Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Соціальна опора

Чи не спиляла власноруч «партія миру» гіляку, де сиділа вона сама?
24 жовтня, 2019 - 11:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Лише дві третини українських громадян вважають Росію країною-агресором, натомість майже чверть українців з цим не згідна. Такими, м’яко кажучи, божевільними є результати нещодавнього соціологічного опитування. І вони не випадкові — вони загалом стабільні впродовж двох років і закономірні.

Але про все по-порядку.

Команда Президента Зеленського любить називати себе «партією миру», особливо в спілкуванні з західними політиками та журналістами, — на противагу «партії війни» (Порошенко, Турчинов, Парубій, Яценюк) і «партії капітуляції» (Медведчук, Бойко, Рабінович). Мовляв, зазначені політичні угруповання налаштовані або на нескінченну конфронтацію з Росією та війну на Донбасі, або на визнання неправоти України в цьому конфлікті та відмову від захисту національних інтересів. А от ми — інакші, ми принципові, ми патріоти, але без перебору, для нас усі українці однакові, яких би політичних поглядів вони не були, ми не вишукуємо ворогів, ми закликаємо до дружби, до спільної праці на благо нашої мирної та гуманної країни...

Що ж, кожна політична сила має право оцінювати себе й інших так, як вона цього прагне (бажано, звичайно, в межах норм порядності та правдивості). Кожна політична сила вибирає, які агітаційні формули їй використовувати, якими словами стукати в серця виборців, як згуртовувати громадян навколо виконання своїх програм. І, нарешті, кожна політична сила несе (точніше, має нести) відповідальність не лише за свої практичні дії, а й за оцінки та гасла, висловлені публічно, — адже вони безпосередньо втілюються у вчинки та настрої мільйонів і мільйонів співгромадян.

Як у цьому плані з вітчизняною «партією миру»?

Якщо коротко, їй удалося успішно вкласти свої настанови та гасла в масову свідомість і, головне, підсвідомість мільйонів громадян України. Згадаймо: і президентська, і парламентська виборчі кампанії «партії миру», вона ж «Зе!команда», будувалися на системі вкинутих у публічний простір начебто беззаперечних, абсолютно істинних постулатів, серед яких чи не головними були такі: війна на Донбасі розпочалася через безвідповідальну політику тодішнього «євромайданівського» київського керівництва; проти українських вояків воюють не росіяни, а такі самі українці, тільки з іншими поглядами; миру щиросердо прагнуть прості люди по обидва боки фронту, і слід лише припинити стріляти, щоб відкрити шлях до миру; на війні наживалася влада України, яка прийшла в 2014 році, вона була зацікавлена в її продовженні та посиленні; всі громадяни України мусять єднатися, спільне в них переважає.

І т.д., і т.д. Що впадає в очі: така пропаганда розпочалася не цього року...

Результат: цієї весни, в розпал президентської виборчої кампанії, кількість тих, хто не вважав Росію агресором, підбиралася до 30% громадян України. Дякуючи Путіну, це число нині дещо зменшилося. Втім, останні два роки — з того часу, коли розпочався марш до влади «партії миру», тоді ще прихований за запоною «експертних думок» — воно стабільно було і залишається високим.

У підсумку маємо те, що маємо. Скажімо, помітно змінилися домінантні настрої на київських базарах, які і під час помаранчевої революції, і в зиму Революції Гідності, і в період запеклих боїв на сході країни в 2014 — 2015 роках показували високий градус національної свідомості (чимало чоловіків з них пішли воювати добровольцями в перший, найкритичніший час). А от тепер нерідко почуєш розмови між продавцями, а чи продавцями та покупцями на кшталт: «Цю війну обидві сторони почали через гроші... Якби Порошенко не тиснув на Донбас, то вони не взялися б за зброю... Війна ця нікому не потрібна, її слід якнайшвидше закінчувати...» І що цікаво: немає охочих заперечити ці твердження, які з фактографічного боку не витримують критики     — бо ж при чому тут Порошенко, якщо йдеться про початок війни? Тоді, навесні 2014-го, він був тоді лише одним із депутатів, а коли став на початку червня президентом — і «ЛНР» з «ДНР» були проголошені, і Ґіркін-Стрєлков уже захоплював місто за містом, і вбивали українських патріотів на Донбасі лише за «неправильні» погляди, і в похід на Харків «добровольці» з-за «поребрика» вже готувалися йти... Проте потужна телепропаганда «партії миру» змогла сформувати фальшиву історичну пам’ять у мільйонів громадян України. Питання лише в тому, чи фахівці з олігархічного телебачення зробили цей кунштик самотужки, чи ж у співпраці з експертами ФСБ-ҐРУ.

Ну а настрої частини жителів багатьох сіл Київщини взагалі за межею соціального божевілля. Виявляється, і росіяни наші брати, і матері всюди плачуть за забраними на війну дітьми, і Порошенко остання свинота, а от Зеленський — це свій хлопець, сільський учитель... Почнеш запитувати: а у вашому селі багатьох забрали? Виявляється, лише трьох, і всі вони пішли воювати добровільно, ніхто не загинув, усі повернулися з відзнаками... Але все одно — «матері плачуть, з російськими братами нас розсварили, а Путін нікому не зробив нічого поганого».

Певен, таких настроїв вистачає не лише в Києві та на Київщині. Відтак дані всеукраїнського опитування, проведеного наприкінці вересня Соціологічною групою «Рейтинг», виглядають іще доволі оптимістично: 68% опитаних вважають Росію країною-агресором щодо України, 23% — протилежної думки, інші — не визначилися. При цьому на Заході та в Центрі країни не менш ніж 70% вважають Росію агресором, натомість на Півдні таких лише половина, а на Сході 40% (47% — протилежної думки). Ще трохи зусиль «партії миру» в плані антивоєнної пропаганди, спрямованої проти «режиму Порошенка» та «партії війни» — і східні регіони України Путін зможе взяти, якщо не голими руками, то за допомогою нашестя озброєних до зубів чи то бойовиків «ЛДНР», чи то «миротворців», які зайдуть туди на «прохання місцевого населення», щоб «примусити до миру націоналістів і фашистів». У таких сценаріях, на жаль, немає нічого фантастичного, досить згадати скоєне в останні десятиліття «кремлівськими чекістами» та їхніми «агентами впливу».

Деякі інші показники, виявлені опитуванням, теж не надихають. Так, 34% виступають за припинення воєнних дій і визнання територій «ЛДНР» тимчасово окупованими, за замороження конфлікту, 23% — за надання цим територіям статусу автономії в складі України. При цьому «за дужками» залишається проблема: а як припинити воєнні дії в ситуації, коли супротивник їх не припинить, і як надати статус автономій тим, хто прагне чогось значно більшого, власне, перетворення України на конфедерацію? Але лише 23% респондентів тверезо дивляться на проблему і виступають за продовження воєнних дій до повного відновлення української влади на всьому Донбасі, що не означає наступу на ворожі позиції чи його фізичного знищення — йдеться про стримування агресора силою зброї, адже саме це на нього найбільше діє.

Додамо до цього дані моніторингового опитування, яке проводить Київський міжнародний інститут соціології щодо ставлення українців до Росії. За останні два роки маємо постійне поліпшення цього ставлення. Наприкінці 2017 року добре і дуже добре до Росії ставилося 37% опитаних, у лютому 2018-го — уже 45%, у жовтні того ж року — 48%, а в розпал президентської виборчої кампанії в березні 2019-го — 57%. Випадковість? Щирі народні прагнення? Ой... Впадає в око, що після закінчення виборчих перегонів це ставлення дещо погіршилося — у вересні 2019 року добре та дуже добре ставилися до Росії 54% опитаних українців (погано або дуже погано — 35%).

Наразі реалістично налаштованих громадян, як бачимо, небагато. Так чи так, цифри все одно засвідчують масове суспільне божевілля. Ще трохи пропаганди «негайного миру» — і ситуація стане критичною. Бо йтиметься не про мир, а про капітуляцію, якими словесами вона б не маскувалася. Відтак «партія миру» змушена буде, втративши свою соціальну опору, конкурувати з відомою «платформою» за звання «партії капітуляції» — щоправда, «почесної» та «вигідної», адже саме в таких обгортках її подаватимуть суспільству. Вже сьогодні голова парламентського комітету в закордонних справах Богдан Яременко (ясна річ, «Слуга народу») заявив, що представники влади готові відмовитися від риторики про Росію як агресора для досягнення компромісу з Москвою, ба, навіть толерувати послаблення санкцій. У разі відмови Росії від компромісу Яременко пропонує посилити антиросійські санкції. Та в разі, якщо Росія збереться «повернути Україні всіх полонених, затримані військові судна, виконати рішення міжнародного суду щодо скасування рішення про заборону діяльності меджлісу та допустити на територію Криму постійну моніторингову місію ОБСЄ», то агресором, за Яременком, Україна вже її в офіційних документах не зватиме. Дарма, що окупація Криму і значної частини Донбасу триватиме, дарма, що репресивний російський режим не зміниться. Ось це і є капітуляція в файній миролюбній обгортці, чи не так?

А на внутрішньополітичній арені це неодмінно відіб’ється у вигляді нового помітного зниження числа тих, хто вважатиме Росію агресором, хто буде готовий дати відсіч новим спробам дестабілізації та розколу Української держави. Ми бо брати, і Путін нам не ворог, це славного хлопця Зеленського націоналісти ввели в оману, досить із нас війни, матері плачуть, треба просто перестати стріляти, бо по той бік лінії фронту такі самі українці, як і ми...


ГОЛОС З ФБ

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ