Забута країна Європи

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Уже третє десятиліття існує незалежна Україна. Країна з майже 50-мільйонним населенням, найбільша за територією на європейському континенті. Що ж знає cвіт про неї? Переважно про скандали з підтасуваннями результатів виборів, корупцію і дуже мало про українську культуру та історію. Гірша справа, коли самі українці нічого (або майже нічого) не знають про себе самих. Це дивно, адже вони практично одноголосно проголосували за незалежність України і показали приклад безпрецедентної громадянської мужності під час помаранчевої революції.

Уже чую докір: як нічого не знаємо? Дорогі читачі, я кажу про це без зловтішання, а з гірким болем. Дивлячись на сучасну Україну, я бачу ніби дві країни. Одна загрузла в політичних скандалах і корупції. Тут можна було б впасти у зневіру, якби не було іншої — справжньої України, яку, щоправда, мало хто знає, а тим паче, бачить.

ГРОМАДЯНСЬКА САМОСВІДОМІСТЬ

З нагоди двадцятої річниці проголошення Української незалежності було утворено ініціативну групу «Першого грудня», до якої увійшли В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський. Ця група справжніх патріотів виклала своє бачення шляху до освіченої демократичної Україні. Незадовго до цієї події було оприлюднено звернення традиційних церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) до українського народу з приводу нинішньої суспільної ситуації в Україні. На жаль, реакція українського суспільства виявилася прохолодною. І це в час, коли країна балансує на межі політичної та громадянської кризи, коли в українських в’язницях знову з’явилися політичні в’язні, коли проросійська шовіністична пропаганда і наклеп вільно поширюються засобами масової інформації, коли комуністичний нацист з трибуни національного парламенту вихваляє радянський геноцид щодо кримськотатарського та інших народів України. Однак це тільки деякі ознаки громадянської пасивності та байдужості щодо майбутнього країни.

Лише історичною короткозорістю можна пояснити те, що понад половину географічних назв, назв вулиць і площ досі названі іменами злочинців, які насаджували русифікацію та просто фізично знищувавших поліетнічне населення України й інших країн. Особливо це кричуще видно в Криму, де російська і радянська влади перейменовували все, щоби стерти всяку пам’ять про історичне минуле півострова. Зокрема варварські перейменування розгорнулися після депортації кримських татар, греків, вірмен... Навіть у патріотичних засобах масової інформації фігурує місто Білогірськ, у якому переважною більшістю населення до депортацій 1944 року були кримські татари. Воно було головним центром кримчаків і до депортацій називалося Карасубазар, позаяк розташоване на березі річки Карасу й білих скель Ак-Кая.

Гаразд, що було, то загуло... Тепер про сучасність. Сьогодні на українських теренах відкривають пам’ятники Катерині ІІ, Сталіну... У ЗМІ публікується відверто антиукраїнська, антисемітська й антикримськотатарська пропаганда. Приводом для оптимізму є хіба те, що попри всі зусилля президентської адміністрації згорнути свободу слова, все-таки існує національно-демократична преса і завдяки цьому все-таки можна сподіватися на одужання суспільства.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Усі добре пам’ятають підписання договору про продовження базування Російського військово-морського флоту в Севастополі. Небезпека присутності на своїй території військової бази іноземної держави очевидна. У цьому разі вона ускладнена ще й тим, що Росія не виявляє симпатій до української незалежності, та й саме існування українського народу піддає сумніву. Можливо, це не зовсім зрозуміло кожному громадянинові України, однак уряд країни просто зобов’язаний дбати про безпеку держави, а не промінюють її на ілюзорні обіцянки «дешевого» газу.

Ох, уже цей «дешевий» газ. Здавалося б, синці вже набиті. Так ні, тепер цей «дешевий» газ, кажуть, можна отримати, якщо передати газопровідну систему України в підпорядкування російському «Газпрому» і вступити в Митний союз. Пані та панове, безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Продаючи частину своєї незалежності, Україна ризикує втратити саму себе.

Корисно також зауважити, що на міжнародних ринках газ дешевшає, багато в чому завдяки економічній розробці сланцевих газів. За найобережнішими прогнозами, США із країни-імпортера джерел енергії до 2020 року перетворяться на великого експортера газу завдяки новій технології видобутку сланцевого газу. Хіба це не шлях і для України з її вже відкритими покладами того ж сланцевого газу?..

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА

Можна по-всякому ставитися до політичних поглядів та установок Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. Можна скептично оцінювати їхню державну діяльність. Однак те, що значна частина українських громадян та міжнародна громадськість вважають, що кримінальне переслідування обох є політично мотивованим. Це мало би змусити і найвищих посадовців країни, і Верховну Раду, і все українське cуспільство задуматися над тим, як Україна докотилася до такого життя. Як сталося, що в українських тюрмах з’явилися політичні в’язні? Ситуація ускладнюється й тим, що Тимошенко і Луценком сумний список політичних ув’язнених не обмежується.

Чудово розуміючи, що найвище керівництво і Президент країни обрані більшістю виборців, я все ж зауважу, що жодна правова держава не може дозволити жодному уряду чинити свавілля. Якщо в законодавстві країни не передбачено гарантій владних обмежень і не існує механізмів втілення їх у життя, то таке суспільство перебуває на шляху до диктатури.

Законодавство, а тим більше Конституція країни не можуть легко змінюватися за примхою тих, котрі перебувають при владі. Понад двісті років тому це добре розуміли отці американської демократії, котрі передбачили чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової влади, так само як і відособлення церкви від держави. Крім того, був одразу ж передбачений механізм запобігання довільній зміні Конституції. Україна відбудовує своє національне буття не в пустелі, тож досвід людства у побудові більш гуманного суспільства не схований за сімома замками. Більше того, український національно-демократичний рух зберіг власний чималий досвід боротьби за незалежність і правове суспільство. Особливо безцінний досвід кримськотатарського національного руху. Дорогі читачі, прослухайте, наприклад, інтерв’ю депутата Верховної Ради і голови кримського меджлісу Мустафи Джемілєва із Сергієм Дорофеєвим (youtube.com).

МОВА

Київ, 1975 р.: щойно приїхавши з Москви, підходжу до стоянки таксі й запитую: «Хто останній у черзі?» У відповідь чую: «Гавари по-человечески». Зауважу, що в той час уся моя освіта була радянською, і тільки російською мовою. Знанням української я насамперед зобов’язаний своєму покійному батькові генералу Петрові Григоренку і власним читанням книжок українською мовою. Не зупинятимусь на деталях того, що я висловив згаданому «українському патріотові». На жаль, я не можу сказати, що це єдиний або особливий випадок. Просто для мене, що я стояв тоді на порозі вимушеної еміграції, той випадок залишив досить гірку оскому, яка не минає та не втамовується з плином часу.

Я пригадав той епізод з радянського минулого не для красного слівця, а щоб проілюструвати на побутовому рівні статус української та російської мов у не дуже далекому минулому. Чи змінилося щось нині? І так, і ні. Швидше за все, сьогодні в Україні нарватися на таке нехтування української мови буде складно. Більше того, певна частина російськомовних українських громадян скаржиться на утиски російської мови та лінгвістичну дискримінацію. Під час мого перебування в україномовному Львові я для інтересу звертався до випадкових перехожих російською. Цікаво, що жодного разу не отримав у відповідь образу. Навпаки, люди, які розмовляли між собою українською, відповідали мені російською. У російськомовному Харкові я зробив такий самий експеримент навпаки: звертався українською до людей. У деяких випадках мені відповідали українською, а в деяких — російською. Ніхто за мову мене й у Харкові не ображав. Ось тільки в Криму помітив явне невдоволення на обличчях деяких російськомовних кримчан, коли звертався до них українською. Та й то була тільки міміка, а не словесна образа.

Зрозуміло, що все це — лише суб’єктивні спостереження людини, яка вільно розмовляє як українською, так і російською мовами. З огляду на це спробуймо поглянути на мовну ситуацію зі статистичного боку. Почнімо з того, що заглянемо на електронну сторінку в Інтернеті українського уряду. Лінгвістична «дискримінація» просто на очах: урядовий сайт трьома мовами — українською, російською та англійською. За наявною статистикою, в середній освіті близько 30% українських шкіл цілковито російськомовні, а вища освіта на 50% російськомовна. В Україні існують цілі регіони, де взагалі немає українських шкіл.

Відомо, що 2008 року в Україні російською мовою виходило 66,7% газет і тільки 28,7% — українською. На 100 україномовних українців припадає 50 примірників газет рідною мовою, а на 100 російськомовних українців — майже 400 примірників, тобто у вісім разів більше. До речі, в Україні немає мережі курсів з вивчення української мови для дорослих.

Україна — не перша країна, яка відроджується після багатовікової колоніальної спадщини. У надрах самої України йде відродження кримськотатарського народу. Найближчі сусіди — Польща, Чехія та Словаччина досягли успіху на шляху національного відродження. Ізраїль відродив, здавалося б, мертву мову та успішно побудував національний дім. Досвід Ізраїлю особливо корисний для України у сфері відродження загубленої або частково втраченої мови.

Національна мова є тим стрижнем, на якому тримається культура та історія країни. Дуже похвально і корисно для країни мати розвиток культур національних меншин, але не в напрямку створення замкнутих етнічних гетто — всі громадяни країни незалежно від походження, релігії та інших чинників просто зобов’язані говорити загальнонаціональною мовою і знати історію та культуру країни, громадянами якої вони є. Досвід двомовних країн свідчить радше про неміцність і нетривкість таких національних держав.

Абрахам Лінкольн якось зауважив, що розділений ізсередини отчий дім не вистоїть. Ці слова стосуються й сучасної України. На третьому десятилітті незалежності нація вже має, врешті-решт, подорослішати й почати розбудову гуманного сучасного суспільства у межах своїх історичних європейських традицій та коріння.

ДОВІДКА «Дня»

Петро ГРИГОРЕНКО (1907 — 1987) — радянський (український) генерал-майор, правозахисник.

Навчався в Харківському технологічному інституті, Московській військово-технічній академії (1931—1934), Академії Генерального штабу (1937—1939). Служив у Червоній армії на Далекому Сході, в 1942—1945 рр. командував дивізією. Учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941—1945 роках. У 1945—1961 рр. — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва).

У 1961 виступив із критикою сталінізму та політики М. Хрущова. 1963-го створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964 —1965 і 1969 — 1971 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, його неодноразово заарештовували, не мав ніякої роботи. У травні 1976 року став членом-засновником Московської Гельсінської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи.

У 1970-х, після арешту Андрія Сахарова, генерал Григоренко стає в центрі дисидентства Радянського Союзу, координатором діяльності Української та Московської гельсінських груп.

У 1977 р. Григоренка спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР.

Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. 1964 року за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові й позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях. З 1977 року до самої смерті проживав у США.

Cин Андрій Григоренко, теж правозахисник, живе в США. Створив Фонд Петра Григоренка.