Не здобутки техніки, а вага Слова в суспільстві визначає міру його цивілізованості.
Андрій Содомора, український перекладач, письменник, науковець

Тоталітарна міфологія й історична правда

Чому міська влада Одеси хоче повернути стару назву маршала Жукова проспекту Небесної Сотні?
21 жовтня, 2020 - 19:21

Одеська історико-топонімічна комісія ухвалила рішення повернути стару назву проспекту Небесної Сотні, який раніше називався проспектом маршала Жукова. Про це на своїй сторінці в Facebook повідомив мер Одеси Геннадій Труханов. «Георгій Жуков не підпадає під закон про декомунізацію, оскільки є борцем з фашизмом», — написав Труханов, який подав відповідне звернення про повернення проспекту старої назви ще комуністичних часів.

Що ж, справді Жуков був — використовуючи термінологію Труханова — борцем із фашизмом. Але ж і маршал Лаврентій Берія також був борцем із фашизмом, причому мав реальні заслуги — керував знищенням німецьких диверсійно-розвідувальних груп і вміло організував оборону Кавказу в 1942 році, чи не так? Ба більше: генералісимус Йосиф Сталін був — за посадою!          — головним антифашистом СРСР. То що, повернемо площам, проспектам і вулицям Сталіна їхні назви? І Берія також, хоча й далеко не так щедро, був представлений у топонімії радянської України. І в поезії також. «Відкриваю у майбутнє двері я, там вітає нас товариш Берія» — так писав тоді молодий український радянський поет Олекса Ющенко, якому судилося дожити до 2008 року й оспівати незалежну Україну. То що, підемо цим шляхом?

Насправді Труханов лукавить. І Сталін, і Берія, і Жуков повністю підпадають під закон про декомунізацію, бо вони були не просто урядовцями високого рівня, а й винуватцями загибелі десятків мільйонів радянських військовиків і цивільних осіб. Важко точно сказати, скільки з 42 мільйонів підданих Кремля, що загинули в Другій світовій війні (я керуюся цифрою, яку визнала російська Дума, а перед тим близьку до неї називав автор «Дня» професор Борис Соколов), припадає на кожного з цієї трійці, бо діяли вони спільно. І Жуков посідає поміж них (і поміж малєнкових-молотових) неабияке місце. Жуков був єдиним заступником Сталіна як Верховного головнокомандувача й одним з двох перших заступників Сталіна як наркома оборони. Жуков 1 лютого 1941 року очолив Генштаб Червоної армії, і здійснене під його керівництвом планування майбутньої війни мало наслідком страхітливу трагедію 1941 року. У 1942-1943 роках, безупинно і бездарно штурмуючи Ржевський виступ, Жуков поклав 1 200 000 воїнів Червоної армії — гори трупів з вкрапленнями зі спалених танків (а їх були тисячі) лежали на величезних просторах, а по них знову і знову гнали вперед солдатів на німецькі кулемети (траплялося, що кулеметники божеволіли від жахливого видовища). В квітні 1945-го Жуков приніс у жертву своєму марнолюбству дві танкові армії, прагнучи до 1 травня взяти Берлін, і не зумівши це зробити.

По війні маршал Жуков очолив радянську окупаційну адміністрацію в Східній Німеччині й організував її масштабний грабунок у інтересах військово-політичної еліти, не забуваючи, звісно, й себе. 1954 року Жуков організував і провів навчання на Тоцькому полігоні в Поволжі з реальним використанням ядерної зброї, наслідком чого стало опромінення до 60 тисяч військовиків і швидка смерть більшості з них. У 1956 році Жуков уже як міністр оборони СРСР організував придушення Угорської революції. Нарешті, Жуков створив (точніше, від його імені та за його підписом були створені) унікально брехливі мемуари, які офіційна пропаганда як у СРСР, так і в нинішній Росії оголосила каноном правди про війну. Насправді ж ці мемуари — одне з ключових підґрунть неототалітарної пропаганди, яка формує фальшиву історична пам’ять про Другу світову війну: «Маршал перемоги», «великий полководець», «Жуков — найдостойніший»... Ясна річ, убивця мільйонів заслуговує на проспект його імені в Одесі!

«Геній Жукова» вповні розкриває дуже показовий сюжет першої половини 1941-го, коли майбутній маршал очолив Генштаб Червоної армії і разом із наркомом оборони Тимошенком планував переможну війну з Німеччиною. На той час танкові з’єднання вже вповні зарекомендували себе як головна наземна ударна сила Другої світової. СРСР мав 8 механізованих корпусів (мк) — танки, мотопіхота, мотоциклісти — створених у липні 1940 під впливом німецьких успіхів на Західному фронті, ще один мк був створений у грудні. В кожному за штатом повинно було налічуватися (перепрошую за значну кількість цифр, але без них тут не можна) близько 1100 танків і 150 гарматних броньовиків. Загалом у них мало бути новітніх 5670 середніх Т-34 і важких КВ-1, а до того 2700 легких швидкісних БТ-7 і БТ-7М та понад 1200 легких танків підтримки піхоти Т-26 (переважно вогнеметних).

Основна маса — 6500 БТ-7 і Т-34 могли рухатися зі швидкістю 50 — 55 км/год. по шосе, а інші — КВ-1 і Т-26 — 30                км/год. Украй не вистачало нових важких і середніх танків (станом на кінець 1940 року випустили лише 117 Т-34 та 140 КВ-1), але ж Червона армія мала близько 5000 БТ-7 із 45-мм гарматою, яка пробивала броню будь-яких німецьких танків, і 500 середніх Т-28 з 76-мм гарматою. 400 БТ-7 у корпусі (ще були окремі моторизовані дивізії з БТ-7) при вмілому використанні — страшна сила, тим паче, якщо підкріпити її півсотнею Т-28. А число Т-34 і КВ-1 тим часом би нарощувалося, адже розгортався їхній масовий випуск (станом на 22 червня 1941 року в Червоній армії було вже 2100 Т-34 і КВ). Відтак улітку 1941 року СССР мав би 9 добре навчених і «зіграних» мехкорпусів (мк), нехай і укомплектованих на 2/3, а ще — кілька окремих танкових і моторизованих дивізій плюс важку танкову бригаду (півтори сотні Т-35 і КВ-2) плюс танкові батальйони (54 Т-26) у 200 стрілецьких дивізіях плюс батальйони БТ-5 у кавалерійських дивізіях. І це не рахуючи розвідувальних рот на легких плаваючих Т-37, Т-38 і Т-40 у кожній дивізії... Лише БТ-7 було стільки, скільки всіх танків у Німеччини на всіх театрах воєнних дій. Тобто і для оборони, і для наступу сил вистачало.

Що за цих обставин роблять нарком оборони Тимошенко і новий начальник Генштабу Жуков? З їхньої ініціативи починається формування ще 20 (!) мк. Щоб дати їм хоч якісь танки, їх забирають звідусіль — зі стрілецьких і кавалерійських дивізій, з окремих танкових бригад. Жуков заявив: потрібні ще 32 тисячі танків, із них 16 тисяч танків нових типів. Якби «великий полководець» умів рахувати, він би знав — загалом буде потрібно понад 1 млн підготовлених танкістів і ще 3        млн бійців допоміжних формувань. Де взяти стільки? І яка економіка витримає таке навантаження? При цьому план випуску боєприпасів на 1941 рік, підписаний Тимошенком і Жуковим, містив рядок про 2,3              млн бронебійних 45-мм снарядів (їх уже було в запасі 12,1    млн). А от про бронебійні снаряди для 76-мм гармат, озброєними якими були середні та важкі танки (за винятком КВ-2), «великий полководець», схоже, згадав лише на початку травня і похопився, затребувавши 600 000 пострілів. Сталін знизив цифру до 400 000, але... 22 червня в низці мехкорпусів нові танки не мали жодного бронебійного снаряду.

Ось як оцінив жуковське планування командир 9 мк, майбутній маршал (тоді генерал-майор) Костянтин Рокоссовський у спогадах, написаних «у шухляду» (надрукований був інший текст): «Несчастье заключалось в том, что корпус только назывался механизированным. С горечью смотрел я на походе на наши старенькие Т-26, БТ-5 и немногочисленные БТ-7, понимая, что длительных боевых действий они не выдержат. Не говорю уже о том, что и этих танков у нас было не больше трети положенного по штату. Пехота обеих танковых дивизий машин не имела, а поскольку она значилась моторизованной, не было у нее ни повозок, ни коней». Справді, 9 мк мав 300 легких танків Т-26 перших моделей, БТ та Т-37/38. Утім, це зрівнювало 9 мк із танковою дивізією Вермахту. Але...

Костянтин Рокоссовський продовжує: «То, что произошло 22 июня, не предусматривалось никакими планами, поэтому войска были захвачены врасплох в полном смысле этого слова (інакше кажучи, планів оборони не було. — С.Г.)... Могу о том судить хотя бы по содержанию оперативное пакета, который был мною вскрыт в первый день войны. Содержание его подгонялось под механизированный корпус, закончивший период формирования и обеспеченный всем, что положено иметь ему как боевому соединению. А поскольку он находился только в первой, то есть начальной, стадии формирования, то как Генеральным штабом, так и командованием округа должно было быть предусмотрено и его соответствующее место на случай войны... Но о чем думали те, кто составлял подобные директивы, вкладывая их в оперативные пакеты и сохраняя за семью замками? Ведь их распоряжения были явно нереальными. Зная об этом, они все же их отдавали, преследуя, уверен, цель оправдать себя в будущем, ссылаясь на то, что приказ для «решительных» действий таким-то войскам (соединениям) ими был отдан. Их не беспокоило, что такой приказ — посылка мехкорпусов на истребление. Погибали в неравном бою хорошие танкистские кадры, самоотверженно исполняя в боях роль пехоты». У підсумку «геніальне» планування війни Жуковим, а також керування ним Генштабом, а потім фронтами, призвели до втрати Червоною армією 1941-го понад 28 тисяч танків (це втричі більше, ніж було в усіх інших державах світу на 22 червня).

Але все це (і багато іншого) про «геніального Жукова» написано маршалом Рокоссовським уже по війні, post factum. Але є документальне свідчення того, як знаний радянський воєначальник, майбутній маршал Андрій Єрьоменко оцінив у своєму щоденнику Жукова напередодні радянсько-німецької війни: «Мы будем свидетелями, как товарищ Жуков уйдет с треском с должности начальника генерального штаба, и чем раньше это будет сделано, тем лучше для Красной армии». Чи потрібен тут коментар? А ось що Єрьоменко написав про Жукова на початку 1943-го: «Я с тов. Жуковым учился, работал, знал его как облупленного. Это человек страшный и недалёкий. Высшей марки карьерист. Ради своей славы, к которой он шел по трупам людей, он, гнида, втопчет в грязь всё «святое» и оскорбит и честь, и совесть человека. У него нет ничего правдивого». І далі: «Жуковское оперативное искусство — это превосходство в силах в 5 — 6 раз, иначе он не будет браться задело. Он не умением воевал, а количеством, и на крови строил свою карьеру». А нині не лише більшість російських (тут усе зрозуміло), а й деякі західні історики пишуть про «унікальний воєнний талант» Жукова, про його «майстерність полководця в розгортанні військ»... Це не дурниця, це щось гірше.

Але неправі ті, хто вважає культ Жукова питомим для росіян. Бо ж іще в 1987 році Віктор Астафьєв, російський письменник-фронтовик, писав про «маршала перемоги» таке: «...Тот, кто «до Жукова доберется», и будет истинным русским писателем, а не «наследником». Ох, какой это выкормыш «отца и учителя»! Какой браконьер русского народа. Он, он и товарищ Сталин сожгли в огне войны русский народ и Россию. Вот с этого тяжелого обвинения надо начинать разговор о войне, тогда и будет правда...» І далі: «Только преступники могли так сорить своим народом! Только недруги могли так руководить армией во время боевых действий, только подонки могли держать армию в страхе и подозрении...»

Але що одеському меру думка маршалів і фронтовиків! Для нього головне інше — ствердити вищість над українським законодавством, відтак відновити побудову чи то «Новоросії», чи то «Одеської народної республіки», чи то ще якоїсь пухлини на тілі України. Культ Жукова — це одна з головних опор нинішнього російського неототалітаризму, «міфу ХХІ століття», який веде Росію і її народ до катастрофи. А в Україні цей культ підхоплюють ті, хто за будь-яких обставин орієнтується на «зоресяйний Кремль». Ті, кого толерує чинна центральна влада в Києві, попри те, що вони цю владу зневажають.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: