Як реалізуємо наш шанс?

Волевиявлення людей в 1991 році виконало декілька надважливих задач в українській історії державотворення. Мало хто пам’ятає, але після голосування у Верховній Раді Акту проголошення незалежності України, нашу державу не визнала жодна країна світу. Тільки після референдуму 1 грудня пішла хвиля визнання України незалежною державою. Це перше. Друге — в тому ж році, в березні був проведений всесоюзний референдум, на якому Україна проголосувала (понад 70%) за збереження СРСР. Відповідно зараз українці більш переконливо сказали «так» незалежності своєї країни, фактично нівелювавши попередній всесоюзний референдум. Ну і третій момент — саме на аргумент народу спирався тільки-но обраний президент (в той же день 1 грудня) Леонід Кравчук, який буквально через тиждень, 8 грудня, підписав Біловезькі угоди разом із лідерами Білорусі Станіславом Шушкевичем та Росії Борисом Єльциним по остаточному похованню Радянського Союзу. 

«Після того, як було зрозуміло, що ми ухвалимо Акт про незалежність, зібралася частина президії Верховної Ради і постало інше питання: чи стане він легітимним у контексті всесоюзного референдуму від 17 березня 1991 року?, — згадує у своїй книзі «Перший про владу» (2018 р.) перший Президент України Леонід Кравчук. — На ньому Україна проголосувала за збереження СРСР (70,2%), хоча цей показник був найнижчим з усіх республік, які брали участь у референдумі. Але все одно його ніхто не відміняв, тому референдум можна було скасувати тільки новим референдумом. Ставлю я питання про необхідність проведення референдуму на порядок денний, але тут збираються наші націонал-патріоти на чолі з Чорноволом і кажуть мені, що, виявляється, я запропонував дурницю. Мовляв, він такий хитрий, цей Кравчук, і замість того, щоб радіти перемозі, хоче провести референдум, на якому люди точно не проголосують, тоді наша справа завалиться. Після цього я навіть не виступав, а просто поставив на голосування запитання: хто вірить в український народ? «За» проголосували всі, крім двох депутатів — Леся Танюка і В’ячеслава Чорновола. Потім вони пішли на Софіївську площу, де виступали, і наговорили таке, що просто на голову не налазило. Утім, народні депутати все одно проголосували за проведення 1 грудня 1991 року республіканського референдуму. Якби ми не прийняли це рішення, то у наших недругів виникло б бажання скасувати рішення про незалежність. До речі, незалежність визнали тільки після всеукраїнського референдуму. За місяць нас визнали 56 країн світу. Першими були Польща і Канада».

ФОТО УКРІНФОРМ

Найголовніший висновок все-таки той, що українці показали, насамперед, собі, і всьому світу, що вони хочуть жити в самостійній державі, до якої прагнули століттями. Інше питання — як вони протягом наступних 29 років використали цей шанс на побудову власної держави? За цей час Україна пережила багато пертурбацій, але ми досі, на жаль, на відміну від більшості своїх сусідів, фактично боремося за стартові позиції в гуманітарних, економічних, політичних питаннях (є втрата територій і людей). Ми знаходимося в стані, коли доводиться захищатися (вже сьомий рік) від Москви, і причина не тільки в неоімперській хворобі кремлівського керівництва, причина насамперед в наших втрачених можливостях (не дивлячись на два майдани). Це, зокрема, відображається не лише на внутрішній, а й на зовнішній політиці, де Україна всі більше і більше стає залежною від світових держав економічно, а як наслідок — і політично.

«На даний час, стає зрозумілим, що мотивації тих українських громадян, які віддали свій голос за Незалежність України, були зовсім неоднаковими, — пише у ФБ журналіст-міжнародник, громадський діяч Марко Сімкін. — Свідомий вибір за Незалежність України, як показали події остатніх років, були у всіх родинах учасників Визвольних Змагань Українського Народу з 1917 року по 1960-ті, українських правозахисників та репресованих, активістів Народного Руху України та молоді. Частина громадян, які прийняли участь в Референдумі, були переконанні, що відразу після проголошення Незалежності України з прихованого радянської владою Рогу Достатку, посиплеться на них неймовірні незароблені блага. А колишні активні комуністи, які теж прийняли участь в Референдумі, були переконані, що Незалежна Україна, стане продовженням Радянської України.  Для того висновку у комуністів, були вагомі причини. В Акті проголошення Незалежності України від 24 серпня 1991 року, замість слів про відновлення історичної справедливості, згідно Універсалу Акту Злуки Українських Земель в Єдину Соборну Українську Народну Республіку, проголошеного 22 січня 1919 року, Верховна Рада УРСР проголосила: «Незалежність Української Держави — України», не вписавши в Акт про проголошення Незалежності, перед  словом — Україна, неймовірно важливе для подальшого розвитку незалежної та демократичної країни, державотворче поняття республіка, яке в перекладі з латині, означає «справа громади». Таким чином на референдумі 1 грудня 1991 року фактично було підтверджено, що новостворена Україна стала правонаступницею створеної російськими більшовиками-загарбниками, у грудні 1917, в Харкові, безбожної та кривавої Радянської України. Маю надію, що в новій редакції Конституції України, роком проголошення незалежності Соборної Республіки України буде вказана дата — 22 січня 1919 року».

Поворотним моментом для нашої держави, звичайно, став 1994 рік, коли за допомогою Кремля до влади замість Кравчука прийшов Леонід Кучма. За 10 років його керування, країна не тільки втратила унікальні можливості, а й була створена система кланового олігархату. Доказом цього може слугувати ще одна важлива дата — 28 листопада виповнилося 20 років як були оприлюднені відомі «плівки Мельниченка», на яких фактично зафіксована реальна історія 1990-х. Проте за всі ці роки ніхто так і не спромігся на юридичному рівні дати оцінку всьому тому, що було наговорено, зокрема Кучмою, на записах, в тому числі, немає остаточної крапки у резонансній «справі Гонгадзе—Подольського». Президент Володимир Зеленський нещодавно, 21 листопада, на День Гідності та Свободи за допомогою відеозв’язку поспілкувався з учасниками трьох революцій, під час якого наголосив, що «кожен громадянин нашої держави знає — зміни справді можливі». Зміни, дійсно, можливі, як показує наша «свіжа» історія, проте не докорінні, бо демонтувати «систему Кучми» поки нікому не вдається.

КОМЕНТАРІ

«ЦЕ БУЛО СПРАВЖНЄ, ПОВНОМАСШТАБНЕ ОПИТУВАННЯ УСІХ ГРОМАДЯН»

Олесь СТАРОВОЙТ, аналітик, Львів:

– Результат Всеукраїнського референдуму фактично підтвердив проголошення Незалежності Верховною Радою України. Це було дуже важливо – відбити нападки з Москви, що рішення про суверенітет – це лише ініціатива Народного руху України та окремих київських функціонерів і що створення незалежної Української держави народ не підтримує.

Добре пам‘ятаю тодішні події. Навіть на Заході розпад Радянського Союзу, м'яко кажучи, не викликав захоплення в політичному істеблішменті. А на наших територіях ще боліли рани Тбілісі та Вільнюса, де для жорстокого розгону протестів застосували навіть війська.

Тому дуже важливо було на політичне рішення накласти його всенародну підтримку. І це вдалося! Народний рух України як громадсько-політична організація, інтелігенція, профспілки в стислі терміни провели неймовірну пропагандивну роботу в Україні. І результат перевершив найоптимістичніші сподівання.

Нагадаю, що це було справжнє, повномасштабне опитування усіх громадян, що проживали тоді на території України. У ньому взяли участь майже 32 мільйони. Явка становила понад 84%. І понад 90% людей проголосували за підтвердження суверенності. Суттєва перевага прихильників Незалежності була у всіх, без винятку, регіонах України.

Таким чином незалежність України стала доконаним фактом і для самих українців, і для інших країн. Наступним логічним кроком стала ліквідація СРСР – без перебільшення, історична віха у світовій історії – комуністична імперія зла припинила своє існування. Унікальний історичний шанс – безкровно розвалити тоталітарну наддержаву і створити незалежну Україну – був у повній мірі зреалізований.

«ЗА РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ В УКРАЇНІ ТАК І НЕ СФОРМУВАЛАСЬ ЕЛІТА…»

Віктор СМОЛЯРЧУК, громадський діяч, економіст, голова Волинського обласного фонду підтримки житлового будівництва на селі:

– Українці за своєю суттю романтики, а не прагматики. Цим вони і відрізняються від своїх європейських сусідів, які у 1991 році мали гірші стартові умови, ніж Україна, але рівень життя пересічних громадян в них сьогодні вищий, ніж в Україні. І не тільки в Євросоюзі, а у тих же Росії та Білорусі.

На мою думку, це насамперед пов'язано не з зовнішніми, а з  внутрішніми чинниками. За роки незалежності в Україні так і не сформувалась еліта, яка б могла визначити стратегію та модель держави, якою вона має бути, і засоби, якими можна досягти цієї мети. Українці ще не стали нацією, яку об'єднувала б ця мета. Поки ми будемо шукати ворогів, жити і відзначати лише трагічні події минулого, радіти негараздам сусідів – толку не буде. Кожен уряд та його представники на місцях живуть за принципом «нам би ніч простояти і день протриматись». На жаль, не бачу я, за окремими винятками, бачення й місцевими радами нового скликання бажання працювати на громаду. Все зводиться до розподілу посад та самолюбування.

А потім дивуються, чому люди не йдуть на вибори. Та тому, що люди побачили, що обранці зайняті вирішенням своїх проблем, а на людей їм наплювати зверху до низу... Ми три десятки років вірили, що зміни на краще можливі, а в підсумку –  розчарування. У влади хороші задуми, задекларовані непогані реформи, але їхня реалізація несе лише погіршення для громадян. Візьміть ті ж реформи з охорони здоров’я і децентралізації. Їхня основна мета – наближення послуг до людей. А що маємо на сьогодні? Як людині з села, що онкохвора і потребує хіміотерапії, або знаходиться на гемодіалізі, добиратись до базових лікарень? Як можна говорити про профілактику жіночих захворювань, коли на всю область лише п'ять мамологів, а мамографів взагалі одиниці? Та навіть найпростіше: як сільській людині, у якої є підозра на ковід, зробити тести, коли забороняється використовувати громадський транспорт і таксі?

Або таке: коли розпочинали процес створення громад, то говорили, що в кожному, навіть невеликому, селі має бути староста, якого обирають люди і який має представляти інтереси мешканців всіх населених пунктів. А маємо те, що старост не вибирають, а призначають голови громад, і, звичайно ж, вони будуть представляти не інтереси громади, а виконувати бажання голови. Старости, крім колишніх центрів сільрад, в інших селах не призначаються, і людям не покращився, а погіршився доступ до послуг. Це я бачу по рідному селу Чевель, центр сільради (тепер старостинського округу) якого сімдесят років знаходився в Поліському, до якого ніколи не було сполучення громадського транспорту. Людині, щоб взяти довідку, потрібно невідь-чим туди добратись і застати старосту на місці. В той же час до центру громади можна дістатись без проблем. То невже потрібно великий розум, коли ви навіть не призначаєте в цьому селі старости, не відносити його до Поліського, а надавати всі послуги безпосередньо в центрі громади?... Я аналізував розподіл коштів по створених в попередні роки громадах і висновок невтішний: як в попередні роки кошти виділяли в основному лише на райцентри, так і тепер – лише на центри новостворених громад. То де воно – це покращення? Тому й не дивно, що більшість міських школярів не бачать свого майбутнього в Україні, а сільських – у своїй місцевості. Коло замкнулось.

 Підготували Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів