Мета – міжнародний суд над Кремлем

Постійний представник США при ООН Саманта Пауер нещодавно на засіданні Ради Безпеки ООН оприлюднила страшну цифру — 500 убитих мирних жителів у Дебальцевому. Вбиті вони були не при обстрілах і не випадково. Їхні трупи було знайдено в підвалах. Російська армія, захопивши Дебальцеве, почала «зачистку» кварталів міста, й за класичним принципом «зачистки» бойовики просто кидали гранати в підвали з людьми. Виконавці цього злочину не соромилися знімати себе на камеру і, принизливо перекруючи назву знищеного ними українського міста, хизувалися своїми вчинками. Така поведінка, наприклад, для луганчан не нова. Олена Степова згадує приклади подібної поведінки військових росіян на Луганщині. Я зі свого боку влітку зафіксував, як системи залпового вогню з центра Луганська відправляли свої пекельні «привіти» селищам Хрящувате і Новосвітлівка, які було винищено вщент.

«На блокпостах в Луганську довгий час стояли чеченці в повній амуніції, — розповідає луганчанин Дмитро. — Ніхто не скривав того, що вони з Росії. В Камброді (частина Луганська), коли обстрілювали Металіст, Щастя, на вулицю Артема приїздив «Град» і лупив усім боєзарядом у бік Щастя і Металіста, а потім одразу ж приїздила друга машина «Граду», розверталася в бік міста, і вже били в місто. Ополченці цього особливо й не приховували. Люди все це добре бачили. Для декого намагання перешкодити цьому скінчилося трагічно. Я був свідком, як в одній із шеренг бойовиків хтось почав розмовляти українською мовою, а точніше, суржиком. Видно було, що хлопець із місцевих завербованих найманців. Моментальна реакція ватажка: «Кто тут на хохломове разговаривает?» і відповідна погроза. Таке ставлення явно завезеного в Україну ватажка до прояви української ідентифікації є характерним. До приходу росіян із автоматами, можна сказати, на Луганщині спокійно співіснували всі нації. З їхнім приходом почався злам. Усе українське почало витіснятись жорстко».

Разом із жахливим аматорським відео із Дебальцевого, яке нагадувало зйомки винищених чеченських сіл російською армією в 90-х, по телебаченню пройшов трейлер російського документального фільму з інтерв’ю Путіна. Російський президент відверто визнав, що окупацію Криму було сплановано. Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, переглянувши цей трейлер, доручив Міністерству юстиції підготувати відповідний позов до Гааги, яка, за нашими планами, має стати для Путіна Нюрнбергом 1946 року. Щоправда, Нюрнбергу 1946-го передував Берлін 1945-го. Поки ж ми бачимо, що окупаційні російські війська просуваються вглиб української території, паралельно нависаючи над нашими кордонами. Путін, який знехтував системою міжнародної безпеки, наплювавши на принципові світові угоди, абсолютно точно знає, що своїми заявами лише акумулює ще більший кулак своїх адептів. Складається враження, що Захід вважає — диктатор все-таки не божевільний, і начебто має знати, де зупинитися. На жаль, така хибна логіка у світовій спільноті, яка катастрофу на Донбасі сприймає з позицій «замирення», намагаючись не звертати уваги на страшні реалії. Більше того, про них забуваємо навіть ми.

«Російські бандити продовжують винищення місцевих жителів, — наголошує луганчанин, боєць батальйону «Айдар» Микола Грєков. — Вони обстрілювали Луганськ з боку Олександрівська, Ювілейного. З боку пам’ятника князю Ігорю — це Станиця Луганська — бандити били по Щастю, а потім розвертались і били по Луганську, щоб видати це за обстріли начебто у відповідь з українського боку. Я сам — не українець, але я громадянин цієї країни. На жаль, сама держава себе ніколи не захищала в інформаційному плані. Пропаганда та інформаційна політика, оперативне й адекватне реагування на реалії в нас завжди кульгало. Ми забули, що Петро Калнишевський — останній кошовий отаман війська Запорізького — дуже багато зробив для цього краю (нинішньому Донбасу). 1775 року Калнишевського вислали на Соловки. В той час, як він був отаманом, Донбас заселявся біглими. Те, що коїться зараз, не є першою спробою геноциду  місцевих. Те ж саме коїлось і за радянських часів. Україні  треба більше уваги приділяти Донбасу, його історії та інформуванню населення — хто вони, звідки і чим закінчується нехтування своєю істинною історією. Нам слід мати національну ідею, яка полягає в одному, — в державності.  Єдина Україна, єдина мова, єдина Церква і єдиний народ».

Путін не воює за Донбас і не воює за Крим. Він просто не хоче, щоб Україна існувала взагалі. Це — його макроціль, можна сказати, ідея-фікс — довершити справу царів, компенсаторно ліквідувавши того, хто фактично є власником історії Русі, хто насправді народжував феномени суспільних договорів, демократичних виборів і завжди прагнув волі. Остаточно вирішити «українське питання» — ось мета Путіна. Через лихоманку провокацій, через агентурні віруси, через ампутації територій внаслідок прямого вторгнення. Путін хоче, щоб українці сходу і українці заходу втопили один одного в Дніпрі. Це особливий цинічний «кайф» чекіста — зробити справу чужими руками, примусити жертву самоліквідуватись.

Ворог впроваджує ідеї (і відверто про це заявляє на ТБ) другорядності української нації. Геноцид він поєднує з формулами етноциду, тобто винищення самоідентифікації. Ми є свідками нашого ж вбивства, і, окрім нас, справу наукового та юридичного обгрунтування цього злочину не зробить ніхто. Немає жодної гарантії, що через 50 років з’явиться ще один Джеймс Мейс і розкаже нашим онукам, як закидували москалі гранатами в підвалах їхніх дідів, яким залишалось або загинути, або стати «новоросом», «радянською людиною» чи навіть росіянином. Віра в ідеали непереможності української нації — це романтична необхідність для підняття духу, але ритуальні мантри та аутотренінги з політичних гасел не зможуть переконати ні світ, ні, найголовніше, нащадків.  Пам’ять останніх і буде доказом непереможності.

«Я з дитинства спостерігаю комплекс заходів, які вдосконалюються і спрямовані на знищення української національної ідеї на Донбасі, — коментує «Дню» юрист, колишня луганчанка, Христина Очкур. — Інакше, ніж «геноцид», це назвати неможна. І полягав він в наступному: відсутність розуміння і залученості до трагедій українського народу (це закиди в бік Голодомору насамперед); ненависть до українських національних Героїв; абсолютне незнання української історії та літератури України (більшість ненавидить Бандеру і натомість не знають, хто це); відсутність національних традицій; відсутність культурного життя; для Донбасу характерна відраза до української мови, яку нагнітають саме в містах; кабельним телебаченням транслюються виключно російські канали; відсутність патріотичного виховання».

За рік український народ зіштовхнувся не лише з втратою своїх територій, але й із системним винищенням. Фізична ліквідація українського народу стала фактом, з яким ми зіштовхнулися, починаючи із вбитих в Азовському морі рибалок, продовжуючи застріленим росіянами українським прапорщиком в Криму та закінчуючи тисячами військових, добровольців, місцевих мешканців Донбасу. Винищення українців стало масовим, методичним з відповідною цинічною подачею в російських ЗМІ. Так вбивство захисника української території ворог подає, як ліквідацію «фашиста» і «окупанта», вбивство мирного населення списують на жертву. Формула ясна, зухвала і вигадана не вчора. Формула, якій можна протидіяти лише кроками на випередження, з чим у нас явні проблеми. Системній агресії можна протидіяти лише системним захистом із комплексом не лише військових заходів і прицілом наперед. Поки ж таку оптику має лише агресор, який перед кожним своїм злочином заздалегідь починає волати про «агресію України», «геноцид російськомовного населення» тощо.

Зрештою, єдина зброя, яка у нас зараз залишилася, щоб через років сто не перетворитись на вирвану сторінку з історії, — це прямий погляд на дійсність. У цьому плані для нас дуже актуальним залишається питання — як фіксуються факти порушення прав українських громадян? Чи є механізми системної фіксації та юридичної оцінки цих фактів, та чи збирається Україна подавати до міжнародних судів позови з приводу визнання порушення прав українців і злочинів проти людяності? Хоча такі позови мало бути подано ще позавчора.

КОМЕНТАРІ

«ЦЕ І Є ГЕНОЦИД»

 Олена СТЕПОВА, письменниця зі Свердловська Луганської області:

— Коли почали заходити російські війська, російські козаки, то дивно було, що їхню реакцію на українську символіку, мову, на все що пов’язано з Україною можна було порівняти з реакцією Диявола на хрест і святу воду. Це було дуже дивно, бо така ненависть до всього українського була безпрецедентна, вона зашкалювала. Вони навіть не розуміли, що на Луганщині є села, які споконвік розмовляють українською мовою. Коли в травні заходили росіяни, ми помічали фрази з їхніх вуст, коли вони прямо казали, що це їхні «исконные земли», і вони їх звільняють. Розуміння цих фраз прийшло згодом, коли вони почали вирізати заводи, руйнувати будівлі й цілі міста. Улітку вже закидувалися бомбосховища гранатами, хоча росіяни знали, що там сидять мирні, звичайні люди. Якщо вони декларували, що начебто воюють з «хунтою», то для чого було винищувати стільки мирних громадян. Скільки їх вкрадено, закатовано!

Тепер «освободители» називають братів слов’ян «хохляцкий быдлом». Того, хто має паспорт України і народився тут, вони вважають ворогом і людиною третього сорту, який має бути знищеним. З другого боку вони таким чином ще й ламають психіку, щоб місцеві, які зараз фактично є рабами у окупантів на своїй землі, не підняли повстання. Це і є геноцид. Знищення всього українського. Європа цього не бачить. Але цього не бачить навіть сама Україна. На жаль, навіть в Києві розгорнуто програму російського шовінізму. При цьому майстерно вкраплюються думки про жителів Донбасу, як так само щось другорядне, як про зрадників, а не як про рівних громадян, що проживають на окупованій території. «Бидло», «сєпари», «зрадники», «хотіли в Росію? — то й получайте».

Росія претендує не лише на українську територію, не лише намагається перетворити українців на малоросів, а й претендує на всю нашу історичну пам’ять. 1000 років князю Володимиру Великому в Росії зараз використовують дуже широко. Вони претендують і на Ярослава Мудрого, і на всіх наших київських князів, претендують на нашу історію. Їхня ж історія розпочинається із Золотої Орди

Все це так само нав’язують, але вже з боку України. Ми маємо пам’ятати, що російський шовінізм користується всіма засобами отруєння українського суспільства. Якщо Росії не вдасться перемогти Україну зброєю, то вона вже застосовує й інші засоби знищення всього українського, зокрема і з середини України. Інколи українці борються зі своїми ж українцями. Остання риса, яка доводить намагання Росії знищити українців не лише як націю, але й її культуру. По всім школам так званого «ЛНР», за наказом їхнього «міністерства освіти», було проведено святкування Дня народження Тараса Шевченка, як «істинно російського поета». Усвідомте це. Він, виявляється, був громадянином Російської імперії і тому є російським поетом.

«ЦЕ ЕТНОЦИД»

 Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук:

— Тут цілий комплекс проблем, який навіть погано осмислюється. Я б не використовував термін «геноцид». Геноцид — це цілеспрямоване винищення людей заради винищення. Так було у нас 1932-го, так було з вірменами. Як це назвати? Це війна передусім. А ми навіть не можемо наважитися назвати те, що відбувається, війною. Це етноцид. Відмова від нації. Їй створюють такі обставини, що вона відрікається від своєї національності. У переписі 1926-го року було поставлене питання не про національність, а про народність, тобто походження. Не те, ким людина себе осмислює, а звідки вона походить. Цей перепис показав, що українців дуже багато. А в переписі 1939-го року вже прямо називалася національність. Цікаво, що в цьому переписі жителі Кубані вже називали себе росіянами, а не українцями. Дозволили вважати себе українцями лише чотирьом відсоткам.

Ми виходимо на більш широку проблему. Інформаційна окупація давно відбулася і досі триває. Загалом, не тільки на Донбасі. Йдеться не лише про винищення українців, але й само слово «українець» перестало бути національністю, це вже щось більше, ніж національність. Росія претендує не лише на українську територію, не лише намагається перетворити українців на малоросів, а й претендує на всю нашу історичну пам’ять. 1000 років князю Володимиру Великому в Росії зараз використовується дуже широко.

Вони претендують і на Ярослава Мудрого, і на всіх наших київських князів, претендують на нашу історію. Їхня ж історія розпочинається із Золотої Орди. Раніше до цієї війни ми якось не те щоб забували про це (згадаємо Грушевського з його «Історією України-Руси»), але все ж таки не відривали себе від росіян. Якось ще на початку 1990-х я казав, що починає відбуватись процес виповзання України із Росії. І цей процес за останні 20 років не те що активізувався, а навпаки, Росія почала нас цілеспрямовано заштовхувати у своє нутро. Читаючи коментарі в Інтернеті, я бачу, наскільки ця жорстокість, озлобленість посилились останнім часом. З іншого боку, цей процес є і позитивним, бо він вперше дає нам змогу визнати себе «укропами».

«У ДЕЯКИХ РАДНИКІВ ПОБУТУЄ КОМПЛЕКС МАЛОРОСІЙСТВА. ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ ДРАТУВАТИ ПУТІНА, ДРАТУВАТИ РОСІЮ»

 Володимир ВАСИЛЕНКО, юрист-міжнародник:

— На жаль, в Україні не створено державного органу та інституції, яка системно і комплексно займалась би й вирішувала питання протидії російській збройній агресії та ліквідації її наслідків. Я пропонував створити такий орган у вигляді урядового уповноваженого. Такий інститут використовувався в багатьох моментах, зокрема, коли йшлося про євроінтеграцію України, про приєднання до Всесвітньої торговельної організації. У цих уповноважених був відповідний апарат. Вони займалися цими проблемами системно і комплексно. Я запропонував Порошенку ще до обрання його Президентом у травні створити таку інституцію і, відповідно, направив йому теоретичну розробку. Потім я про це заявив публічно. Але наразі не створено такого органу, який системно займався би фіксацією всіх фактів, які стосуються збройної агресії Росії проти України і, зокрема, шкоди, заподіяної Україні, — фіксацією самого факту агресії, підрахування збитків, які зазнала Україна внаслідок нападу Росії, порушення прав людини на окупованих Росією територіях, воєнних злочинів, які вчиняє особовий склад збройних сил РФ. Такий орган в Україні може бути створений, наприклад, при Президентові, при Раді національної безпеки та оборони, при Кабінеті Міністрів, але такий орган має бути створено.

Позитивним є те, що Верховна Рада 27 січня ухвалила постанову, яка визнала Російську Федерацію державою-агресором. Як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи. На сьогодні мені відомо, що у Верховній Раді зареєстровано постанову «Про відсіч збройній агресії та подолання її наслідків». Це велика постанова на десяти сторінках. Сподіваюсь, що наступного тижня її буде ухвалено. Там сформульована правова позиція України щодо відповідальності РФ внаслідок її збройної агресії проти України. Ухвалення такої постанови має велике значення, адже формальна фіксація позиції України дуже важлива. Цей документ повинен спонукати виконавчу владу України зайняти чіткішу позицію щодо кваліфікації дій Росії. Ви ж бачите, що Україна здійснює якесь АТО, хоча це — самозахист від агресії сусідньої держави, відповідно до статті 51 Статуту ООН. Доки ми не будемо називати речі своїми іменами, нам буде важко сприяти і консолідації наших партнерів щодо застосування санкцій проти Росії, і щодо надання Україні допомоги, в тому числі збройної. Це складно, доки ми не скажемо чітко, що Україна є об’єктом збройної агресії з боку Росії, а не просто що у нас діють якісь невідомі терористи.

Має йтися про сформування правової, офіційної позиції української держави щодо наслідків збройної агресії Росії та офіційного пред’явлення претензій цій державі. Після узагальнення шляхом відповідної ноти, яка надсилається в Міністерство закордонних справ РФ із додатками і в якій чітко зазначено, що відбулася така збройна агресія починаючи з 20 лютого 2014 року. Там фіксуються всі відомі факти про незаконні перетини кордону, про введення російських військ, про фінансування Росією найманців на території України, які насправді є представниками російських інтересів і фактично частиною її органів. Все це підпадає під визначення агресії, яке сформульовано в резолюції Генеральної асамблеї ООН 1954 р. Після фіксації факту агресії має бути зафіксовано шкоду, якої зазнала Україна, який її обсяг у грошовому еквіваленті. Має бути сформульовано претензію щодо її відшкодування. Є способи і фіксації шкоди, і обчислення шкоди. У міжнародному праві цей механізм відомий, але його треба задіяти.

Є Міністерство юстиції, Міністерство закордонних справ, Міністерство економіки, в межах Кабінету Міністрів створений якійсь орган по застосування санкцій, але відбувається розпорошення зусиль. Перелічені органи докладають певних зусиль, але вони не координовані, не системні. Потрібен зовсім інший, державницький підхід. Наскільки мені відомо, СБУ систематично інформує Раду Безпеки ООН про перебіг подій в Україні. Час від часу Міністерство закордонних справ направляє ноти Російській Федерації з фіксацією певних фактів. Наскільки мені відомо, Мін’юст звернувся до Міжнародного суду з прав людини в Страсбурзі. Але все це не координовано, і якось дивно виглядає те, що Міністерство закордонних справ своїх нот не публікує. Матеріли, які направляє СБУ, теж не публікуються, хоч це не закриті матеріали.

На жаль, у деяких радників побутує комплекс малоросійства. Вони не хочуть дратувати Путіна, дратувати Росію. Це позиція страусів, яка лише заохочує Росію. Вона жодним чином не може умиротворити Росію та примусити Путіна змінити свої плани щодо України.

Я маю інформацію, що московський «Червоний хрест» збирає докази вчинення Україною воєнних злочинів на східній Україні. Нонсенс. Агресор звинувачує Україну в геноциді українців. Вони справді діють на випередження, фальсифікуючи ситуацію, хоч Україна має абсолютні підстави висувати такі претензії. Слава Богу, 4 лютого Верховна Рада ухвалила постанову про визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо подій, які пов’язані з російською збройною агресією. Але знову ж таки, для цього потрібен централізований, координуючий орган.