Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Утверджувати правду, а не догоджати сусідові

Певні кола Польщі, з огляду на відсутність політичної волі в Україні, зуміли нав’язати свої правила гри
10 липня, 2013 - 10:44

Весь цивілізований світ нині є свідком творення особливого українського феномену: частина наших народних депутатів просить парламент сусідньої держави визнати діяльність українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни за відродження Української незалежної держави, існування якої підтверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, як геноцид поляків, які з різних історичних причин опинилися на українській Волині. За кордоном дивуються з такої акції українських парламентарів, багато хто шокований від цього, хоч є й такі, які зловтішно потирають руки.

Може, наші депутати зробили це під впливом вироку спеціального трибуналу, на якому судді були нейтральні, як це передбачалося, скажімо, в діяльності Міжнародної комісії юристів, яка 1988 року розглядала справу про організацію голодомору в Україні 1932—1933 рр.? І на такому процесі оцінювалися директиви Польського еміграційного уряду в Лондоні своїм збройним формуванням на західноукраїнських землях, яким чином польська меншина має стати тут найчисленнішою після закінчення війни?

Нічого цього, на жаль, не було. А відтак певні кола Польщі, з огляду на відсутність політичної волі української влади, зуміли нав’язати свої правила гри. Тим паче, що сприяло їм багато наших інтелектуалів, які чомусь наперед прийняли концепцію поляків про українців-різників і, не вникаючи глибоко в суть справи, поспішили в односторонньому порядку вибачатися за події на Волині 1943 року. Бо що ж із того, що поляки взяли книжку Владислава та Єви Семашків за основу звинувачень українців у злочинах проти їхньої нації на Волині, якщо ініційована народним депутатом України Ярославом Федорчуком перевірка спогадів кресов’яків у конкретних селах на теренах Волинської області показала зовсім інші результати: переговоривши ще з живими свідками тих подій, Іван Пусько встановив, що польські автори перебільшили втрати своїх співвітчизників у 3,5 разу, а українські, навпаки, применшили в 17,5 разу. А ще один дослідник із Волині Ярослав Царук установив, що багато поляків, які значаться як жертви українського терору, насправді виїхали після війни у Польщу.

Так, маємо вшанувати безвинні жертви цього збройного конфлікту на споконвічній українській землі й молитися за їхні душі, але зробити остаточні висновки можна лише після того, як фахівці-історики поставлять крапку у вивченні цієї трагедії. І головний обов’язок тут лежить на українських дослідниках, адже документи, які допоможуть з’ясувати правду про Волинську трагедію, в переважній більшості лежать у наших архівах, а не в Польщі. У тому ж Луцьку, скажімо, в документах часів Другої світової війни, створених, як то кажуть, по гарячих слідах, можна знайти конкретні поіменні списки жертв і виконавців їхнього вбивства.

Подібних документів ветерани Армії Крайової воліли б не бачити, але такі й подібні свідчення, які можна відшукати, зокрема, в кримінальних справах того періоду, дають конкретне уявлення про трагедію двох народів. Однак на організованому в другій половині 1990-х років п’ятирічному науковому семінарі про польсько-український конфлікт на Волині в роки Другої світової війни польська сторона замість спільного ретельного й неупередженого вивчення проблеми насамперед домагалася лише освятити вигідні для себе, але несправедливі для українства висновки підписами наших учених. Про право націй на самовизначення і створення українцями власної держави на своїй автохтонній території польські історики та присутні ветерани Армії Крайової й слухати не хотіли. Волинь і Галичина для них, не кажучи вже про Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя, — то не українські землі, де наші предки були з сивої давнини, а креси східні польські. Уже тоді стало зрозуміло, що затівається проект, який матиме непередбачувані наслідки для нас у майбутньому.

Про все це десять років тому я казав і нашим інтелектуалам, і народним депутатам, коли наближалася 60-та річниця Волинської трагедії. І що ж? Наші моральні авторитети поквапилися підписати покаянні листи, а народні обранці проголосували за текст нав’язаної Сеймом Польщі заяви, в якій насамперед ішлося про страждання поляків, а про трагедію українців, яких наші західні сусіди вбивали у волинській хаті на батьківській землі, згадувалося вже потім. Годі й говорити, щоб там ішлося про право корінного народу на Волині — українського — мати на рідній землі власну державу. А саме це — боротьба за відродження Української держави за умов гітлерівської окупації — й виявилось головною причиною збройного конфлікту між українцями і поляками на Волині, бо польський емігрантський уряд із Лондона вимагав від свого підпілля на Волині відновлювати там довоєнну Річ Посполиту, всупереч волі корінного народу, який хотів тут, а не за Віслою, самостійної України.

Даремно я тоді з нині вже покійним народним депутатом Василем Червонієм і генерал-лейтенантом Олександром Скіпальським переконував депутатів із «Нашої України» не голосувати за польський варіант заяви, наголошуючи на тому, що він несправедливий щодо українства, адже українці воювали за свої права у себе вдома, а не на етнічних теренах польського народу за Віслою.

Вони нібито погоджувалися, але й постійно твердили, що ми повинні визнавати поляків добрими сусідами. Тобто йшлося про те, щоб на догоду якимось примарним політичним дивідендам поступитися історичною правдою. Зрештою, не пошук справедливості, а прагнення мати сусідів за новітніх адвокатів у Європі й вирішило долю цього документа, який ухвалювали під тиском польської сторони — ми, мовляв, на жодні поступки не підемо.

Президент Польщі Александр Квасневський справді тоді на весь світ проголосив, що його країна стає адвокатом України в Європі. Після того українські політики поспішили розв’язувати з цим нашим західним сусідом усі інші проблеми, навіть ті, які відсовувалися роками з огляду на їхню неоднозначність. У тому числі й таке дражливе, як напис на могилах «орлят» на Личаківському цвинтарі у Львові. Ні, я не був проти того, щоб поляки могли вшанувати своїх полеглих співвітчизників в Україні, як і в будь-якій іншій країні світу, якщо вже долею судилося скласти їм там свої голови. Хай би де вони перебували на чужині, та коли залишалися польськими патріотами, то нехай там на їхніх могилах буде напис: «Вірним синам Польщі». Але цю мою пропозицію на Банковій не прийняли, а погодились на ту, яка ображає національні почуття українців: «Тут лежить польський воїн, полеглий за Батьківщину».

На якій підставі львів’яни погодились із тим, що поляки мали гинути за свою батьківщину в українському місті, заснованому великим князем Данилом, поборюючи легітимно проголошену українцями власну державність? Чому львів’яни, котрі упродовж багатьох років противилися польському натиску щодо змісту напису, після перемоги помаранчевої революції так швидко відступили? Щоправда, при цьому як велике досягнення з українського боку називали те, що з тексту напису викинуто слово «героїчний».

Добившись усього цього, поляки вже не вважають за можливе брати участь у конференціях саме на цю тематику в Україні: в Луцьк 19 червня ніхто з них не приїхав, навіть Гжегож Мотика, за чиє майбутнє так розчулено 15 років тому переймалася львівська професура. Він, мовляв, об’єктивний, а тому поляки не дадуть йому ходу. А тепер виявилося, що все навпаки.

Цьогоріч поляки організували свою конференцію у Варшаві якраз того дня, коли Сенат розглядав відому вже ухвалу. І спеціально запрошені з України окремі інтелектуали й науковці почули про цю постанову саме під час конференції. Провідний український полоніст Леонід Зашкільняк, відзначений польськими престижними преміями за свою наукову діяльність, спробував на ходу, як мовиться, подати альтернативне бачення подій на Волині, але це вже не дало нічого: як пише Максим Стріха («День» № 109 від 26 червня 2013 р.), господарі виклику не прийняли, просто промовчали. Їм, вочевидь, досить того, що цей український учений уже здійснив велику працю, аби представити прийнятну для поляків концепцію про Волинь як територію спільного проживання, а не як споконвічну землю українців.

...Двадцять років тому, 1993 року, коли минало півстоліття Волинської трагедії, не спостерігалося з боку поляків таких агресивних наступальних акцій, які бачимо сьогодні. Чому? Ймовірно, наші сусіди тоді ще вважали, що тільки-но відроджена Українська незалежна держава зажадає поваги до національно-визвольного руху за її утвердження в роки війни, відтак маючи у своєму розпорядженні серйозну документальну базу, зможе доволі швидко розставити всі акценти щодо трагічних подій на Волині.

На жаль, цього не сталося, бо залишена при владі в незалежній Україні, у тому числі з вини націонал-демократів, компартійна номенклатура, швидко оговтавшись, продовжила знеславлювати борців за Українську державу, як це робила в період Радянського Союзу. А тому до 60-річчя цієї скорботної дати в житті наших народів польські парламентарії вже змогли нав’язати українським колегам своє бачення подій, а тоді вже й не радилися з ними, ухвалюючи самостійно рішення, яким знеславлювали український національно-визвольний рух, бо він не давав тоді польському підпіллю відроджувати на українській землі Річ Посполиту. Можливо, уже наперед розраховуючи на ті 148 підписів депутатів Верховної Ради України, котрі не тільки підтримали визнання Сенатом Польщі трагічних подій на Волині етнічними чистками з елементами геноциду, а й вимагають ще жорсткішої оцінки від Сейму сусідньої держави.

Тим часом українські інтелектуали знову звертаються, тепер спільно з польськими колегами: «За пролиту невинну кров на Волині і в Галичині, за невіру мою, пробач мені, Брате».

І дуже прикро, що ніхто з них не згадує про безневинну кров українців Холмщини, пролиту ще 1942 року поляками. Як і про різанину корінних жителів цього українського краю в 1944—1945 роках, у тому числі збройними силами польської комуністичної держави.

...Прочитавши вступне слово статті Максима Стріхи «Чого навчила нас «дискусія про Волинь», зрозумів однозначно: нічого вона не навчила нас. Бо звідки доктор фізико-математичних наук узяв відомості про понад сто тисяч загиблих українців та поляків «у братовбивчій різанині»? На основі яких архівних документів стверджується, що «поляків загинуло більше»? І з якого це часу «історична істина має лежати десь посередині», а не дошукуватися шляхом вивчення документів та свідчень з обох сторін, хоч би якою гіркою для них вона була?

Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments