Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Наука боротьби виявилась неймовірно жорстокою...»

Художник Іван ШУЛИК — про підняття першого синьо-жовтого прапора у Дніпрі 1991 року і згубну рухівську політику «вибіркової опозиції»
21 серпня, 2018 - 18:38

До 27-річниці відтворення незалежності «День» продовжує цикл матеріалів від учасників та очевидців історичних подій. Минулого разу ми ознайомили наших читачів з текстом колишнього першого заступника голови Народного Руху України Олександра Лавриновича, який виклав свою версію кризи і занепаду цієї політичної сили. Також ми нагадали, що з цього приводу в різні роки говорили дисидент Левко Лук’яненко та перший президент України Леонід Кравчук. Сьогодні ж пропонуємо вашій увазі історію та погляд на події початку 1990-х ветерана Народного Руху, дніпровського художника Івана ШУЛИКА, який разом з іншими патріотами з нагоди річниці проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1991 року встановив український прапор у центрі Дніпра. А коли міліція через кілька днів насильно зняла стяг, оголосив безстрокове голодування перед будинком міськради.


Ветеран Народного Руху України, дніпровський художник Іван ШУЛИК народився у знаменитій Петриківці 1946 року. Його мати була майстерною вишивальницею. «Мама виховувала нас одна — мене й сестричку Ніну. Наш батько-фронтовик помер ще 1951 року», — розповідає Іван. Вочевидь, «мистецькі» гени передалися від матері дітям. Сестра Івана успішно працює головним художником заводу з виготовлення фаянсу і фарфору. Сам Іван спочатку навчався в художній школі, яку заснували відомі майстри петриківського розпису Тетяна Пата і Федір Панко. Потім вступив до Дніпропетровського художнього училища, працював художником на обласному телебаченні — ставив телевізійні спектаклі. Згодом Іван Шулик закінчив Львівський поліграфічний інститут і вже понад сорок років працює художником у дніпровських театрах. Втім, це не завадило йому створити й очолити обласну організацію Народного Руху України. Своїми спогадами та думками напередодні Дня Незалежності України Іван Шулик поділився з газетою «День».

— Іване, що тебе — професійного художника, людину мисте-цтва спонукало піти у політику?

— Щоб зрозуміти це, треба було жити в той час. У країні розпочалась горбачовська «перебудова», суспільство наче прокинулось від летаргічного сну. Люди стали збиратися, обговорювати події. Спочатку була «скамійка» напроти входу до Гірничого інституту, де збиралася місцева інтелігенція: краєзнавці, письменники, журналісти. Потім у місті з’явилося Товариство української мови ім. Т. Шевченка — «Просвіта», і так сталося, що першим приміщенням, де почала збиратися місцева українська громада, був Палац культури залізничників. Наприкінці 1980-х там був Театр юного глядача, де саме я й працював. Мені вдалося домовитися з керівництвом, щоб нам надавали великий зал для зібрань. У цьому залі власне вперше пролунали й заклики створити дніпропетровське відділення Народного Руху України. Хоч сам Рух створювали на садибі колишнього політв’язня Григорія Омельченка, бо компартійні та правоохоронні органи ретельно відстежували, де ми збираємо установчі збори. Це було навесні 1989 року. Що особисто мене змусило піти у політику? Мабуть, те, що я завжди був дуже активною людиною. Пам’ятаю, коли я почав працювати на телебаченні, у мене весь час виникало питання — чому таке засилля російської мови? Свої думки висловлював на нарадах, на летючках. Один із поважних людей мені якось сказав: «Іване, ти погано скінчиш. Думай, що кажеш!» Запитання щодо співвідношення мого «я» і радянської дійсності виникали й під час роботи над спектаклями. Мені не раз казали: «До тебе придивляються». Але питання виникали не лише у мене. Ще раніше у Дніпропетровську жили такі люди, як Іван Макух, котрий спалив себе на знак протесту проти окупації Чехословаччині, як політв’язень Іван Сокульський та інші. Було багато людей, котрі були причетні або добре пам’ятали історію з «листом творчої молоді», який передали на Захід. Дехто з них працював на обласному радіо і були моїми друзями. Мене й справді «діставало» ставлення до українців. Терпіти це було неможливо. Пам’ятаю, як один із засновників Руху у Дніпрі Геннадій Сахаров, коли ми вперше читали статут НРУ, раптом сказав: «Панове, то це ж партійний статут!» — хоч на той час НРУ позиціонував себе лише, як громадська організація, яка створювалась на підтримку «перебудови».

2 СЕРПНЯ 1991 Р. ГОЛОДУВАННЯ ІВАНА ШУЛИКА ТРИВАЄ 12-ТУ ДОБУ  / ФОТО З САЙТА HTTP://MSDNIPRO.COM/

 

— Ти був ініціатором підняття синьо-жовтого прапора на площі біля театру ім. Т. Шевченка?

— Це було влітку 1991 року, на річницю Декларації про суверенітет України. Ми зібрали людей з області, щоб відзначити цю подію. Приїхало десь тисячі три. Колона пройшла з музикою по місту — від пам’ятника Кобзарю на Монастирському острові до театру ім. Т. Шевченка. Влада стежила за цим дуже уважно. Ми підготували їм «сюрприз» — встановлення першого синьо-жовтого прапора в центрі міста. Для цього один з козаків із Сухачовки зварив щоглу заввишки у десять метрів. Але міська влада, яку очолював В. Пустовойтенко, не дала дозволу на встановлення прапора. Незважаючи на це, ми привезли всю конструкцію і заховали її серед театральних декорацій. А вранці, під час мітингу, встановили щоглу й таки підняли прапор. Міліція цього вже чекала, кинулась до нас, та люди не пустили. Ми три дні не давали зняти той прапор, охороняли його. Але вночі міліціонери двома колонами атакували з різних боків. Зняли і порвали прапор. Побили рухівців кийками. Я тоді сказав, що так просто це не пройде. І вранці розпочав безстрокове голодування перед будинком міськради. Сидів рівно 12 днів, незважаючи на шалений тиск. Десь на п’ятий день два підполковники міліції підійшли до мене і сказали, що у них є вказівка «прибрати» мене з-під будинку мерії. Але я їм відповів: якщо ви мене звідси приберете, то я все одно всядусь за 150 метрів і, повірте, продовжу голодування, але вже не «мокре», а «сухе» — без води. І вмру, якщо треба буде. А ситуація була така, що за вісім днів мали приїхати в Капулівку під Нікополем, на могилу отамана Івана Сирка тисячі рухівців. Влада вже пересвідчилась, що 1990 року на святкування 500-річчя козацтва з’їхалась сила-силенна людей з усієї України. І всі вони можуть приїхати до Дніпропетровська на похорон Івана Шулика! Мабуть, партапаратники цього злякалися, бо погодилися виконати всі мої вимоги — розпочали слідство за незаконними діями міліції, надали приміщення для Народного Руху України, припинили щоденні покладання квітів до пам’ятника Леніну за рахунок міського бюджету. А менше ніж за місяць трапився переворот у Москві і було проголошено незалежність України — ось тоді владі довелось разом з нами піднімати синьо-жовтий прапор уже над будинком міськради!

— Як рухівець ти побував і при владі. Чи вдалася зробити щось корисне?

— Перший мій похід у владу був за Лазаренка. Ми його не дуже знали — хто він такий. Але після того як він став представником президента в березні 1992 року, на другий день мені зателефонував його секретар. Сказав, що Павло Іванович хоче зустрітися. Ми зустрілися, і він каже: «Ну, що, будемо воювати чи будемо працювати?» І запропонував дати кадрові пропозиції. Я дав вісім кандидатур. Був серед них і Турчинов, хоч він стосунку до Руху не мав, а очолював відділення якоїсь партії. І його призначили начальником нового комітету роздержавлення і демонополізації. Коли всіх зібрали у Лазаренка, кожен розповідав про себе коротко. Піднімає Лазаренко Турчинова і каже: «Розкажіть про себе!» А той каже: «Та я мушу вам сказати, Павло Івановичу, таку річ, що у мене грішок є!» «А який грішок?» «Та я в обкомі комсомолу багато років працював!» «Так це ж хорошо! — каже Лазаренко. А потім він каже: — Іване, в списку немає твого прізвища! Давай придумаємо, куди ти йдеш!». Я вже не пам’ятаю, як це називалось — комітет чи сектор культури та міжнаціональних відносин. Через рік я вже почав «вириватися» звідти — одна, друга заяви про звільнення. Але мені сказали: доки Павло Іванович тут буде, тебе ніхто не відпустить, ми тебе знаємо — роби, що хочеш! І я робив! Ціла історія була з меморіальною дошкою на честь історика Дмитра Дорошенка, який працював до революції в будинку, де сиділа адміністрація Лазаренка. Цю дошку привезла дочка самого Дорошенка, але Лазаренко чомусь сказав «ні». Тоді я цю дошку привалив у двері, де ходив Лазаренко. Чиновники забігали — прибери, а я не прибрав. І через тиждень він погодився. А Турчинов нормально працював в адміністрації. Від Лазаренка декілька разів була висловлена позитивна оцінка. Мені соромно не було, шкода лише, що я мав куций список.

— Чому Рух так і не став партією влади, хоч на початку 1990-х для цього були передумови?

— У березні 1992 року Леонід Кравчук, якого вже обрали президентом України, прийшов і виступив на III з’їзді НРУ. Він запропонував Руху стати партією влади і сказав, що ви — єдина політична сила, здатна щось зробити. Після того він ще не раз згадував про це. Але делегати з’їзду його зустріли непривітно, фактично влаштували обструкцію, навіть якось не по-людськи. Кравчук, можливо, цього не чекав, але так сталося, і він пішов. Взагалі-то, Кравчук прихильно ставився до Руху. Пам’ятаю, ще за радянських часів, коли місцева влада намагалася заборонити обласну конференцію Руху, то він розпорядився, щоб з’їзду НРУ в Києві перешкод не було. Рух не став партією влади, бо навіть у сприятливих умовах деякі моменти заважали. Я особисто належав до тих людей, які не підтримували політику «вибіркової опозиції». Це була генеральна лінія, яку проводив В’ячеслав Чорновіл. Він вибрав цю лінію і дотримувався її і за президентства Кравчука, і за президентства Кучми. Я не розумів такої політики, і у мене були гострі дискусії на засіданнях президії центрального проводу. Чорновіл не погоджувався. Він казав, що ми ще не набули такої сили, щоб перебувати у повній опозиції й досягнути успіхів. Але я вважав, що це помилка, бо якщо ми будемо дотримуватися твердої опозиції, то на наступних виборах на нас чекає успіх, а Чорновіл може стати президентом. І так вважало багато рухівців із регіональних організацій. Все це — не дрібні деталі, а дуже серйозні речі. Під час виборів до Верховної Ради все зазвичай контролював В’ячеслав Максимович, і контролював дуже жорстко. Він занадто оптимістично оцінював наші можливості щодо обрання депутатами, хоч ми, і особисто я, так не вважали. Як наслідок, депутатів обирали менше. Думаю, що в партії виникло незадоволення, в тому числі з ключових питань — що таке Рух, чи є він опозиційною партією, як ставитися до влади. Мабуть, зрозумів це й Чорновіл. Уже після розколу, коли він критикував своїх опонентів, на останній зустрічі в Кіровограді В’ячеслав Максимович наприкінці задумався і сказав, що, можливо, ми щось не так робимо і треба миритися. Але для влади єдиний Рух і єдиний кандидат на посаду президента були загрозою.

— Незабаром будемо святкувати 27-му річницю незалежності України. Ти задоволений результатами, чи мріяв колись про таке?

— Коли за радянських часів я працював на телебаченні, то неодноразово стикався з такою неповагою до української культури, що, можливо, це й підштовхнуло до політичної діяльності. Але коли я згадую той час, то навіть за тих умов я виконував все, що хотів як художник. Так, часом я сам вкладав багато енергії, волі, щоб здійснилось те, що я задумав. Але якщо порівняти з сьогоденням, то скажу чесно: набагато гірше стало, ніж тоді. У мене є декілька цікавих проектів, з якими мені нікуди піти. В основному система залишилась такою самою, той же залишковий принцип фінансування. Втім, якщо говорити за великим рахунком, то я бачу й позитив. Бо останніми роками з’явилася національно свідома молодь. Коли ми починали, то більшість із нас були літні люди, які були гнані, пережили репресії. На той час молоді було дуже мало, і ось раптом я побачив, коли був на Майдані, — повискакували хлопці, які бігли на барикади сотнями, тисячами, йшли захищати. Цього ж не було раніше, і раптом звідкись стільки молоді. Це все — нові люди. Звісно, залишилось багато інертних, але поява нових тенденцій для мене безкінечно дорога. Дехто каже — це ви все наробили, збурили. Але з новим поколінням і національна ідея помолоділа. Ця наука виявилась неймовірно жорстокою, і ще невідомо, як це все закінчиться. Хоч я особисто вірю, що все буде добре.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments