Роль і цілі Кремля в «українській кризі»

Так звана «українська криза» останнього року була зумовлена швидше російською, ніж українською внутрішньою політикою. Не всі, але деякі з найважливіших причин як відділення Криму від України, так і збройного повстання в Східній Україні слід шукати в Москві, а не в Києві. Щоправда, дедалі відкритіша залученість Кремля у внутрішні справи України з початку 2014 р. не є агресією в чистому вигляді. І сама по собі вона, звісно, не була достатньою умовою для виникнення й ескалації «української кризи».

•  Проте, уважний погляд на початок і перебіг приєднання Криму до Росії та уявної «громадянської війни» в Донецькому басейні з історичної й порівняльної перспектив виявляє глибоке залучення Москви до цих, здавалося б, українських проблем. Уже під час (якщо не до) завершення процесу анексії Криму, почалася дедалі активніша підтримка проросійського сепаратистського руху Кремлем, а також «інформаційна війна» Москви проти Києва. Ці російські заходи не були достатніми, але стали необхідними додатковими передумовами для того, щоб уже раніше висока, але до того мирна напруженість у Донбасі переросла у війну.

«УКРАЇНСЬКА КРИЗА» З ПЕРСПЕКТИВИ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Мало хто стане заперечувати, що пострадянська Україна з моменту здобуття незалежності 1991 р. стикалася з надзвичайними соціально-політичними викликами, зокрема з проблемами культурних відмінностей, регіонального сепаратизму й правого екстремізму. Ці й інші конфлікти, недоліки й проблеми, проте, не завадили напрочуд спокійному існуванню відносно консолідованої української держави з 1991-го до весни 2014 р. З порівняльної точки зору, випробування, що випали на долю України, не є дуже вже особливими, якщо їх розглядати в світовому або загальноєвропейському контексті. Деякі держави — члени ЄС також стикаються з викликами щодо їхньої національної єдності та етнічної різноманітності. Цілій низці країн Азії або Африки не дають спокою порівнянні проблеми, що тривають часто значно довше й інколи серйозніші, ніж в української держави.

•  Якщо вірити тому, як Україна зображується російською пропагандою, а також розглядається деякими новоспеченими західними коментаторами української політики, можна дійти висновку, що українська держава мала б уже давно розпастися або, принаймні, набагато раніше бути охопленою громадянською війною. Враховуючи нібито глибинні тріщини й нібито запеклий етно-націоналізм України, здається непояснюваним, як ця приречена країна існувала досі й при цьому так мирно. Більшість іноземних спостерігачів України лише нещодавно познайомилися з нею ближче з причини й за допомогою її нинішньої кризи. Проте Україна стикалася із зухвалими викликами й раніше, але справлялася з ними завжди мирним шляхом.

•  Наприклад, у середині 1990-х, Україна пережила одну з найважчих економічних криз за всю історію сучасної Європи. У 2005—2010 рр. президентство Ющенка, що послідувало за «помаранчевою революцією», особливо до його кінця, мало більш націоналістичний характер, ніж тимчасове президентство Турчинова в березні-травні 2014 р. або ж нинішнє правління Порошенка. Якщо вірити багатьом нинішнім скептикам, то той факт, що нібито нереалізована українська політична нація вижила в цих і інших випробуваннях останніх 25 років, — важко пояснити.

•  Вочевидь, Україна була і є країною з перехідною економікою, не функціонуючим держапаратом, з численними невирішеними питаннями і з важкими часами попереду. Картина нібито особливої неспроможності спочатку неправильно сформованої української держави останніми місяцями особливо активно поширювалася міжнародною російською пропагандистською машиною, що включає телевізійний канал «Russia Today», радіостанцію «Голос Росії», інформаційне агентство «Ruptly» та інші дириговані Кремлем ЗМІ. Проте, цілісність, установи й кордони української держави до недавнього часу не ставилися під питання, а прерогатива виключно ненасильницького розв’язання конфліктів існувала в Україні аж до початку 2014-го.

•  Щоправда, до першого уряду після Євромайдану березня-листопада 2014 р. з двадцяти членів увійшли чотири націоналістичні міністри, а також націоналістичний Генпрокурор зі Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Це сталося в результаті помітної, хоча й політично вторинної участі правих радикалів у попередніх протестах проти Януковича. Включення горезвісної партії Тягнибока до постреволюційних виконавських органів і її участь у законодавчому процесі — одна з помилок нового демократичного керівництва України. Вона підірвала як єдність політичної нації, так і міжнародний імідж України.

•  Проте, слід зазначити, що й нинішня латвійська правляча коаліція включає правонаціоналістичну партію, а саме Національний альянс «Усе для Латвії», який має двох міністрів в уряді. За останні 20 років до складу керівних коаліцій держав — членів ЄС Італії, Австрії, Словаччини й Польщі в той або інший момент входили радикальні націоналістичні партії. У Італії в 1990-х короткий час до уряду входив Національний альянс Джанфранко Фіні — організація, що є наступником Національної фашистської партії, створеної колись Беніто Муссоліні. Хоча й будучи гомофобними етноцентристами, жоден з колишніх членів українського уряду від «Свободи» не був досить екстремістським націоналістом, щоб можна було виправдано застосувати до нього термін «фашист», як це часто стверджувалося не лише в російських ЗМІ, а й деякими західними лівими політиками та журналістами.

КРЕМЛІВСЬКА ЗМІНА КУРСУ 2014 РОКУ

Після деяких первинних коливань у 1990-ті роки Москва неодноразово підтверджувала в письмовій і усній формі, в правових документах і політичних заявах легітимність пострадянських кордонів України. Це змінилося, коли на початку 2014 р. Кремль принципово переглянув своє ставлення до Києва перед обличчям усе більш вірогідної й нарешті перемоги революції Євромайдану. Своєю анексією Криму й підбурюванням насильницького повстання в Донбасі Росія підірвала статус-кво російсько-українських відносин, що встановився після закінчення «холодної війни». Москва грубо порушила раніше стабільну єдність пострадянської української держави й поклала край досі послідовно мирному розвитку.

•  Проте радикальність цієї зміни пострадянської російської зовнішньої політики не повинна викликати подиву. На українську карту для Москви поставлені не лише й не стільки питання геополітичної значущості. Швидше інтерес збереження особистої влади та контролю над країною нинішньої правлячої еліти в Москві є основним чинником, що визначає російське просування збройного сепаратизму в Південній і Східній Україні. Не потреби російської держави й нації, а стійкість дедалі авторитарнішого правління Путіна й корумпованої державної системи є головною кремлівською турботою. Успішна європеїзація України поставила б під сумнів неоавторитарні й патримоніальні режими, що виникли в більшості пострадянських держав, й перш за все в Росії, після первинного витка реформ початку 1990-х.

•  З одного боку, з цього випливає, що повномасштабна війна між російськими й українськими регулярними військами — малоймовірна. Відкрита кривава експансіоністська агресія проти братського народу багатьма росіянами буде сприйнята як мінімум неоднозначно. Такі дії можуть створити, у свою чергу, ризики для постійності нинішнього режиму. З другого боку, навряд чи Путін і Ко просто зупинять своє вторгнення до України — навіть у разі подальших і жорсткіших санкцій Заходу. Кремль намагатиметься й надалі провокувати нестабільність у Східній, а також, можливо, Південній Україні, щоб торпедувати консолідацію відкритого режиму, що формується, в Києві. Російське керівництво перешкоджатиме створенню й функціонуванню європеїзованої соціально-економічної системи в Україні.

•  Зокрема, Кремль і надалі намагатиметься зіпсувати інвестиційний і діловий клімат в Україні. Своїми діями Москва постарається поставити під сумнів економічний потенціал і політичну стійкість української держави. Без втручання Росії Україна могла б стати ще одним прикладом успіху пострадянської країни Східної Європи після закінчення «холодної війни». У результаті реалізації амбітних реформ нової влади й втілення Угоди про асоціацію з ЄС усередині країни Україна може повторити шлях сусідніх слов’янських країн, таких як Польща або Словаччина. Москва не стільки хоче відібрати в України подальші території, скільки їй необхідна страшилка економічного фіаско й соціального хаосу. Тоді провал України може бути представлений російській громадськості як неминучий підсумок демократичного повстання й зближення із Заходом для великої православної слов’янської країни.

РОЛЬ ЗАХОДУ В ЕСКАЛАЦІЇ КОНФЛІКТУ

Хочеш не хочеш Європейський Союз і його держави-члени в останні кілька місяців стають дедалі активнішими учасниками цієї специфічно пострадянської дрібної, але кривавої гри. Щоправда, лише на початковому етапі Євромайдан був протестом проти перенесення Януковичем підписання Угоди про асоціацію, в листопаді 2013 р. Для широкої української громадськості Угода про асоціацію залишалася впродовж подальших трьох місяців протестів вторинною метою або малозрозумілим аспектом «революції гідності». Проте для більшості українських політичних, економічних і інтелектуальних еліт, а також для освіченої молоді європейська інтеграція України була і є первинною метою Євромайдану, якщо не української зовнішньої й внутрішньої політики в цілому.

•  З підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС улітку 2014 р., на думку нинішніх і майбутніх лідерів України, Євромайдан підійшов до свого логічного попереднього завершення. Кінцева мета української еліти, проте, йде далі. Вони включають (а) швидку повну ратифікацію Угоди про асоціацію всіма 28 країнами-членами ЄС, (б) поступову імплементацію Угоди в різних сферах українського суспільства й (в) досягнення перспективи повноправного членства України в ЄС. Враховуючи ці амбіції України, Брюссель не зможе обмежитися частковими санкціями й залишити Київ жертвою маніпуляцій Москви.

•  Через власні інтереси Захід також не може дозволити собі просто спостерігати за тим, як Росія перетворює Україну на найбільшу у світі державу, що не відбулася. Росія своєю недавньою політикою щодо України підриває основи світового режиму нерозповсюдження ядерної зброї, загальноєвропейської архітектури безпеки, програми Східного партнерства ЄС, а також міжнародного гуманітарного права в цілому. 1994 р. Сполучені Штати й Сполучене Королівство запевнили Київ у Будапештському меморандумі, серед іншого в тому, що українська територіальна цілісність буде збережена в обмін на згоду України відмовитися від третього за потугою в світі арсеналу ядерної зброї. 2014 р. ЄС підписав свої найбільші Угоди про асоціацію з Україною, Грузією та Молдовою. Не випадково саме на території цих трьох держав Росія дислокувала свої війська в протиріччя двостороннім договорам і багатобічним угодам, які її керівництво підписало в Будапешті, Стамбулі, Женеві й т.д. Піклуючись як про інтереси своєї безпеки, так і про підтримку своїх основних цінностей, Заходу доведеться рішучіше розв’язувати проблему Росії в Східній Європі й активніше співпрацювати з Україною. Прийняті зараз обмеження для російських державних компаній і приватних осіб можуть виявитися недостатніми.

•  Вочевидь, велика ангажованість Заходу щодо російсько-українського конфлікту навряд чи може й включатиме безпосередню військову інтервенцію НАТО. У будь-якому разі, це питання швидше за все не постане перед Заходом. Путін хоче, щоб українська держава розпалася через нестабільність зсередини, а не знищити її військовим шляхом ззовні. Тоді як Кремль може збільшити військові сили на території України й навіть вибрати варіант подальшого збройного вторгнення регулярних військ за межі Донбасу, його основною метою є не ще одна де-юре територіальна анексія, як у випадку з Кримським півостровом. Натомість він хоче добитися якомога гучнішого краху української європеїзації. Саме такий провал, а не здобуття нових територій, принаймні в дивному новому світі путінської системи, принесе найвищі бариші для підтримки правління путінського гуртка. Незважаючи на всю пихатість недавньої пропагандистської кампанії Росії й дедалі більшу агресивність її зростаючого націоналізму, кремлівське керівництво мислить у термінах своїх приватних, а не національних російських інтересів.

Андреас УМЛАНД, старший науковий співробітник Інституту євроатлантичної співпраці (Київ), редактор книжкової серії «Радянська й пострадянська політика та суспільство» (Видавництво «ibidem», Штутгарт)