Україні потрібна президентська республіка

За роки незалежності організація системи влади в Україні пережила різні варіанти. Президентсько-парламентська та парламентсько-президентська форми правління вже неодноразово змінювали одна одну «на п’єдесталі». Наразі в Конституції записано, що ми є парламентсько-президентською республікою, хоча по факту, за словами експертів, першу роль відіграє саме Президент. Разом з тим, в суспільстві ще не сформувався усталений погляд на зазначену тему. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі статтю історика-міжнародника Руслана Гарбара, який обстоює необхідність запровадження в Україні президентської форми правління, принаймні на найближчі 15—20 років. Звичайно, це не панацея, а погляд автора. Отже, ми відкриті для спілкування і запрошуємо вас до дискусії.  

На старті нового політичного сезону почастішали заяви про парламентаризм як єдино можливий і найефективніший інструмент управління суспільними процесами — «Україна як парламентська республіка». Тому, на мою думку, доцільно роздивитись, що таке парламентаризм (і       парламент як його уособлення), і наскільки він насправді відповідає реальному стану українського суспільства.

Парламенти, різні за назвою і за призначенням, є в усіх країнах світу. Вони визнані як найкращий механізм зв’язку між владою і народом. Є вони і в країнах-монархіях. Є вони і при диктаторських режимах: у КНДР 687 депутатів на 25 млн населення. У розваленій Лівії є навіть два парламенти. У парламенті Папуа-Нова Гвінея (6 млн населення) представлено 20 партій (із 45) на 109 місць. Тобто наявність парламенту зовсім не означає високого рівня розвитку країни.

Багатовікова історія цього інституту є предметом вивчення науковцями: захищаються дисертації, видаються монографії. У Національній академії державного управління при Президентові України (!) є навіть кафедра парламентаризму. Водночас якість українського парламенту неухильно падає, і він є в лідерах щодо недовіри населення до інститутів влади. Які ж чинники визначають ефективність роботи парламенту виходячи з досвіду країн, де він функціонує століттями?

«НАБІР ВИСОТИ» / ФОТО ВАЛЕРІЯ ЛЕВИЩЕНКА 

За великим рахунком, їх є два: 1) розвинуте громадянське суспільство; 2) як його складова — наявність впливових політичних партій.

Роздивимось, чи є ці чинники в сучасній Україні.

Громадянське суспільство. Для його повноцінного функціонування необхідні кілька обов’язкових умов.

Перше. Наявність впливового та активного середнього класу. Тобто людей, які фінансово не залежать від держави і можуть самостійно забезпечувати життя своє і своїх сімей. У нас такого класу не те, що немає, а держава робить все, щоб його не було. За нею стоять олігархи, яким середній клас — як кістка в горлі. Тому честь і хвала тим, хто в цих умовах все-таки виживає всупереч державі. Але погоди вони не роблять. Занадто їх мало. 65% населення — субсидіанти, 2/3 населення не можуть самостійно забезпечити своє існування. Не кажучи про ганебність такого стану для країни, яка прагне бути членом ЄС, але це робить неможливим становлення середнього класу.

Друге. Продовження першого — захищеність приватної власності. Мої африканські (!) партнери дивуються: як це так, вчора воно було моє, сьогодні приходять і кажуть, що воно вже не моє? А у нас це майже норма. Від рейдерства не застраховані навіть іноземні власники. Тому якщо 2016 року прямих іноземних інвестицій було 3,5 млрд доларів, то 2017 року — тільки 2,5    млрд. Бояться. Бояться рейдерства, корупції, наших судів.

Третє. Висока громадянська активність громадян. Вона проявляється в наявності політичних партій. Але чи можна за таку активність вважати існування в Україні більш ніж 360 так званих політичних партій? 17 із яких зареєстровані на одну (!) людину. Певен, перед виборами восени 2019 року їх стане ще більше. Тому що партія у нас — це товар, на який є покупці.

Пропонують створити нову партію, 10% якої становили б військові. Як ідея — гарно. Ще 25 жовтня 2014 року в газеті «День» я висловлював «надію, що багатозіркові генерали згадають про свою силу і про свою честь і візьмуть на себе вирішення хоча б військових питань.

Відсутній ще один вкрай важливий чинник існування громадянського суспільства — впливові профспілки. Не вдаючись в аналіз причин цього недоліку, варто наголосити, що і політичні партії без опори на профспілки будуть малоефективними.

Отже, умов для існування впливового громадянського суспільства на сьогодні немає. Хоча це поняття настільки часто вживається нашими політиками і політологами, що народ вірить, що воно у нас таки є. Насправді є лише його зародки. Найбільш відомий із них — волонтерський рух. Він виник як реакція на зовнішні чинники — агресію Росії. Саме він показав колосальний потенціал громадянської ініціативи народу. Але без підтримки держави він поступово видихається   — вичерпуються ресурси, згасає ентузіазм. Крім того, є безліч місцевих громадських ініціатив. Саме серед них зароджуються перспективні, надійні, міцніючі паростки майбутнього громадянського суспільства.

Тож як підсумок, громадянське суспільство — це суспільство цивілізованих ринкових відносин. Доки у нас панують монополії, олігархи, про повноцінне громадянське суспільство ми можемо говорити лише в майбутньому часі. А скільки цього часу нам відвела історія? І чи є вже ті сили, які зуміють скористатись ним розумно?

Уже сьогодні пророкують, хто у нас буде президентом 2021 року. Час не завжди на нашому боці. Варто нагадати, що громадянські суспільства в європейських країнах формувалися століттями. Відсутність ефективного громадянського суспільства робить неможливим існування ефективного парламенту — він не має під собою фундаменту.

На сьогодні наш парламент     — Верховна Рада є зазвичай місцем задоволення забаганок великих фінансово-промислових груп. Слабкість Верховної Ради, яка часто викликає у нас гнів та подив, зрештою, є відбиттям слабкості громадянського суспільства, політичною незрілістю народу, який її обирає.

Що є кінцевим критерієм ефективності парламенту? Поступовий, неухильний розвиток держави, зміцнення її позицій, авторитету в світі, забезпечення недоторканності її кордонів (ст. 17 Конституції України), покращення рівня життя населення.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ — КОМАНДИР ЛЕЙБ-ГВАРДІЇ КІННОГО ПОЛКУ. ЖОВТЕНЬ 1914 р.

У нас відбулося все навпаки. За роки незалежності при нашому парламенті — Верховній Раді Україна з потенційного європейського Сінгапуру перетворилась на найбіднішу країну Європи, втратила частину території, в її майбутнє не вірить молодь. Про яку парламентську республіку ми можемо говорити?

Чи буде кращим новий парламент? Уже зараз політологи стверджують, що він буде гіршим: стане більше партій, а отже, досягати згоди буде ще важче; збільшиться кількість популістів, посилять свої позиції проросійські сили, «базарність» серед нардепів буде вищою.

Чи потрібен нам такий парламент? Звичайно, потрібен, навіть такий.

Саме він має забезпечувати законодавче поле для функціонування всіх владних інститутів. Але для цього не обов’язково мати так багато депутатів. І вони мають бути професіоналами, а не кнопкодавами.

Отже, якщо не парламентська держава — то яка? Вибір невеликий. І не оригінальний. Я запропонував його 20 років тому в статті «Україну врятує... авторитаризм?» («Киевские Ведомости» 7.10.1997 р.). Там був такий пасаж: «Років через 15 — 20 у країні все якось само по собі утрясеться. З’явиться нормальна політична еліта, яка думатиме не лише про себе, а й про державу. Якось все налаштується в економіці». Виявляється, що я був великим оптимістом. А висновок став ще більш актуальним. Формою авторитаризму у нас є президентська форма правління. Те, що за нашої так званої парламентсько-президентської форми правління все, зрештою, зводиться до президента, — не випадково. І не є заслугою певної людини. Це об’єктивний процес: суспільство підсвідомо вимагає саме таку форму правління.

Але для нашого політикуму питання про авторитаризм — як червона ганчірка: тоталітаризм, диктатура. Європа ж, ХХI століття, демократія тощо. Починають згадувати Кучму, Януковича, нинішнього Президента. Але не тих авторитаристів, які збудували процвітаючі держави. До речі, їх не обирав народ. А наших президентів обирав народ, який є єдиним джерелом влади, і, як всі стверджують (особливо перед виборами), він у нас мудрий.

Чи є гарантія, що мудрий народ не обере наступного Порошенка? То, може, не варто покладатися на народ, якщо думати про зміст, а не про форму, про державу, а не про форму правління? І не зважати, що скаже Марьіванна з Європи. Потрібно лише: 1) напрацювати критерії, яким повинен відповідати президент за нових умов і з новими завданнями; 2) розробити механізм його пошуку та обрання. Всього-на-всього. Маємо негативний досвід — потрібно наробляти позитивний. На мою думку, редакція газети дуже вчасно оголосила 2018 рік «Роком гетьмана Скоропадського». Вчимося!

Президентська форма правління — це те, що потрібно Україні на найближчі 15 — 20 років. Будуть нові партії — хай допомагають йому творити нову Україну. Горезвісна «політична воля» в умовах війни має бути сконцентрована в одних руках. Розпорошена між 450 депутатами, вона наближається до нуля.

Не варто забувати і про те, куди рухається світ. Едвард Лукас («Економіст», Лондон) якось зауважив: «2014 рік був роком, коли світ, який ми знали, перестав існувати...» На зміну джентльменам у смокінгах і з краватками-метеликами приходять «зелені чоловічки» з автоматами. Старий світ опирається, але об’єктивні чинники роблять демократію досить слабкою перед ними. За нових умов рішення мають прийматись миттєво. А демократія — це процес. Коли в Нігерії сепаратисти здійняли повстання, генерал-президент наступного ж дня оголосив військовий стан. Без дискусій.

Україна все ще має шанс. Хто візьметься його використати?