«Здох тиран, але стоїть тюрма!»

Коронавірус та економічні проблеми в усьому світі трохи скоригували, проте не вплинули на плани Москви нав’язати свою концепцію Другої світової війни. «Дотримуючись вимог безпеки та режиму самоізоляції, ми відзначимо наше священне свято — День Перемоги. Незважаючи ні на що, всі разом, всією країною зробимо це», — заявив днями президент Росії Володимир Путін.

Прикладів російського «побєдобєсія» багато. Причому метастази пішли і в Російську православну церкву, яка давно вже віддалилася від справжнього християнства. Свіжий приклад: у підмосковному парку закінчується будівництво храму Воскресіння Христового (головний храм ЗС РФ) до 75-річчя перемоги, на якому мозаїкою зображені сучасні політики Росії: президент РФ Володимир Путін, міністр оборони Сергій Шойгу, голова Ради Федерації Валентина Матвієнко, голова Держдуми В’ячеслав Володін, секретар Радбезу Микола Патрушев, директор ФСБ Олександр Бортніков, начальник генштабу ВС Валерій Герасимов. А на іншій мозаїці зображений Сталін з парадом Перемоги 1945 року.

n Ще одна звістка надійшла із маріонеткової Південної Осетії, яку Росія разом з Абхазією окупувала у Грузії 2008 року. Там голова окупаційної адміністрації Південної Осетії Анатолій Бібілов видав розпорядження: «Установити як символ міста Цхінвалі назву «місто Сталінір», яка вживатиметься поряд з найменуванням «місто Цхінвалі» під час проведення республіканських та міських заходів, приурочених до пам’ятних дат в історії Республіки Південна Осетія та міста Цхінвалі, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною».

А тепер ближче до нас. В окупованих Росією Донецьку і Луганську ватажки терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР» також зайнялися перейменуванням. Схоже, наказ на всі окуповані «волості» таки надійшов із Кремля. У так званих указах Дениса Пушиліна («ДНР») та Леоніда Пасічника («ЛНР») ідеться про те, що назва «місто Сталіно» буде вживатися разом з назвою «місто Донецьк» під час проведення заходів, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною, зокрема 9 травня, 22 червня і 8 вересня («День звільнення Донбасу від німецько-фашистських загарбників»), аналогічно — назву «місто Ворошиловград» слід уживати поряд з найменуванням «місто Луганськ» 9 травня, 22 червня і 14 лютого («День звільнення Луганська»).

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

«Бойовики вирішили погратися в бірюльки і називати Донецьк Сталіно, — пише у ФБ журналістка Євгенія ПОДОБНА. — Є в Донецьку таке урочище — Рутченково поле називається. У Кіровському районі. За Сталіна там поховали кілька тисяч людей. Отак, як сміття — скидали в яму і заривали. А потім докидували нові тіла і знову заривали. А когось розстрілювали прямо на місці. Усі вони були «політичними». Від п’яти до семи тисяч, за підрахунками пошуковців, які це поле розкопували. Скільки точно — ніхто не знає. Але знаєте, що найогидніше? Що тут же за кілька днів до окупації нацистами, 1941 року, СВОЇ розстріляли поранених і покалічених солдатів радянської армії. Які лікувалися в приміщенні 24-ї лікарні. Яких не змогли чи не схотіли евакуйовувати. Очевидці розповідають про тіла без рук, ніг, велику кількість милиць і закривавлених бинтів. Розстріляли тих, хто їх захищав. Бо ж для Сталіна та його апологетів — солдат — це м’ясо, солдат без ніг і рук — річ. Зламалась — на смітник. Страшно подумати, що відчували ці хлопці, коли їх, поранених, убивали ті, за кого вони були готові померти в бою. Але і це не все. У ті ж дні, коли повним ходом іде евакуація в місті, в Рутченково сталіністи везуть сиріт. Дітей «ворогів народу». Їх теж розстрілюють. Дітей! А тепер вдячні нащадки розстріляних солдатів, у яких «дєди ваєвалі», «фашизм не прайдьот» і «можем павтаріть» головного мозку називатимуть наш Донецьк Сталіно тричі на рік. Уявляєте, який цинізм: на 9 травня, 22 червня та 8 вересня... Дослідження Рутченкового поля розпочалися ще за Союзу — 1989 року. Тоді ж були зібрані десятки свідчень про розстріл поранених військових та дітей. Перші результати — опубліковані в донецькій пресі того ж 1989 року. За совка, до незалежності».

Усі ці приклади «побєдобєсія» свідчать про одне: Сталін давно помер, а сталінізм — живе. Він здатен відроджуватися в різних формах та проявах. Для чинного кремлівського керівництва на чолі з Путіним Сталін — «ефективний менеджер» не на словах, а на ділі: політика «вождя» для них — свого роду інструкція для користування. Якщо за часів Сталіна кримських татар за кілька днів депортували з їхньої історичної батьківщини, щоби звільнити «життєвий простір» для росіян, то сьогодні Москва в Криму робить те саме, просто більш «вишукано» — за допомогою репресій (постійні обшуки, переслідування, ув’язнення за надуманими звинуваченнями), поступово витісняючи кримських татар із півострова.

Те саме стосується українців у Криму, а особливо на окупованій частині Донбасу, де на захоплених територіях росіяни знищують все українське. Наших патріотів за прояв позиції, у кращому разі, можуть кинути «на підвал», а в гіршому — катувати й убити. Наприклад, у захоплених під час бойових дій українських військових вирізали шкіру лише за те, що там був зображений тризуб, або їм навмисно залишали шрами на все життя у вигляді німецької свастики. Що це, як не елементи сучасного геноциду з боку росіян?!

А як з десталінізацією на вільній території України? Хоч і з суттєвим запізненням, лише після перемоги Євромайдану, влада таки наважилася на декомунізацію, в результаті чого були повалені пам’ятники радянським діячам і перейменовані окремі міста, селища та вулиці. Однак, як виявилося, цього замало. Крім форми, набагато більше важить зміна суті. Якщо люди у своїй свідомості не вбили Сталіна, то вони (частина містян, а головне — муніципальна влада) прагнуть повернути харківському проспекту ім’я Георгія Жукова замість Петра Григоренка. У тому числі через те, що більшість із них не знають, хто такий правозахисник Григоренко і яке відношення він має до Харкова. Їм недостатньо пояснили або взагалі не розповіли про нього.

«Давайте так — чесна історія: або ми стаємо заможною державою, яка виконує свої функції, або ми просто перестаємо бути державою, — заявив нещодавно голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Антон ДРОБОВИЧ (interfax.kiev.ua). — Ми живемо у світі глобальної конкуренції. Напад Росії на нас — це що? Це виклик існуванню нашої країни, який говорить: або ти будеш сильним і залишишся, або ти будеш слабким і програєш. Порожні тумби, які залишаються після декомунізації, — це те саме. Ми маємо стати сильними. Порожнє місце — справді виразний приклад того, що є можливість знищити, але немає можливості створити, а це дуже небезпечна історія. Це одне із першочергових завдань, оскільки це видимий символ здатності творити речі. Це дуже чітко видно в регіонах, де десятиліттями нічого не створювалося, а все, що оточує людину, — лише радянське. І порожнє місце на місці пам’ятника — найкраще свідчення того, що Україна не побудувала, але зруйнувала. Це неприємно, але це правда. Такі порожні місця необхідно чимось заповнювати, інакше ці порожні постаменти залишатимуться щоденним свідченням неспроможності місцевої влади, громадян, держави».

Справді, перш ніж щось руйнувати, потрібно підготувати альтернативу — запропонувати і пояснити її суспільству. Чи сприймуть? Це вже питання про те, наскільки сильно уражений організм і як проходить реабілітація. Зважаючи на злочини радянської влади, головним чином Сталіна, коли було знищено мільйони людей, коли цілеспрямовано «промивали» мізки цілих поколінь (особливо на сході й півдні України), виправити ситуацію можна лише за допомогою грамотної та системної роботи.

І тут найбільше значення має реальний стан суспільства та його готовність взяти на себе відповідальність за майбутнє країни. Для цього необхідно бачити нашу історію в усій її повноті та драматизмі. Так, можна зводити все до демонізації одного лише Сталіна — а як тоді бути з тими мільйонами людей, які були або співучасниками злодійств, або ж «просто мовчали»? Видатний німецький філософ-гуманіст Карл Ясперс був присутній на Нюрнберзькому процесі й уважно слухав виправдання звинувачених. Його безмежно обурили міркування на кшталт: «Винен в усьому Гітлер, ми лише виконували його накази». Ясперс написав: майте мужність визнати, що саме ви, а не лише фюрер, були творцями страшного зла! Ця думка дуже актуальна і зараз.

Ми звернулися до істориків, експертів із запитанням: де в Україні й у чому збереглися сліди «Сталіна»?

«ЛИШЕ НОРМАЛЬНЕ, БЕЗ ІСТЕРИКИ, СПОКІЙНЕ ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЖЕ ДАТИ РЕЗУЛЬТАТ»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, літературознавець, критик, прозаїк, екс-голова спілки письменників України:

— Мені доводилося чути від людей мого віку: «Немає на вас Сталіна!». Я абсолютно певен, це каже люмпен (духовний, інтелектуальний), люди барачно-хрущовської свідомості. Я неодноразово думав над цим питанням, бо добре пам’ятаю той жах у суспільстві, як плакали вчителі в моєму селі, і я йшов семирічний і сам думав: «Що ж тепер буде з Радянським Союзом?..» І раптом шок, коли мій дядько, котрий пройшов штрафбат, на мою дитячу розгубленість відповів: «Інший бандит знайдеться». Мене тоді охопив жах — яка нерадянська людина, виявляється, мій дядько!

У часи турбулентності в кожному суспільстві буде присутня ностальгія за сильною рукою, асоціативно зринає Сталін. Більшість із них настільки темні й тупі, що не скажуть: «Немає на вас Піночета», бо не знають і не чули.

До того ж, ще той пофігізм, коли зелений сходить на політичному полі, тут завдячувати можемо не тільки найактивнішому політичному класу — пенсіонерам, а й молоді. Теж від них інколи чуєш дивоглядні заяви про порядок. Звичайно, розстрілювали по порядку...

Безперечно, декомунізація стала певним проявом позбавлення від сталінізму — єдине, що сталінізм був так довго (світоглядно, по суті, від формування Союзу і аж до кінця 1980-х). Тому тут потрібен час і політична воля влади. З неї треба вимити цей комуністичний атавізм. У чому він проявляється? Візьмемо Кернеса, який обстоює перейменування проспекту на Жукова, пам’ятник Ватутіну, міф навколо заводу «Арсенал» — це теж сталінізм. Ми розуміємо, що це наша історія, із неї нічого не викинеш. Тоді давайте зробимо музей тоталітаризму, сталінізму, і перенесемо туди всі ці гармати й пам’ятники, і будемо показувати, що таке було.

Лише нормальне, без істерики, спокійне патріотичне виховання може дати змогу змінити цей вимір. На щастя, у нового покоління, незважаючи на прагматизм, цинізм та інші риси, які можуть нам не подобатися, відсутнє у великих масштабах ідолопоклонство. Ще кілька кроків уперед, і все стане на місце. Старе відімре і вийде з інформаційного, культурного та життєвого простору. Ніхто ж не повстав, коли скинули Леніна на бульварі Шевченка. І небо не завалилося, і минулася ця подія. Суспільство зараз на десять голів вище за владу, і через цю диспропорцію влада гальмує його настрої. Влада сильна лише тоді, коли очолює суспільні настрої, особливо у благородних поривах.

«У МЕНТАЛЬНОСТІ БАГАТЬОХ УКРАЇНЦІВ ЦЕ ЩЕ Є: СТАЛІН НЕ ПОМЕР, ТАКОЖ ЯК І ГІТЛЕР»

Семен ГЛУЗМАН, дисидент, правозахисник:

— Я думаю, що сліди сталінізму збереглися в душах. У ментальності багатьох українців це ще є: Сталін не помер, також як і Гітлер. Це стосується не лише покоління літніх людей: іноді, коли я дивлюся телевізор, бачу депутата із Харкова — він говорить так, як говорили політруки під час сталінських розстрілів. Це жахливо, мене це обурює. Це якісь юнацькі ігри, я розумію, що потрібно спокійно до цього ставитися, але цей депутат сяяв від задоволення, розповідаючи, що проспект Григоренка тепер знову перейменували на Жукова. Я все розумію, мені не подобалося те, що робив попередній директор Інституту національної пам’яті, В’ятрович. Він нещасний хлопець, не розумів, що закріплює сліди комунізму, які повинні тихо згасати.

Ми керовані поганими людьми, брехливими, злодіями, і на тлі цього — чим далі відходить епоха сталінізму, тим легше молодим людям повірити в її ефективність. Це результат нашого управління країною. Тому що коли поруч з тобою десь стріляли і твоїй родині безпосередньо шкодили — погляд зовсім інший.

Декомунізація, яку розпочали при Порошенкові, діє інакше, ніж повинна була, на мою думку. Тому що можна було зробити, як в інших країнах: без криків та видовищності. Чому пам’ятник Леніну потрібно руйнувати під крики натовпу? Адже можна було б це спокійно робити. Один мій знайомий пояснював мені тоді, що таким чином В’ятрович начебто хоче прискорити цей процес. Це неможливо, адже якщо Ленін у мізках, хай би що ти робив з пам’ятником — нічого не зміниться. Кілька років тому я побував у маленькому українському містечку, де місцеві показали мені пам’ятник — спиляли голову Леніна і поставили голову Шевченка. Я розумію, що це від бідності й відсутності смаку, але так не можна. У моєму житті не було і не могло бути Степана Бандери, але я ж сидів у таборах сім років зі старцями 25-річниками, солдатами УПА, котрі стали моїми друзями. Я періодично пишу про них, щоби залишилася пам’ять. То були неписьменні селянські сини, котрі просто захищали свою землю і могили своїх предків. Важливо, щоб молодь розуміла: проблема не в пам’ятниках, а в пам’яті.

Мені здається, що прискорювати процеси «відродження нації» — зміцнювати ворожнечу, це не потрібно. Тим паче, що прозвучить цинічно, але це людська правда: хочете міняти назву вулиці — спочатку нагодуйте людей, дайте їм можливість повірити в нову для них державу. Коли мені запропонували написати заяву про перейменування вулиці на честь мого загиблого друга, журналіста Валери Марченка — я порадив київській владі хоч трохи пояснити людям, ким він був, кинути повідомлення до поштових скриньок, чого вони, звичайно, не зробили. Тому я відмовився, бо інакше це потоки ненависті, яких Валера не заслужив.

Я думаю, що великої небезпеки сталінізму зараз у нас немає. Для переважної більшості молодих людей з’являється інша думка: «А чи не поїхати звідси?»

Коли я потрапив до табору, то не знав про дідів-двадцятип’ятирічників — бійців УПА, з котрими згодом ми стали друзями. Мої батьки ненавиділи Сталіна і радянську владу, але до українського питання у них теж було насторожене ставлення. Коли ж я потрапив туди, мені потрібно було визначитися, зрозуміти, з ким я. Потім завдяки Іванові Світличному, нашим учителям я це зміг. Він сказав: «Зрозумійте, вони не були справжньою армією, у них не було ідеології — ці люди захищали свою батьківщину, своє село, цвинтар, шматочок свого життя. Це найголовніше». Чому небезпечний був В’ятрович? Він формулював проблему інакше, як ідеологію. А прості люди не повинні знати ідеології. Їм потрібно пояснювати на простих прикладах.

«НА ДЕСТАЛІНІЗАЦІЮ МАЮТЬ БУТИ СПРЯМОВАНІ ВСІ СИЛИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА, ВЛАДИ, ЦЕРКВИ»

Йосиф ЗIСЕЛЬС, громадський діяч, дисидент, голова ВААД-Україна, виконавчий віце-президент Конгресу національних громад:

— Можливо, дам несподівану для вас відповідь: я не оперую такою моделлю, де всі проблеми України — від сталінізму. Бо сталінізм також чимось обумовлений. Це історичний етап, який припав на долю країни через певні причини. На мою думку, проблема в тому, що Україна волею своєї долі опинилася поміж двох центрів цивілізаційної ідентичності — між Європою та Євразією, центром якої є Росія. Через це у нас утворилася подвійна ідентичність: частково європейська, частково євразійська. Російська імперія була наслідком євразійської ідентичності, а Радянський Союз — логічним продовженням.

Сталінізм — частковий випадок євразійської ідентичності, який припав на 1920 — 1950 ті роки. Нічого випадкового в історії не буває, це не відхилення від норми — для Євразії це і була норма: нехтування людським життям, правами людини, відсутність дбайливого ставлення до екології, навколишнього середовища, відсутність правового простору, коли людина при владі важить більше, ніж закони. І це відрізняє наш простір від європейського, де зовсім інше ставлення до всіх чинників, починаючи з родини, законів, держави, екології, — ставлення до всіх цих наріжних каменів людської цивілізації визначає наш стан.

Залишки євразійства є й сьогодні, ми лише потроху починаємо ставати європейськими. Проте це еволюційний шлях, він затягнеться на десятки, якщо не на сотні років. Сталінізм, у свою чергу, цю євразійську ідентичність довів до абсурду тим, що вбив десятки мільйонів людей. Однак життям нехтували і до нього: якби цього не робили раніше на території Євразії — Сталіна як явища не було б. Соціалістичні революції намагалися здійснювати і в Європі, і сталінізм прагнув до світової революції, однак на Заході вони (революції) не отримали живильного матеріалу, не набули розвитку для ланцюгової реакції й тому заклякли. А в Євразії — отримали. Те, що релігія не мала такої сили, як у Західній Європі, — наслідок ідентичності. І те, що цар був над релігією, — теж.

Ми зараз бачимо в Росії наслідки цього: обожнювання Сталіна, введення його постаті в культ. На нас все ж таки трохи вплинула і продовжує впливати європейська ідентичність. У нас дедалі більше людей налаштовані на європейське життя, проте ця налаштованість не означає, що вони ним живуть: дотримуються всіх законів, платять податки, охороняють навколишнє середовище. Однак те, що у нас є кілька мільйонів людей, які бажають жити за європейськими правилами, уже віддаляє нас від Росії, і ми бачимо, як це проявляється.

Декомунізація певним чином впливає на позбавлення євразійської ідентичності, але дуже мало, бо це еволюційний шлях: жоден правовий акт, жодна декомунізація не може швидко вичавити те, що за сотні років накопичилося в цивілізаційній ідентичності великого 45-мільйонного народу. Як може якийсь правовий акт швидко змінити її? Смішно навіть думати про це. Якби можна було вплинути на це правовими актами — така політика давно би вже проводилася. Тому це лише виховання в широкому універсальному смислі слова.

Нам важко вибиратися із цих євразійських відношень. Ми можемо лише помалу вичавлювати із себе цю ідентичність. Для цього треба, щоб наші можновладці розуміли проблему, чого немає: виступ Зеленського на Новий рік це яскраво демонструє. Якщо влада цього не розуміє, то і не робить сприятливих умов для розвитку європейської ідентичності. Хоча на це мають бути спрямовані всі сили громадянського суспільства, влади, церкви. Освіта, культура — людина має бути ніби огорнута такою віртуальною європейською хмарою. Для того, щоб поступово ми звикали до інших реалій. Наприклад, 130 років тому мільйон українців та мільйон євреїв виїхали звідси до США та Канади — вони занурилися в те середовище, і через два-три покоління їх було вже не відрізнити від корінних громадян. Ось яку силу містить зміна ідентичності. Вона в них проходила 50—100 років — і відбулася. Проте ми не можемо 45-мільйонне населення помістити між Америкою та Канадою, тому йдеться про віртуальну атмосферу, яку маємо створювати всі ми, а особливо, влада, яка і близько не розуміє необхідності такого курсу, бо живе лише виборами та посадами.

«ВИТИСКАТИ ІЗ СЕБЕ СТАЛІНА ОЗНАЧАЄ СПОВІДУВАТИ СВОБОДУ МИСЛЕННЯ І СКЕПСИС ДО БУДЬ-ЯКОЇ ВЛАДИ»

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

— Сталін там, де існує монополія на думку, коли чиясь думка подається як «єдино правильна». Ось уже майже 29 років українське суспільство намагається відійти від цього, та все ніяк не вдається. Ця сервільна позиція супроводжується сліпою довірою до можновладців, у тому числі до обіцянок про «нові обличчя», про «кінець епохи бідності». За реального Сталіна було майже так само. Він та його клеврети годували народ обіцянками десятками років. Він сказав, що «жити стало краще, жити стало веселіше» в найсумніший не лише для України, а й для всього тодішнього СРСР період. Усі знали, що не краще і не веселіше, але не вірили й чинили спротив одиниці. Решта сподівалася. На що?!

На моє переконання, витискати із себе Сталіна означає сповідувати свободу мислення і скепсис до будь-якої влади, хай би якими обіцянками вона годувала суспільство.

Не слід девальвувати процес декомунізації. Що вона означає? У квітні 2015 року Верховна Рада України ухвалила не якийсь загальний документ, а чотири закони з декомунізації: «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років».

Ці закони зміцнили правову базу, яка мала посприяти утвердженню національно-державницького історичного наративу та поширенню в колективних уявленнях українських громадян такого бачення минулого, в центрі якого була би цінність української незалежності.

Усе вірно. Бракує лише того, що називають ширшим поглядом на історію. Не залишаймо місця однолінійно потрактованій декомунізації. Наприклад, не варто забувати, що в добу становлення та існування УРСР далеко не всі були петлюрівцями, членами Організації Українських Націоналістів, бійцями Української Повстанської армії чи дисидентами. Через ті чи інші обставини люди могли (чи змушені були) перебувати в лавах Комуністичної партії, але від того вони не були меншими патріотами України.

Ось чому я не втомлююсь повторювати: при проведенні декомунізації потрібне формування широкого погляду на історію, який охоплював би всі, а не селективні, аспекти минулого. Включно з тими, які колись вважалися несумісними. Наведу цитату блискучого інтелектуала, історика Івана Лисяка-Рудницького: «Потрібен, — писав він, — такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам’ятники Карлові І та Оліверові Кромвелю. Така постава не означає, що не можна критикувати окремих осіб, угруповання чи ідеї або ставати на якусь із двох протилежних сучасних позицій. Але вона вимагає всеосяжного підходу, за якого минулі й сучасні духовні та матеріальні досягнення нації розглядаються як спільне надбання, а не як заслуга якоїсь однієї фракції. І навпаки, це передбачає також готовність узяти на себе частку моральної відповідальності за помилки та хиби своєї нації, навіть якщо їх припустилися окремі групи або особи».

Потрібно повноцінно користуватись тими направду демократичними можливостями, які суспільство отримало, відкритістю для нас світу, що немислимо було за умов сталінської «залізної завіси» від зовнішнього світу і насаджуваної ворожості до того, «іншого», світу.

Необхідна перманентна вимогливість до влади. Демагогічна фраза на кшталт: «Ми всі президенти», — нагадує відповідь Сталіна одному західному кореспондентові. Останній сказав, що у вас тут є колективний орган — Політбюро, але відомо, що все вирішуєте ви... На що Сталін посміхнувся й відповів: «Ось бачите, скільки стільців за столом, де засідає Політбюро? Стільки й думок, тут справжній ареопаг». Проте відомо, що жодного ареопагу в ядучо-тиранічній кремлівській атмосфері не було і не могло бути.

Отже, варто завжди пам’ятати, що це президент та чиновники на службі у суспільства, а не навпаки. Президент та чиновники можуть забути про народ, але про себе — ніколи. На жаль, новітня політична історія України це підтверджує.