Нація без амбіцій приречена

У світі цінують країни, які мають власний національний проєкт, власні амбіції, тобто бачення своєї країни в майбутньому. Це своєрідний маяк, на який має орієнтуватися країна в бурхливому морі світової політики. Важливо, щоб він не завів нас на мілину, на «повний холодильник», що є принизливим для європейського народу в ХХІ столітті (хоча він і не повинен бути пустим). Тому «національна ідея» має бути і амбіційною, і водночас реалістичною.

Амбіційним є бажання відновити ядерний статус України. Але наскільки це реально? 

Привабливою є ідея висловлена Президентом Володимиром Зеленським під час інавгураційної промови: «об’єднатись, щоб досягти неможливого»: об’єднатися 65 мільйонам українців усього світу, щоб відновити той статус України-Русі, про який говорив керівник посольства імператора Франції Генріха І відправленого для сватання дочки Ярослава Мудрого Анни: «Край цей більш об’єднаний, більш щасливий, більш могутній, більш значний, більш культурний, ніж Франція». Неможливо? Фантастично?

Я вже наводив слова Маккіавеллі: «Не будуйте скромних планів, вони не здатні схвилювати душу». Потрібно відновити зруйновану віру людей у можливість «квантового стрибка», в можливість стрибнути вище себе. Якщо цього не вдасться досягти новій, молодій команді очільників держави, тоді на Україну буде дійсно чекати катастрофа — зневіра у власну державу. Нація без амбіцій приречена. Любомир Гузар казав: «Розчаровані люди не в змозі побудувати вільну державу».

Важко сформувати національну ідею станом на сьогодні — немає не лише спільного бачення минулого, але, що більш прикро, немає спільного бачення й майбутнього. Мені здається, що над нами все ще чигає тінь двоголового орла: одна голова на захід, друга — на схід. Є політичні сили, які спекулюючи на недолугості всієї нашої попередньої політики, намагаються повернути нас у звичне стійло «братніх народів».

Національна ідея, спрямована в майбутнє, мала б «зшити» українське суспільство. Вона мала б започаткувати усвідомлений, обґрунтований рух України в певному напрямку. Першим кроком на цьому шляху мала б бути «модель держави» — якою ми бачимо Україну в майбутньому. Модель держави конкретизує, наповнює змістом національну ідею.  

Розчаровані попередньою владою люди віддали свої голоси молодій владі в надії на побудову такої, нової держави. Її обриси, контури мають бути сформовані в моделі держави. Що таке «модель держави»?

Це:

•  внутрішнє облаштування держави;

•  її територіальна організація (унітарна, федеральна, області, краї, землі);

•  принципи, способи утворення та взаємодії органів державної влади. В значній мірі це зафіксовано в Конституції, яка є, по суті, невід’ємною частиною моделі.

Але вона формує лише каркас держави — «дому для народу», як кажуть у скандинавських країнах про соціальну державу. А як буде організовано життя всередині дому? Чи буде воно справедливим? Чи буде народ дійсним джерелом влади чи лише електоратом?

Методи реалізації влади, які забезпечують проведення певної державної політики — демократія, авторитаризм, диктатура. Вибір методів залежить від завдань, цілей, які ставить перед собою влада держави: чи дотримання за будь-яку ціну якихось теоретичних постулатів, принципів, чи існування і розвиток держави. Ці два чинники не завжди можуть співпадати. П.Столипін зауважував: «Бувають доленосні моменти в житті держави, коли державна необхідність стоїть вище права і коли належить обирати між цілісністю теорій і цілісністю Вітчизни». Чи має право на життя теза «хай загине Україна, але переможе демократія»? Класичний приклад тези «держава понад усе, людина — ніщо» — це СРСР. Модель має поєднувати і класичні гуманістичні принципи щодо Людини, і щоденну роботу зі зміцнення держави. Їх поєднання — надскладне завдання для влади, вирішення якого повинно мати місце в моделі. Треба не боятися відходу від кліше. Конрад Аденавер казав: «Я диктатор, але з сильним демократичним ухилом». Методи мають бути підпорядкованими цілі, національній ідеї.   

Ключові чинники, які мають враховувати при формуванні моделі:

•  національний склад країни (особливо при формуванні культурної та мовної політики);

•  менталітет населення; він формується століттями і ігнорування його специфіки не дасть змоги ефективно проводити, в першу чергу, внутрішню політику. Це знову ж таки ставлення населення до влади. Але вже не з боку довіри чи її відсутності, а з боку традиційних сподівань на державу — на безоплатну освіту, на безоплатну медицину, на гарантію роботи, на достойну пенсію тощо. Людей привчали залежати від держави, від чиновників. Із людей довго вибивали дух підприємливості, почуття економічної свободи і незалежності. Тепер усе це потрібно обережно повертати. Саме з огляду на такий менталітет необхідно вибирати одну з 44 моделей держави. Вони об’єднані, як я вже писав, у три групи: ліберальна (англо-саксонська), консервативна (континентально-європейська), соціал-демократична (скандинавська). Виходячи з особливостей нашого менталітету нам найбільш підходить скандинавська (точніше, шведська) модель. Такого погляду притримувався і Богдан Гаврилишин. Ментальність має багато сторін — це й народні традиції, ставлення до релігії та її цінностей, до жінок, до землі, до природи тощо. І вони не мають суперечити моделі держави, національної держави;

•  рівень життя населення або якість життя. Якість життя корелюється з таким показником ООН як Індекс людського розвитку, де на першому місці — тривалість життя (здоров’я людей), на другому — освіта, наука, культура; на третьому — ВВП на душу населення. До речі, тривалість життя (й усі компоненти, від яких вона залежить — якість води, повітря, їжі, способу життя, медицини) може бути ще одним із варіантів національної ідеї. Лауреат Нобелівської премії 1998 року Амартія Сен назвав тривалість життя ключовим критерієм успішності розвитку країни. Це вказує на рівень і напрям розвитку суспільства більш, ніж будь-які макроекономічні показники. В західних економічних теоріях усе більшої ваги набуває точка зору, що ефективність роботи транснаціональних компаній варто оцінювати не за величиною їхніх прибутків, а за їх впливу на якість життя. Отже, при всій важливості економіки на перші місця в моделі мають виходити освіта, наука, медицина, культура, екологія. А економіка має лише слугувати інструментом забезпечення розвитку цих сфер життя людей; 

•  роль світового співтовариства, світових процесів. У сучасному світі кожна країна, попри все, є лише частиною глобалізованого світу. У моделі має бути відображена міра впливу світових трендів на країну — кліматичні зміни (тобто — екологія), цифровізація всіх сторін життя суспільства, перехід до горизонтальних зв’язків, боротьба з соціальною нерівністю, міграційні процеси. А також — співробітництво з міжнародними організаціями (МВФ, ЄБРР тощо), участь у міжнародних організаціях (СОТ, наприклад). Для України, яка залежить від експорту сировини, особливо важливо враховувати глобальні зміни попиту на світових ринках.      

Це — загальні підходи до формування моделі держави. В сучасних розвинених країнах таким поняттям уже не переймаються. Їхні моделі держави вже давно сформувались еволюційно впродовж століть, і вони лише модернізуються, пристосовуються до нових викликів. Перехід від класичних капіталістичних, ринкових, демократичних суспільств до якихось нових форм організації суспільства є темою маси публікацій західних філософів, економістів, політиків. У України, як нової, молодої держави немає часу на еволюційне становлення моделі. Стихійний розвиток України в попередні роки показав, що без цілеспрямованої, науково обґрунтованої політики становлення держави ми приречені на перехід України в розряд другорядних країн. Тобто, слід формувати власну модель держави з розрахунку на майбутнє, а не на наступні вибори. В такій моделі необхідно враховувати особливості України.

Модель держави не є фіксованим юридичним документом. Це набір відповідей на проблеми, які стоять перед Державою, суспільством як усередині країни, так і зовні. Вона не передбачає кількісних показників, так само як і часових обмежень. Вона дає можливість суспільству, експертам, фахівцям зрозуміти, відстежувати, контролювати напрям розвитку держави, роль у цьому влади та політичної еліти

Про особливості України говорити складно, так як який бік суспільно-економічного життя країни не візьми, який сектор економіки не назви, то скрізь не так, як має бути. В цьому й полягає особливість України. На жаль. Варто назвати лише деякі з напрямів, вирішення яких повинно мати місце в моделі конкретної держави — України:

•  багатостраждальна реформа судової системи;

•  боротьба з корупцією як ключовою внутрішньою загрозою країни;

•  особлива увага проблемі зростаючої соціальної нерівності; 

•  реформування виборчого законодавства; а також закон про політичні партії; 

•  відлучення олігархів від влади, перетворення їх у національну буржуазію;

•  створення потужного прошарку малого й середнього бізнесу, як підгрунтя демократичного суспільства;

•  структура економіки, визначення драйверів на найближчі 10—15 років (наприклад, агроінноваційний сектор, енергетика як економічний фундамент справжньої незалежності України, транспортні коридори, ІТ-технології);

•  окремо — питання про ринок землі;

•  зовнішня політика — добудова «Північного потоку-2», відносини з КНР, закриття Нігерією посольства в Україні, відмова Саудівської Аравії будувати в себе завод разом із «Антоновим» тощо;

•  надважливе питання про роль держави в конкретних історичних умовах України — чи її роль має бути мінімальна в соціально-економічному житті країни, чи, навпаки, має зростати (на що є багато причин, які враховують світові тренди, так і, в цілому, менталітет народу ).

Поза даною моделлю стоїть питання про відновлення територіальної цілісності України. Це форс-мажорні обставини, які повинні сформувати окрему модель діяльності щодо звільнення наших територій на Донбасі й у Криму. Узгодження цих двох моделей             — теж важка проблема для нового керівництва держави.   

Як майонез перетворює масу компонентів на смачний салат олів’є, так само весь набір окремих компонентів перетворюється на цілісну модель розвитку держави з допомогою певної ідеології. Це ще одна особливість України: за 28 років існування незалежної держави в нас так і не народилася певна ідеологія розвитку. Нещодавно представник Президента у Верховній Раді Руслан Стефанчук заявив, що такою ідеологією буде лібертаріанство. Крім високих ідей, вона передбачає — вільне володіння зброєю, одностатеві шлюби, легалізацію проституції. З високих ідей — свобода (філософ І.Берлін: «свобода для вовків означає смерть для овець»), невтручання держави в економіку, проти податків, проти призову в армію тощо. Наскільки такі ідеологічні постулати відповідають менталітету українців? Наскільки з цією ідеологією знайоме суспільство? В той же час — без ідеології державу не побудувати. Тому легковажити з ідеологією небезпечно. Колись більшовики абсолютизували одну зі сторін вчення Карла Маркса (знищити приватну власність і її носіїв) і це коштувало життя мільйонам людей не лише в СРСР. І, зрештою, довели свою абсолютну неконкурентоспроможність у світовому масштабі.  

Модель держави не є фіксованим юридичним документом. Це набір відповідей на проблеми, які стоять перед Державою, суспільством як усередині країни, так і зовні. Вона не передбачає кількісних показників, так само як і часових обмежень. Вона дає можливість суспільству, експертам, фахівцям зрозуміти, відстежувати, контролювати напрям розвитку держави, роль у цьому влади та політичної еліти.               

Чи варто приділяти велику увагу таким, здавалося б, теоретичним, далеким від наших повсякденних проблем поняттям? Варто. 28 років ми розвивалися без національної ідеї, без моделі держави, без державної стратегії розвитку. Тобто, без плану побудови й розвитку нової країни. Бачимо результат. 73% голосів за Президента В.Зеленського переконливо свідчать про заперечення народом такої моделі розвитку — стихійного, хаотичного, без наукового обґрунтування. Поки що немає усвідомленої, чіткої іншої моделі розвитку. Є лише надія, що вона буде кращою як для населення в цілому, так і для України як держави. В наших умовах, у ХХІ столітті надія має базуватися на наукових розробках, утілених і в моделі розвитку, і в державній стратегії, чітко розписаній по напрямах, секторах, а також у часовому вимірі. В діях попередньої влади «думка науковців враховувалася недостатньо», як дуже дипломатично відзначив віцепрезидент НАНУ академік С.Пирожков («День», № 99-100 за 7-8 червня 2019 року). Маємо сподіватися, що нова команда, говорячи про «уряд в смартфоні», краще розуміє роль науки в сучасному світі. Маємо сподіватись, що нова й молода команда бачить в Україні й своє власне майбутнє. Доречно буде згадати слова М.Грушевського, що біда України полягає в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна. Маємо сподіватись, що молодій команді потрібна сучасна, модерна Україна.        

У протилежному випадку буде потрібне хірургічне втручання.