Медіа-простір сучасної України, насамперед, телебачення, не працює на національну консолідацію України. Навіть ті телеканали, що намагалися задовольняти інтерес до національної історії та культури, відчувають гострий дефіцит української історичної  й культурологічної документалістики. Слід з 2015 року реанімувати або створити в Києві студії науково-популярних і документальних фільмів, забезпечивши їх державними замовленнями під певні програми. Інакше інтерес громадян України до власної історії задовольнятимуть серіали сусідніх держав у відповідному контексті.

У зв’язку з тим, що третина українців ніколи не виїжджала за межі своєї області, а географічна немобільність істотно обмежує мобільність соціальну, політичну та духовну, сприяє відсталості й ретроградству, неправильним уявленням про інші регіони України, слід  2015 року ухвалити програму вдосконалення системи внутрішніх транспортних сполучень України з метою поліпшення спілкування між різними регіонами України, зокрема через розбудову наскрізних стратегічних магістралей (залізничних і шосейних) швидкісного сполучення в напрямках Схід — Захід, Північ — Південь. Складовою програми має стати знаходження ресурсів здешевлення поїздок, а також сприяння різноманітним формам внутрішнього туризму.

♦ 2015 року проводиться «ревізія» державних свят України з метою їхнього упорядкування та дерадянізації. Святковими та вихідними днями мають бути: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 22 січня — День соборності; 8 березня — Міжнародний день боротьби за права жінок; 1 травня — Міжнародний день праці; 9 травня — День пам’яті та примирення; 28 червня — День Конституції; 24 серпня — День відновлення незалежності, 14 жовтня — День захисника Вітчизни. Це — певний компромісний варіант, в якому враховано як міжнародну практику та рекомендації ООН (скажімо, щодо назви свята 9 Травня), так і національні традиції (скажімо, 1 травня на українських теренах відзначене було ще 1890 року, одразу після його встановлення; йдеться тільки про дебільшовизацію 8 Березня і 1 Травня — за зразком того, як у Німеччини провели денацифікацію Першотравня). А 23 лютого має бути перетворено на День ветеранів Радянської армії та виведено за межі освітньої системи й офіційних установ. Щодо відзначення «заснування» міст України Єкатериною ІІ — Дніпропетровська, Одеси, Севастополя тощо, — то можна залишити це відзначення/невідзначення на рішення місцевих влад і громад, але паралельно на державному рівні мають належно відзначатися реальні дати заснування цих міст, доведені наукою, та вшановуватися їхні реальні історичні засновники.

♦ 2015 року починається підготовчий період, а 2017 року проводиться всеукраїнська ліквідація тоталітарних пам’ятників, символів та топонімів. Ті пам’ятники, які мають мистецьку цінність, як-от Артему, переносяться для експонування до спеціально створеного музею просто неба. Цей захід не стосується пам’ятників полеглим воїнам, партизанам, підпільникам тощо, зокрема й таким неоднозначним постатям, як генерал Ватутін.

2015 року відновлюється вилучена чинною владою з Інтернету Книга пам’яті України, де зібрано найбільш повну й правдиву інформацію про українські втрати на всіх театрах бойових дій Другої світової війни (5 млн біографічних даних про загиблих із 6 млн тих, чиї прізвища й імена відомі).

♦ 2015 року розпочинається дія загальнодержавної програми оцифрування української класичної та сучасної художньої й наукової літератури, журналів, музичних творів, архівних матеріалів тощо. На першому етапі оцифруванню та розміщенню в Інтернеті з вільним доступом до них підлягають словники, енциклопедії (як видані в Україні, так і поза її межами), твори художньої, науково-популярної та наукової літератури, право власності на які або має держава, або строки власності на які минули, або власники яких добровільно відмовилися від своїх прав. Також першочерговому оцифруванню та розміщенню в Інтернеті підлягатимуть альманахи та «товсті» журнальні видання, опубліковані в Україні у 1920-х і на початку 1930-х, після 1988-го і до сьогодні (йтиметься про ухвалення відповідних законодавчих актів), а ті книжки й журнали, які вже розташовано в Інтернеті, будуть дубльовані на спеціальних бібліотечних ресурсах. Буде створено й спеціальні ресурси вільного доступу з кінофільмами, телепрограмами, іншими відеоматеріалами. На другому етапі — з 2017 року — буде створено ресурси платного доступу, де зосереджуватимуться всі ті культурні надбання, автори чи власники яких відмовляються передати їх у безплатний доступ. У цей же час створюється відеотека лекцій видатних українських науковців із розміщенням в Інтернеті. На третьому етапі (з 2020 року) розробляються на законодавчому рівні й реалізуються на практиці програми розміщення в Інтернеті переважно — з вільним, а також — платним і комбінованим (для різних категорій користувачів) доступом усіх надбань української культури та науки, зокрема й того, що з’являється  поточного року, з невеликим часом запізненням.

Із 2015 року розпочинається (від)творення мережі книгарень. Книгарні, які належать українським власникам і торгують переважно продукцією вітчизняних видавництв (щонайменше три чверті загалом чи/та дві треті україномовних), мають встановлені законом пільги в орендній платі (перші кілька років — 1 гривня щорічно) та щодо вибору місця розташування. Щодо книгарень у райцентрах та малих містечках, то Міністерством культури дозволятиметься (і заохочуватиметься) їхнє відкриття на базі існуючих бібліотек. Можливе податкове заохочення — тут слід провести експеримент — для підприємців, які створюватимуть пересувні автокнигарні. Із 2016 року запускаються програми підтримки закупівлі книгарнями періодики (передусім — «товстих» журналів і тижневиків) і оновлення бібліотечних фондів.

Негайне скасування закону Ківалова — Колесніченка відкриватиме можливість відновити мовний режим у державних ЗМІ України (це найперше стосується Першого Національного телеканала України). Із 2015 року на законодавчому рівні відновлюються вимоги до частки україномовної та вітчизняної продукції на FM-радіостанціях; запроваджується вимога до телеканалів, чітко виписана: телебачення в Україні повинно мати на екрані реальний національний продукт (не спільний з Росією чи ще з кимось, а власний), який би займав щонайменше 1/2 обсягів; україномовна продукція на загальнонаціональних теле- та радіоканалах має становити не менше 2/3, причому мультфільми для дітей підлягають 100% україномовному дубляжу. Поступово загальна частка підвищується до 3/4, так само, як і частка продукту власного виробництва. 2015 року відновлюється обов’язкове дублювання іноземних кінофільмів українською мовою. 2017 року ухвалюється законодавчий пакет, покликаний стимулювати випуск українських телесеріалів і кінофільмів (податкові пільги плюс квотні вимоги до продукції). 2015 року починається розробка, а з 2017 року — впровадження українізованих комп’ютерних програм та ігор.

♦ Уже 2015 року з метою докорінної реформи освіти створюється об’єднання провідних університетів із автономним статусом (спочатку не більше десяти) і проводиться експеримент із їхньої автономізації. Потім кожні два-три роки це коло розширюється на кілька вишів, водночас проводитися скорочення невиправдано великої кількості вишів України, що є надзвичайно важким тягарем для державного бюджету, й профанацією ідеї вищої освіти. Там, де запроваджено автономний статус вишів, відновлюються давні стандарти академічної демократії, а ректори виступають як представники відповідних академічних корпорацій професури та студентів. Така європеїзація одночасно є й змістовною українізацією системи освіти, тобто інтеграцією освіченої молоді країни на нерадянській основі. А в перспективі йдеться про один із засобів створення національної управлінської та інтелектуальної еліти.

♦ 2015 року запроваджується, а 2016 року  вводиться в обов’язкову практику вимога вільного володіння (спілкування та читання текстів) англійською мовою для державних службовців 1 та 2 рангів. 2020 року цю вимогу буде поширено й на всіх держслужбовців 3 — 7 рангів. Паралельно проводиться запровадження англійської мови в системі вищої освіти як другої після української. Із 2020 року запроваджуються як економічні (доплата до пенсії за вільне володіння англійською тощо), так і адміністративні стимули для якнайширшого охоплення держслужбовців усіх рангів, викладачів вишів ті офіцерів армії, внутрішніх військ та поліції володінням англійською мовою.

2017 року запроваджуються державні програми підтримки широкого спектру втілюваних за межами України проектів (створення українознавчих центрів у провідних вишах Європи, Америки та Азії, електронні та друковані видання, розраховані, зокрема, й на зарубіжні читацькі групи, передусім — викладачів і студентів). Стимулюється підтримка таких постійних і культурницько-мистецьких тимчасових проектів вітчизняним бізнесом.

♦ 2015 року розробляються, а з 2016 року починають втілюватися державні програми, що стосуються кримськотатарського народу. Активніше, ніж раніше, до участі в таких програмах залучаються міжнародні структури; одночасно спецслужби повинні запобігти діяльності ісламістських центрів на Кримському півострові та на інших українських територіях; перервати фінансові ланцюжки, які підживлюють місцевих ісламістів. Стратегічною метою при цьому є набуття кримськотатарським народом чітко визначеної «подвійної ідентичності» — власної на регіональному рівні й української політично-культурної — на державному рівні. Система освіти, книготоргівля, мас-медіа, Інтернет тощо повинні до 2025 року спрацювати на те, щоб  домінуючими мовами кримськотатарської молоді стає власна національна мова, другою — українська, третьою — англійська.

Так ми бачимо проблеми (до)формування модерної української ідентичності.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса

Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса

Газета: 

Коментарі

Tetyana Kutniakova | 01/09/14
"...лідер якої відверто називає тоталітарний СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття»" - виправте, будь ласка, напевно ж має бути "називає розпад тоталітарного СРСР" і далі за текстом.
poper vadim | 01/13/14
Панове которые занялись работой по асильственному установлению в умах грамадян украинской идентичности премии получают однако от ковбоя Джеймса Мейса - истинного ценителя украинской мовы и фильмов про пивстанцив?Все программы возникшие в воспалённых умах этих граждан с неукраинскими фамилиями в точности слизывают агитки Йзефа Геббельса где враги германской культуры были евреи; славяне и коммунисты!По ВСЕМ пунктам далее авторы в точности переписывают установки любимого ими Адольфа Гитлера по наведению порядка в умах населения для установки своей идентичности ради одной только цели - поиска страшного кровожадного врага!Враг американскими консультантами быстро найден и предельно ясно обозначен - РУССКИЙ!Далее следует традиционный набор штампов присланных из Варшавы - тоталитаризм;десоветизация;имперские амбиции и даже откровенно и НАГЛО - дерусификация и вычёркивание собственной истории 17-18 веков!Никаких Екатирин Первых и Петров чтоб духу не было!Даже если они основали ВСЕ города на Юго-Востоке!Только кайзер и австрийский император и эсэсовец Бандера!Вот они - основоположники истории справжнего украинства!Пусть книги на мове будут погаными а фильмы дурными - это не важно!Главное чтобы на мове!Прежде всего надо успеть до 2015 вышибить из мозгов молодёжи любое воспоминание на генном уровне что они русские и карать это жестоко и беспощадно!Наплевать что 55% жителей страны считают родным языком русский!Мы им прикажут и будут под страхом тюрьмы как в 1916 году во Львове размовляли по-польску ныне будут размовлять на муве а татары на татарском в виде исключения для союзников!Корче: два недоумка от пиндосов пытаются реанимировать тоталитарно-фашистский режим Польши Пилсудского 1930-х годов в Галиции на всю Украину двадцать первого века методами того же Пилсудского!Пацаны забыли что опираться в этом поганом деле они могут только на потомков изнасилованных поляками проживающих всего в трёх областях - Львов-Тернополь-Ровно!Вас НЕРУССКИХ ОЧЕНЬ МАЛО чтобы обыдлячить к 2015 году по приказу из Вашингтона всю Украину!

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ