Не міць армії, не якість зброї, а сила духу забезпечує перемогу.
Йоганн Фіхте, німецький філософ, педагог, громадський діяч

«Досвід, набутий на війні, неоціненний. Але краще його вже не застосовувати»

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ — про уроки служби в АТО, бойових побратимів і політичні прогнози
14 травня, 2019 - 19:05

Нещодавно Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, заступник декана факультету історії, політології і національної безпеки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, повернувся з Києва із зустрічі, ймовірність якої кілька років тому не міг і уявити. На цій зустрічі він був капітаном Літковцем, начальником штабу — першим заступником командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

— Їздив у Київ на 5-ту річницю створення 17-го окремого мотопіхотного батальйону, який було засновано 23 квітня 2014 року на базі 17-го батальйону територіальної оборони «Кіровоград». Демобілізовані нашого підрозділу щороку збираються в Києві на площі перед Меморіальним комплексом національного музею історії України в Другій світовій війні. Ми ще зустрічаємося щороку на цьому місці й 31 березня, в день смерті киянина, улюбленця батальйону Дмитра Годзенка (позивний «Годзила»), який загинув у бою за два дні до демобілізації, — розказує Тарас. — Цього року ювілей паралельно святкували також і в Кропивницькому, де бере свій початок підрозділ. Ніби все було традиційно, а ніби все по-новому: радість, обійми, емоції, спомини, душевність, смуток... Згадували радісні й сумні моменти, тих, хто не повернувся (бойові втрати батальйону -26 чоловік), телефонували тим, хто несе сьогодні службу на фронті, а також тим, хто за станом здоров’я через поранення не зміг приїхати.

У музеї тепер є окремі зали з експозиціями, що присвячені російсько-українській війні на Донбасі. Особливо приємно, що нашому батальйону відведено окреме місце в експозиційному залі, де зібрані речі, що розповідають про бойовий шлях нашого батальйону. Зокрема, є наш санітарно-медичний автомобіль УАЗ-452А, прошитий сотнями отворів від куль та осколків, оскільки постійно виїжджав на передову за пораненими та загиблими.

У актовому залі музею на тлі демонстрованих фото та відеоматеріалів бойового шляху підрозділу, крім командира батальйону полковника Олександра Щербини та командира 57-ї окремої мотопіхотної бригади полковника Дмитра Красильнікова (в складі якого 17-й батальйон), виступали також волонтери, представники влади, ділились споминами військовослужбовці.

— Чи спілкуєтесь ви з бойовими побратимами не лише на таких зустрічах?

— Цього року з’їхалось до 80 чоловік з усіх куточків України — від Карпат до Донбасу, від Херсонщини до Харківщини. Між собою побратими і сьогодні підтримують тісні контакти, хоча й живуть на далекій відстані один від одного. Особисто я постійно контактую приблизно з кількома десятками найближчих мені людей, які були впродовж служби поруч. А представник Кіровоградської області, з яким я під Горлівкою жив у одному «помешканні», навіть встиг уже заочно закінчити мій Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки.

Чому 5 років тому було створено ваш батальйон? Де проводив бойові дії? Пригадайте своє перебування на позиціях.

— Отже, в березні 2014 року, в самий розпал окупаційних дій Росії в Україні, Рада національної безпеки та оборони України приймає рішення про створення батальйонів територіальної оборони. І вже 23 квітня 2014 року в Кіровограді (нинішній Кропивницький) було створено такий підрозділ, а після переформатування в мотопіхотний батальйон 57-ї окремої мотопіхотної бригади, проведення відповідного навчання та бойового злагодження військова частина направлена в зону бойових дій. За час проведення АТО бійці батальйону брали участь у боях у таких населених пунктах Донбасу, як Щастя, Біловодськ, Станиця Луганська, а з лютого 2015 року захищали Дзержинськ (сьогоднішня назва — Торецьк) Донецької області, що під Горлівкою. Характерно й приємно, що бойова слава батальйону добре відома по обидві сторони лінії фронту. Тому нинішній кадровий склад підрозділу та демобілізовані з бойовим досвідом є «золотим» запасом ЗСУ.

Яка сьогодні ситуація, там, де ви тоді стояли? Чого варті були наші втрати тодішні?

 — На жаль, лінія розмежування не змінилась і бойові позиції впродовж останніх 5 років суттєво не просунулись уперед... Не від простих військових це залежить, а криється десь у коридорах перемовин Мінського формату. На жаль, мій сумний прогноз 2015 року про те, що Донбас перетвориться на друге, але кривавіше Придністров’я, справдився повністю. І зникнення цієї кровоточивої рани з української землі залежить від багатьох геополітичних чинників, про які пересічні військові й не здогадуються. 17-й батальйон і сьогодні воює на Донбасі, хоча вже і в іншому місці дислокації ООС.

Втрати наших бійців були недаремними, оскільки ціною життя таких, як вони, Україна змогла зупинити навалу Москви. Можемо пригадати, як у 2014—2015 роках сепаратисти та військовослужбовці РФ писали білою фарбою на танках та бронетехніці «На Киев!», «На Львов!», а потім радо розміщували ці фото та відеоматеріали в соціальних мережах та красувалися перед «вдячними і розуміючими» тележурналістами з російських телевізійних каналів.

Чи існує в Україні образ воїна — як зразок для наслідування, для пошанування? Чи не марним був час, проведений вами в АТО?

— Ціною крові 30 тисяч поранених і життів 13 тисяч наших громадян ми зберегли незалежність та отримали певну історичну спадкоємність образу воїна-захисника України під час чергового етапу кількасотлітньої безперервної російсько-української війни, що вчергове показала справжню сутність «братського» сусіднього народу. Нинішнє юне покоління тепер має справжні, сучасні зразки для наслідування. Потрібно лише, щоб державна влада уміло та ефективно використала цей потенціал у процесі патріотичного виховання підростаючого покоління.

Після демобілізації більшість військовослужбовців зустріли вдома допомогу та розуміння з боку влади та органів місцевого самоврядування. За винятком, хіба що, отримання земельних ділянок, які були обіцяні учасникам бойових дій. Хоча розуміємо, що знайти вільну землю для 369 тис. учасників бойових дій в Україні нелегко. Найважче, звичайно, пораненим, які роками проходять тривалі курси лікування, протезування та реабілітації. Окрему подяку хочу висловити волонтерам Кропивницького, Києва, Одеси та Харкова, що дуже допомагали нам на фронті й не забувають у мирний час. Без них наша перемога була б неможливою.

Час у АТО був тяжким, але доля обрала для цього нас. Я впродовж року в реальному житті спілкувався з представниками «глибинки» усіх регіонів України і маю тепер чітке уявлення про регіональну ментальність вітчизняних історико-етнографічних регіонів. Із більшістю побратимів у реальному житті я ніколи б не зустрівся і наші життєві шляхи не перетнулися б, напевно, за жодних обставин. Тепер практика такого різноманіття політичних та соціокультурних ментальностей допомагає мені в щоденній професійній діяльності. А найбільшою нагородою для мене є те, що я залишився живим та неушкодженим. Досвід життєвий та військовий, набутий на війні, неоціненний, але сподіваюся, що його не доведеться в майбутньому застосовувати на практиці.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments