Iсторія чи геополітика?

Час від часу — зазвичай на річницю Волинської трагедії — польську владу (не хочеться відносити сюди всіх поляків) охоплює лихоманка з приводу подій 1943—1944 рр. Щоправда, цього разу дії правлячої партії «Право і справедливість» має всі шанси серйозно підірвати українсько-польські стосунки. 7 липня Сенат Польщі ухвалив постанову, в якій звернувся до Сейму (нижньої палати парламенту) з проханням «Про належне вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян II Речі Посполитої». Постанова також містить пропозицію про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду. Саме в цей день — в день 73-ї річниці «Волинської трагедії», депутати Сейму планували провести надзвичайне засідання. Однак згодом було вирішено зібратися на звичайне чергове засідання 19 липня.

Чому саме зараз польські політики вирішили знову педалювати тему «геноциду»? Річниця трагедії — це привід, але контекст значно глибший. Якщо проаналізувати зовнішньополітичне та внутрішньополітичне становище України, то наша держава сьогодні перебуває в складній ситуації. Насамперед через втрачений шанс реформуватися, на що спромоглася та ж Польща після розпаду соціалістичного табору. Звичайно, ми мали різні стартові умови, проте українська влада, починаючи ще з 90-х років замість побудови сильної держави, зайнялася зовсім іншими речами. За час президентства Леоніда Кучми в Україні фактично була створена кланово-олігархічна система — на додачу до тих проблем, які залишалися нам у спадок від Російської імперії та Радянського Союзу.

Два Майдани змогли лише похитнути цю систему, але не зламати її. В сухому залишку вони слугували лише для того, щоб замінити один клан на інший. Тому сьогодні ми, по суті, живемо в «модернізованих 90-х». Нинішня влада користується тими ж методами в управлінні країною, як і її попередники: протягування «потрібних» людей на посади, практика офшорів, скандали з корупцією, зміна «під себе» законодавства, створення або оновлення політичних проектів. І це далеко не повний перелік. А як символ стану країни — Кучма веде переговори від імені України в Мінську і входить до складу Конституційної комісії, яка пропонує зміни до Основного закону. Таким чином, наша держава досі залишається слабкою, чим і користуються сусіди.

Росія, яка давно прагне знищити українську державність, всі ці роки розбещувала так звану українську еліту і диверсійно знищувала нашу країну ізсередини. Вдарила ж вона тоді, коли були створені умови слабкості — в лютому 2014 р., окупувавши і анексувавши Крим, а також розв’язавши війну на сході України (окупувала частину Донбасу). Російська агресія та попередня бездіяльність української влади протягом багатьох років в результаті забрала життя тисяч українців, підірвала суверенітет і територіальну цілісність України. Звичайно, Кремль не відмовиться від своїх планів — він і надалі буде робити все, щоб остаточно вирішити «українське питання». Не кажучи про постійне підживлення воєнних дій на Донбасі, Росія буде продовжувати підривати ситуацію і в середині України, причому на різних напрямках.

Один з останніх прикладів — так звана хресна хода, яка рухається паралельно двома напрямками із заходу і сходу України на Київ. «Рух Церкви Московського патріархату більш організований, і це доводить, що він керується зовні, — коментує «Дню» релігієзнавець Людмила Филипович (№ 120 за 11 липня 2016 р.) — Тому доказ заяви Царьова. В цьому плані проросійські сили, які хочуть повернутись до України разом зі своєю клікою, розігрують церковну карту, яку вони розігрували й до того. Ми багато разів наступали на ті ж самі граблі, але імунітет так досі й не випрацювали».

І ось саме в таких складних умовах української державності, польська влада розгортає свій план на тему Волинської трагедії — своєрідний «наступ» на Україну із заходу. І схоже, польських політиків не зупиняє те, що було напрацьовано з приводу цієї теми за десятиліття між Україною та Польщею, зокрема спільні заяви — двох президентів, Української греко-католицької церкви і Римо-католицької церкви в Польщі, двох парламентів, які містять формулу: «прощаємо і просимо прощення».

Показовий момент. Незважаючи на те, що ще 2003 року Кучма і тодішній президент Польщі Александр Квасневський зробили спільну заяву «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині», в якій йшлося про «взаємне прощення», їх особисті вчинки мали негативні наслідки. І якщо із роллю Кучми все зрозуміло, то певним чином здивувала поведінка Квасневського, який привів свою країну до Євросоюзу і НАТО. Не хочеться називати його діяльність в Україні підривною, але він вніс свою лепту у збереженні впливу на українські політичні процеси родиною Кучми—Пінчука. Насамперед, саме за участі і посередництва Квасневського 2004 року під час помаранчевих подій, був проведений круглий стіл, який врегулював протистояння, але заклав «міну» у вигляді конституційних змін, які через рік позбавили нового президента частини повноважень, що призвело до руйнівного протистояння всередині влади. А ще тоді були фактично забезпечені гарантії недоторканності Кучмі, враховуючи його причетність до справи «Гонгадзе—Подольського». На цьому діяльність Квасневського в Україні не припинилася. Через деякий час він очолив Наглядову раду Ялтинської форуму, який щорічно проводить родина Кучми—Пінчука. Своєю діяльністю і участю в YES Квасневський протягом багатьох років, по суті, допомагав і допомагає відбілювати другого президента. Дійшло до того, що Пінчук і Квасневський по черзі агітували за колишнього регіонала Олександра Вілкула на місцевих виборах 2015 року в Дніпрі.

...Не зупиняє і звернення українських парламентарів до своїх польських колег. Зокрема, народні депутати України запропонували ухвалити парламентам двох країн спільну заяву про те, «що вшанування пам’яті невинних жертв, без розділення їх на «своїх» і «чужих», та розкриття правди про тогочасні події, якою б гіркою вона не була для українців і поляків, є нашим спільним обов’язком». Однак польські депутати промовчали. В запасі, якщо поляки таки не зупиняться, українські парламентарі тримають інший проект заяви, який може бути схвалено Верховною Радою. В ньому, зокрема, йдеться про те, що поляками «надана викривлена, політично та юридично некоректна оцінка трагічної сторінки українсько-польської історії, що стосується подій на Волині».

Напевно, польська влада замість вшанування пам’яті й винесення уроків із трагічних подій для обох країн, вирішила використати цю сторінку історії із вигодою для себе. Тобто, користуючись складною ситуацією в Україні та російською агресією в Криму і на Донбасі, «застовпити» геополітичні інтереси в регіоні...

А історичні уроки з Волинської трагедії такі. «Ситуація довкола цього конфлікту розгорталась на тлі німецької окупації, — коментує «Дню» Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті (№108 за 21 червня 2016 р.). — І ні поляки, і ні українці повною мірою не контролювали ситуацію. Відтак у ході цього протистояння обидві сторони були і катами, і жертвами. Тому спроба назвати ці події геноцидом — це намагання закріпити абсолютно односторонній підхід до оцінки цього конфлікту, а також зафіксувати односторонню вину українців. А з іншого боку — це спроба приховати факти, що були злочини з боку польського підпілля, і масові жертви з боку українського населення».

«Вважаю, польські політики не на часі розглядають цю проблему, бо насамперед її повинні розглядати науковці та історики, після експертизи яких якісь кроки мають робити органи влади, — коментує «Дню» професор, д.і.н., директор Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України Микола Литвин. — Історики ж до сих пір, наприклад, не прийшли до якоїсь кількості вбитих: польська сторона називає цифри 60—200 тис. загиблих поляків. Ми запитуємо польських істориків: чим обґрунтовані ці цифри? Волинський краєзнавець Іван Кузько — єдиний, хто практично збирає прізвища загиблих і дає книжки по всіх районах. Він об’їздив тисячі сіл — практично всю Волинську, Рівненську, північ Тернопільської області і зібрав свідчення тисяч осіб. Він наполягає на тому, що в тому етнополітичному конфлікті могло загинути по 15—20 тис. з обох боків, і не більше».

2004 РОКУ ГАЗЕТА «День» ВИДАЛА КНИЖКУ «ВІЙНИ І МИР, АБО УКРАЇНЦІ — ПОЛЯКИ: БРАТИ/ВОРОГИ, СУСІДИ...», ЯКА ВИЙШЛА УКРАЇНСЬКОЮ ТА ПОЛЬСЬКОЮ МОВАМИ. ЩЕ ДО БАГАТЬОХ ПОДІЙ В УКРАЇНІ НАМИ БУЛИ РОЗСТАВЛЕНІ АКЦЕНТИ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Той дискурс, який знову затіяла влада Польщі, також доводить — потрібно краще читати правильні книжки. І вчасно. Своє слово щодо проблематики газета «День» сказала ще 2004 року: в її Бібліотеці вийшла книжка «Війни і Мир, або «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...». Зауважимо, що це відбулося ще до помаранчевих подій і подальших потрясінь в Україні. У книжці розглянуті українсько-польські відносини в історичній ретроспективі, не оминаючи гострих проблем і неприємних запитань. В передмові до польськомовного видання відомий польський дисидент і журналіст Адам Міхник наголосив: «Розмова про історію складна, але необхідна. Питання в тому, щоб спрямувати свою думку в майбутнє, щоб усвідомити, як багато в нас спільних цінностей та інтересів, а також, як багато ми разом можемо досягти». Тож, польським політикам варто б було насамперед дослухатися до слів свого земляка-інтелектуала.

«ДИСКУСІЮ ЩОДО ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ У ПОЛЬЩІ Я РОЗГЛЯДАЮ В КОНТЕКСТІ ГІБРИДНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ»

Оксана КАЛІЩУК, професор, д.і.н., спеціаліст у сфері українсько-польських відносин першої половини ХХ ст., Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Рішення польського сенату і дискусію щодо Волинської трагедії я розглядаю в контексті гібридної російсько-української війни. Зрозуміло, що внутрішня ситуація в Польщі сприяє цьому і там є середовища, зацікавлені в нагнітанні цієї теми та антиукраїнської істерії. Але, крім того, ці настрої підігріваються, що добре простежується останніми роками за багатьма параметрами: діяльністю кишенькових польських псеводопартій як Zmiana та ін. Ті ж самі проблеми — історичні непорозуміння, політичні неузгодженості — Путін використовує, наприклад, у польсько-німецьких відносинах, і ігнорувати це не можна.

Такі дії поляків, вочевидь, не сприятимуть польсько-українським відносинам. Звернення про те, щоб визнати дії УПА як «геноцид», будь-яким свідомим українцем сприйматиметься дуже складно. Треба розуміти, що у будь-якій армії немає лише позитиву, тому що йдеться про війну. Розуміючи це, треба чітко розрізняти, що є речі, за які ми шануємо Українську повстанську армію (як поляки шанують Армію Крайову), але є речі, за які ми її не будемо хвалити. Зрозуміло, що ми шануємо УПА за боротьбу за незалежність України і проти нацистів та комуністичного режиму.

До слова, якщо в Польщі ставлять пам’ятник Пілсудському, ми це сприймаємо із розумінням. Якщо ж українці ставлять пам’ятник Бандері чи Шухевичу, це одразу здіймає ґвалт за кордоном. Українці і поляки мають зрозуміти, що у кожного з народів є свої герої, і ми маємо дати можливість визначати цих героїв самостійно, не втручаючись, хто і кому має ставити пам’ятники. Як сказав покійний голова Інституту національної пам’яті Польщі Януш Куртика, є теми, про які треба домовитись, що про них не треба домовлятися. На певному етапі потрібно дозволити функціонувати самостійним візіям і поступово за допомогою фахівців та інтелектуалів ці візії наближати. Натомість цю тему постійно використовують політики. Щойно в історичне минуле влазять політики, примирення знайти дуже складно.

В умовах війни поляки мають розуміти українців, оскільки в них була аналогічна гостра і болюча дискусія щодо польсько-єврейських відносин. Доходило до того, що всі злочини вчиняли поляки, які мусять вибачатися перед євреями. Вони не розуміли, чому їх президент зробив це в 2001 і 2011 рр.

Примирення — це дуже складний процес. Одна справа — офіційний рівень примирення — жести президентів, парламентів і т.д. Якщо згадати у 2003 році офіційний жест примирення у Павлівці, який з українського боку робив тодішній президент Леонід Кучма, то він не мав абсолютної підтримки українського суспільства. Але окрім офіційного, є суспільний рівень примирення, а він значно складніший. У цьому вирішальна роль мусить бути за церквою та інтелектуалами, але суспільства примиряться між собою лише тоді, коли припине працювати схема однобокості у сприйнятті подій. Сьогодні поляки не заперечують, що мають майже одностайність у тому, що винні у трагедії лише українці, а поляки — жертви у цій ситуації. При цьому ігноруються українські жертви українсько-польського протистояння, які були доволі великими і відчутними. Та навіть відносно ліберальні польські науковці називають це «відплатними акціями». За такої однобокості примирення ускладнюється.

Водночас соціологічні дослідження показують, що відсоток поляків, які знають про Волинську трагедію і сприймають поляків як її жертв, збільшується з кожним 5-річчям. Тож праві, які прийшли там до влади, актуалізують цю тему. Але я згодна з тим, що вони не формують бачення суспільства — вони його чують і відповідають. Абсолютно так само відповідає Путін на запит російського суспільства: якби серед росіян не було широкої підтримки його політиці, він би не пробув при владі стільки років.

Але є й інша частина Польщі — це ліберальні інтелектуальні середовища, які раніше репрезентувала Gazeta Wyborcza, Адам Міхнік і т.д. На превеликий жаль, зараз їх чути менше, натомість значно гучніше говорять праві середовища.

«ПРОБЛЕМА В ТОМУ, ЩО МИ СЛАБКІ. ЯКБИ МИ БУЛИ СИЛЬНОЮ І ПОСЛІДОВНОЮ ДЕРЖАВОЮ, ТАКОГО Б НЕ ВІДБУВАЛОСЯ»

Леонід КРАВЧУК, перший Президент України:

— Я був народним депутатом, коли ми домовилися із польським Сеймом, який одночасно о 12-й годині із Верховною Радою приймав рішення про Волинську трагедію. Спільний текст мав узгоджені оцінки, зроблені Україною і Польщею. Потім чомусь Польща почала їх переглядати. Те, що в суспільстві можуть існувати різні точки зору — це природно для демократії. Але коли влада весь час змінює свої оцінки, це небезпечно, оскільки такій владі довіряти складно. Якщо змінювати оцінки зі зміною президента, тоді краще їх зовсім не робити. Тим більше, коли мова йде про міждержавні домовленості. Польський сенат сьогодні переглядає цю оцінку, заявляючи, що Україна здійснила геноцид щодо поляків у 1943 році.

Якщо ми вже прийняли спільне рішення, то українській владі взагалі не треба реагувати. Саме цим ми наголосимо, що своїх оцінок ми не змінюємо і навіть не хочемо обговорювати це питання. Якщо це так важливо для поляків на рівні парламенту — нехай обговорюють, а якщо ми на рівні влади втягнемося в дискусію, це означатиме, що ми знов ставимо це питання для перегляду. Ми свої рішення не переглядаємо.

Як казали греки, той, хто весь час дивиться назад, йому ніколи дивитися вперед. Тож треба думати, як та ситуація, яка мала місце в 1943 році, повинна сьогодні служити — для поліпшення чи для ускладнення стосунків із Польщею. Україна стоїть на тому, що ця важка трагічна сторінка вже оцінена, а історики нехай далі досліджують ці події — це їх справа. Цю тему ми будемо висвітлювати на рівні ЗМІ, конференцій, круглих столів, якщо в цьому виникне потреба, але не на рівні влади.

До речі, 44 польські діячі, серед яких три польські президенти, відповіли на наш лист, який підписала наша сторона, в тому числі я й Віктор Ющенко. Вони вибачилися і сказали, що наш лист є дуже слушним, аргументованим, і зазначили, що їм прикро за те, що українців мордували польськими руками, а поляків — українськими.

У нас же немає іншого шляху, окрім як вибачитись, оскільки тих людей, які займалися мордуваннями, вже немає. Є така делікатна річ: я вважаю, що ми маємо засудити тих українців, які вбивали або різали поляків, і сказати, що це звірячі дії, які не можуть бути виправдані за будь-яких умов. Але поляки хочуть, аби ми засудили не лише тих, хто так діяв, а вимагають від нас засудити націоналістичну організацію як таку, яка це робила. Сьогодні ця націоналістична організація, про яку йдеться, і загалом українські націоналісти гинуть на Донбасі, гинули під час Революції Гідності, захищаючи землю, історію і свій народ. Якщо ми раптом засудимо націоналістичні організації, ми породимо в суспільстві супротив.

І це наше право — як називати вулиці, кому ставити пам’ятники. Поляки питають: «Тоді нам слід визнати Бандеру?». Ми ніколи не ставили і не поставимо питання про те, щоб поляки визнавали Бандеру. Більше того, ми ніколи не поставимо питання про те, кого визнавати чи не визнавати з Армії Крайової, яка вбивала українців. Якщо ми демократичні країни, ми маємо жити за демократичними принципами: кожна нація і народ має право самостійно визначати свою історію, політику і курс. А виходить, що спочатку Росія нам вказувала, що робити, тепер поляки говорять, що нам робити. Хіба ми у них наймичка?

Проблема в тому, що ми слабкі. Якби ми були сильною і послідовною державою, такого б не відбувалося. Уявіть іншу країну, у якій би група депутатів з більш ніж 140 осіб поїхала до Польщі і на колінах просила польський Сейм визнати українські дії геноцидом відносно поляків (в 2013 році 148 депутатів із «Партії регіонів» та КПУ звернулися до польського Сейму визнати події на Волині геноцидом. — Ред.)! Тоді я приїхав до польського Сейму і розповів, що це не позиція української більшості. Я також зустрівся із тодішнім президентом Коморовським, позицією якого щодо відносин України й Польщі я був вражений, бо це зразок розуміння ситуації. Наприкінці нашої розмови він сказав: «Незважаючи на пошкоджену ногу, я пішки пішов би до Матки Божої, аби весь час поліпшувати наші відносини». Є така позиція, є позиція 44 польських інтелігентів та політиків, які попросили в українців вибачення.