Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

«Бабин Яр» чи «Дорогожичі»?

Про дискусію навколо назви станції метро
14 лютого, 2020 - 10:28
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

За повідомленням ЗМІ, громадська організація «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» виступила з пропозицією перейменувати станцію київського метрополітену «Дорогожичі» на станцію «Бабин Яр» — з метою вшанування пам’яті безневинних жертв нацистських розстрілів у 1941—1943 роках.

На сайті КМДА підкреслено, що позитивне або ж негативне рішення щодо такого перейменування може бути ухвалене лише після ґрунтовного громадського обговорення з урахуванням думки киян. Таке обговорення фактично вже розпочалось у соціальних мережах, питання розглядатиметься також Комісією з питань перейменувань при Київській міській держадміністрації, яка невдовзі оголосить свою думку.

На мій погляд, для прийняття зваженого рішення слід враховувати такі значущі обставини:

1. Підхід до справи має бути суто раціональним, логічним, з мінімумом емоцій.

2. Благодійний фонд Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» висловив готовність взяти на себе витрати, пов’язані з можливим перейменуванням. Проте не завжди гроші є вирішальним чинником розв’язання таких надчутливих проблем історичної та національної пам’яті, як ця (тим паче що про це заявлено «апріорі», ще до будь-якого обговорення).

Додамо, що до концепції самого Меморіального центру є дуже багато запитань і зауважень («День» багато писав про це). Але то є темою окремих серйозних дописів.

3. Завдяки зусиллям таких людей, як Віктор Некрасов, Іван Дзюба, Євген Євтушенко, Анатолій Кузнєцов, в наші дні — Йосип Зіссельс, Віталій Нахманович трагедія Бабиного Яру стала невід’ємною складовою колективної історичної пам’яті і України, і людства. Це — сакральна річ; проте хіба є аж настільки необхідним перейменовувати «Дорогожичі»? Назва станції — то справа зовсім інша, більшою мірою повсякденна, побутова. До того ж уявімо собі запитання у поїзді метро: «Ви на «Бабиному Ярі» виходитимете?». Нарешті, «Дорогожичі» — назва історична, веде початок ще від ХІІ століття (мисливські угіддя князів). Тому ця назва, звісно, під жодну декомунізацію не підпадає.

4. Наскільки відомо, в Європі не існує практики називати вузлові транспортні станції (зупинки) на честь страшних географічних назв, пов’язаних з актами масового геноциду. Немає, приміром, в Кракові станцій швидкісного трамвая (метро там ще не збудовано) під назвою «Освенцим» — хоч нацистська «фабрика смерті» розташована зовсім близько від міста.

5. Прихильники перейменування стверджують, що нова назва допоможе гостям Києва швидше відшукати місце трагедії. Проте що заважає оголошувати станцію таким чином: «Зупинка «Дорогожичі». Вихід до Меморіалу «Бабин Яр»?

6. І, знову, наголосимо, історична пам’ять не завжди і не стовідсотково закріплюється в назвах станції метро. Хоч дуже часто до цього і вдаються.


«ЦЕ ПРОСТО ЗНЕЦІНЮЄ ТРАГЕДІЮ БАБИНОГО ЯРУ»

Юрій РОМАНЕНКО, керівник політичних програм Українського інституту майбутнього (facebook.com):

— В Україні впродовж останніх 15 років ідіотське прагнення перетворити все життя на скорботу стає реально дратуючим. Це я про ініціативу Макса Яковера перейменувати станцію метро «Дорогожичи» на «Бабин Яр». Це просто знецінює трагедію Бабиного Яру. Це все одно, що в метро Варшави з’явилася б станція Варшавського гетто, а в Берліні ціла вітка метро з концтаборами в назві станцій. Дивно, що німці до цього не додумалися, щоб краще засвоїти уроки війни.

Узагалі, прагнення окутати все життя українців тотальною скорботою реально набуло масштабів некромантії державного масштабу. Хлопці, закінчуйте тужити з ранку до вечора. У житті простого українця й так вистачає скорботи з головою. Давайте вже якось робити так, щоб довкола було більше радості й щастя. Адже життя — це з приводу радості й щастя.

Ніхто не забуде трагедію Бабиного Яру й без перейменування станції метро, але зі станцією метро ви перетворюєте трагедію на грьобане шапіто.

«ДО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ СТАВЛЮСЯ СХВАЛЬНО, ЦЕ ФОРМУВАТИМЕ ВІДПОВІДНЕ СТАВЛЕННЯ»

Віталій НАХМАНОВИЧ, історик та етнополітолог, провідний науковий співпрацівник Музею історії м. Києва, відповідальний секретар «Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру»:

— До перейменування станції метро «Дорогожичі» на «Бабин Яр» я ставлюсь схвально. Це фізично територія Бабиного Яру, а не лише місця трагедії. Те, що колишня влада в епіцентрі розстрілів побудувала станцію метро, то це питання до конкретних чиновників. Те, що на місці розстрілів зараз продають шаурму та інші речі, то це вже проблеми нинішньої влади. Якщо станції метро буде назва «Бабин Яр», то це буде черговим нагадуванням про трагедію, а отже, формувати відповідне ставлення.

«ДЛЯ МЕНЕ БАБИН ЯР — ЦЕ НЕ СТАНЦІЯ МЕТРО, А СИМВОЛ ГОЛОКОСТУ»

Йосиф ЗIСЕЛЬС, голова Асоціації єврейських громадських організацій та общин України, виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України:

— Питання не в самому перейменуванню станції метро, а в загальній концепції і тими, хто стоїть за такими ініціативами. За цими ініціативами стоять росіяни. Існує проект «Меморіальний фонд Голокосту Бабин Яр». Зараз там повністю змінилась команда, але цей проект як був, так і залишається російським. За ним стоять потужні російські олігархи з незрозумілими для нас цілями. Тому проблема в самому проекті, а не в назві станції метро. Для мене Бабин Яр — це не станція метро, а символ Голокосту. Для когось, можливо, це просто місцевість. А отже, питання ще й в пам’яті. Але треба знову ж таки підходити до загальної концепції вшанування пам’яті. Тому з перейменуваннями назви станції я б не поспішав, адже зараз вбачаю в цьому не вшанування пам’яті, а свого роду піар.

Я кажу це як людина у якої загинули рідні за часів Голокосту. Тим паче що є українська концепція облаштування всього Бабиного Яру. Вона розроблена групою істориків Інституту історії Академії Наук України. Ця концепція більш глибока і глобальна ніж російська концепція. Українська концепція стосується всієї території України. Це дуже ґрунтовна наукова праця. Якщо ми дозволимо реалізувати російську концепцію, то ми ще п’ятдесят років будемо чухати потилицю і думати, що з цим робити. І це не державний, а суто приватний проект з російським корінням. Крім того, зауважу, що Україна дуже толерантна країна. У нас немає антисемітизму, хоча росіяни намагаються саме так подати українців. Їм вже ніхто не вірить. Навіть на Заході є антисемітизм, а у нас в Україні немає.

«ПОТРІБЕН ВІДКРИТИЙ ДІАЛОГ»

Владислава Осьмак, керівниця Центру урбаністичних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», авторка статей з історії Києва:

— Будь-яка громадська організація, ініціативна група мають право на подібні ініціативи. І, звісно, рішення буде ухвалюватися шляхом відкритого голосування. Але я не розумію, чому Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» зараз вийшов з ініціативою перейменовувати станцію метро. Сьогодні, коли в нас так багато травм, пов’язаних з війною, загибеллю, з жертвами, це може стати додатковим тригером.

Звісно, обговорення в соцмережах не можна вважати ані репрезентативними, а тим паче кінцевими, але там були показові висловлення. Відгукнулися члени сімей, у яких предки загинули в Бабиному Яру, говорили місцеві мешканці, культорологи, історики про те, що, напевно, не варто називати станцію метро «Бабин Яр», бо це без кінця травмуватиме тих, хто користуватиметься цією станцією.

Я одразу пригадала, яка була в киян реакція, коли відкривали цю станцію 20 років тому, і коли тодішній мер Києва радісно проголосив: «Нарешті кияни зможуть їхати в Бабин Яр на метро». І це було ляпасом пам’яті Києва, тому що насправді місто пам’ятає. А ця теперішня ініціатива прозвучала мені ніби виховна акція: «Ми перейменуємо, і всі будуть пам’ятати». Пам’ятають і так. Такими змінами вивісок проблему формування пам’яті про Голокост не вирішиш.

Тим паче що це місце пов’язане з багатьма іншими пам’ятями, наприклад, про загиблих українських націоналістів, ромів, військовополонених (що ми знаємо про їхню національність?), пацієнтів психіатричної лікарні та інших груп. Це місце пам’яті для багатьох. Звісно, світового масштабу сягає пам’ять про Голокост. Але орієнтуватися на світ, називаючи так станцію, якою користуються на 99,9% місцеві люди... Треба шукати баланс.

Я пропонувала б тут дві дії. Перш ніж виходити з такою ініціативою на Комісію Київради з питань найменувань бажано було б організувати щодо цього відкрите обговорення. І це не обов’язково робити силами Меморіального центру, я готова організувати таку зустріч у нашому Києво-Могилянському культурному центрі. По-друге, я думаю, це хороший сигнал для громадянського суспільства, що треба тиснути на Державний заповідник, щоб той тиснув на Міністерство культури, аби ми захищали своє право на вибудовування наративу, який буде зцілювати, а не роз’ятрювати рани.

Сьогодні я уважно подивилася деякі параграфи на сайті «Меморіалу», розділ «Наратив». У написанні цього тексту брали участь і українські історики, і багато зарубіжних авторів. Деякі речі мене вразили. Наприклад, там ідеться про кордони України уже по Другій світовій з посиланням на визначення ООН і жодної — на Конституцію України. Там є згадка про війну між Білою армією і армією УНР, а також про численні інші конфлікти в межах колишньої Російської імперії, і немає жодного слова про сучасний український історичний наратив, про вже загальновживаний термін «визвольні змагання». У мене складається прикре враження від прочитання цих текстів як про оповідь про події, які відбуваються на певній території, і все. Я не відчула, що йдеться про Україну як державу.

Хоч здається, що наратив й ініціатива перейменування — далекі питання одне від одного, але вони посутньо пов’язані — хто формує цю політику пам’яті, яка має бути спільною, бо інакше в Бабиному Яру ніколи не буде меморіалу.

Пам’ятаю, як ще в 90-х була спроба збудувати на одній з ділянок Бабиного Яру єврейський центр, і це не відбулося саме тому, що не були проговорені ці моменти, пов’язані зі спільною трагедією. За час, що минув, ми сильно просунулися в діалозі на цю тему, розумінні. А ті ідеї, які зараз висловлює Меморіальний центр, відкидають нас назад. А цього мені дуже не хотілося б.

Тому потрібен відкритий діалог і тиск на відповідні державні органи, бо це має бути державною політикою — і це завдання громадянського суспільства.

Підготували Валентин ТОРБА, Марія ЧАДЮК, «День»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День». ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ