Чесність виростає тільки на ґрунті свободи.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Чи й справді не існує історичної правди і чи був Гітлер гарним хлопцем?

7 травня, 2015 - 15:22
Малюнок Анатолія Казанського
Малюнок Анатолія Казанського

«Німецькі націонал-соціалісти, попри окремі свої недоліки, користувалися великою популярністю та підтримкою і були вмілими організаторами. Вони витягнули країну з тривалої і тяжкої економічної кризи та вселили у серця десятків мільйонів німців впевненість у завтрашньому дні. А ще вони створили правильні соціальні закони і здійснили возз’єднання всіх німців у складі однієї держави, що було справедливою справою. Натомість ніяких таборів смерті з газовими камерами ніколи не існувало, це все журналістські вигадки, натомість Бухенвальд і Маутгаузен являли собою виправні установи для кримінальних злочинців й антисоціальних елементів, де ударна праця робила покараних вільними. Війна проти Польщі у 1939-му з боку Німеччини була вимушеним кроком, оскільки офіційна Варшава проводила ворожі дії та гнобила етнічних німців на польській території; не Німеччина перетворила ці обмежені операції на світовий конфлікт, а Британія та Франція, які оголосили війну Німецькій державі. Що ж стосується Адольфа Гітлера, то це трагічна і героїчна постать особисто чесного і послідовного політика, який узяв на себе у кризову добу всю повноту відповідальності за долю власного народу…»

Можете уявити собі інтерв’ю з висловлюваннями такого ґатунку на сайті Deutsche Welle, німецької міжнародної радіостанції та телеканалу? Ні? Я теж не можу. А от персонажам, які твердо переконані, що «історичної правди не існує», тобто, в перекладі простою мовою, що твердження про наявність нацистських таборів смерті та їхню відсутність рівнозначні, Deutsche Welle слово надає. Втім, із якогось дива не тоді, коли це торкається Німеччини, а тоді, коли йдеться про Україну.

Інтерв’ю з професором Альбертського університету (Канада) Девідом Марплзом на сайті Deutsche Welle так і зветься: «Історичної правди не існує». Цей професор (він представлений «дослідником сучасної української тематики») є одним з ініціаторів і підписантів відкритого листа до президента Петра Порошенка з закликом не підписувати «закони про декомунізацію».

Девід Марплз аргументує свою позицію тим, що «закони були поспіхом розглянуті і прийняті, на все знадобилося дев’ять днів…Крім того, засудження всього радянського періоду також викликає певне занепокоєння. Адже цей період включає, наприклад, і драматичний період національної розбудови в 1920-х роках і так званий період коренізації. Період, котрий дуже відрізнявся від того, що розпочався, коли Сталін консолідував владу».

Так, звичайно, різниця між певними періодами радянської історії існує. Втім, її не приховували навіть підручники з компартійної історії, починаючи з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Якщо оцінювати цю різницю з позиції сучасного наукового рівня, йдеться передусім про відмінності між «м’яким» і «жорстким» варіантами радянського тоталітаризму, а також між двома варіантами курсу на світову революцію: Леніна-Троцького (ініціювання за допомогою Комінтерну перманентної революції на Заході і Сході, яка охоплюватиме країну за країною) та Сталіна («революція ззовні», принесена в інші держави на багнетах Червоної армії). Чи треба засуджувати «м’який» тоталітаризм? Очевидно, що треба, бо ж саме із нього, на його основі і виріс сталінізм. До речі, Сталін консолідував усю владу у своїх руках ще у 1920-х, конкретно у 1927-28 роках, і допіру мирився з національною розбудовою в Україні, хоча й сильно її обмежив. А водночас у короткій, на щастя, історії нацистської Німеччині теж можна виокремити певні періоди: перші півтора року нацистів при владі, до знищення групи очільника штурмовиків Рема і генерала Шлейхера, потім 1935-1938 роки (до Кришталевої ночі), коли послаб пресинг на євреїв задля досягнення пропагандистського успіху з проведенням Олімпійських ігор; далі мобілізаційний період, далі війна – і всі ці періоди мають істотні відмінності. Ну, а як бути з неабиякими успіхами уряду Гітлера у подоланні безробіття й піднесенні рівня життя німців?

Крім того, професор стверджує, що зазначені закони «порушують свободу слова», бо, мовляв, «опосередковано критика ОУН і УПА вважатиметься приниженням їхньої гідності, а отже кримінальним вчинком». Найбільше тут цікаве слово «опосередковано», за допомогою якого можна що завгодно пов’язати з чим завгодно. Як на мене, у законах ідеться про те, що українці мали право боротися за свободу і що заперечення цього права є наругою з українського народу. А щодо «порушення свободи слова», то рекомендую пану професору поїхати до Ізраїлю і публічно виступати там із засудженням права євреїв боротися за існування своєї держави, як у минулому, так і зараз, - а потім відчути на собі наслідки цього…

Інша важлива теза канадського професора – що в Україні «занадто суперечливі погляди на спадок радянської доби. Значна частина населення бачить певні переваги в тому періоді». Так, бачить. Але ж будь-який європейський тоталітаризм (крім хіба що албанського) не зводиться до терору, а пропонує ще й певний добробут в обмін на свободу. При цьому гітлеризм був у цьому плані куди більш соціалістичним, ніж сталінізм. Чи означає це, що денацифікація в Німеччині була хибним кроком?

І, нарешті, професор Марплз іде з козирної карти: «Коротше кажучи, суспільство розділене, і два закони, які ми критикуємо, лише поглиблюють розділ у цей важливий час у житті незалежної України». Що ж, серйозна заувага. Справді, українське суспільство справді розділене. Але як розділене? Передусім на прихильників незалежності – й апологетів  «русского мира», на симпатиків демократії – й адептів тоталітаризму. Невже цей поділ слід толерувати і знаходити взаєморозуміння з ворожими до всього українського силами і групами населення? Чи більш адекватним підходом тут виявиться нейтралізація цих сил і груп, які підривають українську державність?

Узагалі, складається враження, що канадський професор Марплз є… ідейним кучмістом. Адже саме за правління Кучми влада намагалася не допустити так званого «розколу суспільства», заграючи з прихильниками радянщини і не роблячи реальних кроків (крім хіба що освітньої царини) для розриву країни з минулим і належної оцінки «рідного» тоталітаризму.

Ну, а далі в інтерв’ю починається набір майже анекдотичних тверджень, які засвідчують: або професор Девід Марплз дуже мало знає про Україну та про пострадянські обшири, або він свідомо в чиїхось інтересах запускає «дезу». Втім, судіть самі: в інтерв’ю говориться, що одна з цілей «законів про декомунізацію» є «відвернути увагу від інших проблем, що постають перед урядом: економіка, нездатність приборкати олігархів, загалом незадовільні успіхи української армії проти сепаратистів на сході, тощо». Але ж хіба можна перебудувати економіку, не усунувши з неї залишки радянщини? Хіба не сприяло ствердженню олігархії збереження пам’ятників Леніну-Щорсу-Артему-Косіору, які символізували непорушність стану повної залежності працівників від влади? І хіба незадовільні дії українського війська не пояснюються насамперед тим, що в ньому (передусім на рівні командування, на рівні «паркетних генералів») так і не вичищені Авгієві стайні «совка»?

Ще один анекдот: виявляється, «за Януковича, з парламентом, де більшістю була Партія регіонів, питання історичної пам’яті ніколи не піднімалося». Та невже? За Януковича, нагадаю, керувати Інститутом національної пам’яті одразу був поставлений член КПУ Валерій Солдатенко. За допомогою вкрай абсурдних з погляду логіки і фактів судових рішень були позбавлені присвоєних їм Віктором Ющенком посмертно звань Героїв України Степан Бандера та Роман Шухевич. Усе радянське виходило на перший план, особливо напередодні 9 травня і 22 червня. А на офіційному відзначенні 70-річчя оборони Одеси всерйоз пролунало твердження, що місто так довго протрималося, бо морем туди перекинули 300 донецьких шахтарів, і вони без зброї, маючи лиш саперні лопатки, відкинули від міста ворогів (яких було теж 300, але тисяч… Що це, як не політика відтворення радянської історичної міфології в її найбільш дурнуватому вигляді?

Й останній на сьогодні анекдот з вуст професора: «В Росії сьогодні вони (комуністи – С.Г.) формують основну опозицію…» No comments.

А ось і висновки заморського фахівця-україніста: «Можливо (!!! – С.Г.), є певна ностальгія за радянським минулим в частинах східної України, але я вважаю її нешкідливою». Невже ж професор Марплз не знає про існування такої науки, як соціологія? І невже він не знайомий з даними опитувань, за якими найбільшою така ностальгія була в Донбасі? Ця «нешкідлива» річ була вміло використана Кремлем і Луб’янкою, наслідком чого стали тисячі жертв і мільйон біженців. Але професор цього не помічає, він воює з ОУН-УПА…

Інший висновок: «Якщо є мета шукати об’єднавчі символи з минулого, то є і кращі, наприклад поет Тарас Шевченко. Оскільки держава потребує версії історії 20 сторіччя, то має бути досягнуто консенсусу, заснованого на ретельному, об’єктивному і вільному дослідженні». Сміх, та й годі, чи не так? «Знавець» України не знає, що для чималого ряду громадян України Тарас Шевченко зовсім не об’єднавчий символ, згадаймо лише книги і статті Олеся Бузини про «вурдалака Тараса Шевченка», що виходили масовими накладами і друкувалися в найтиражніших газетах. Ці тексти мали і мають своїх шанувальників, певна частина яких зараз воює проти України або займається підривною діяльністю в ролі «п’ятої колони». І головне: професор Марплз настирливо вимагає консенсусу між апологетами тоталітарних ідей і прихильниками демократії. Але ж це означає капітуляцію чи, принаймні, відступ демократів. Інших випадків у європейській історії не траплялося. І ще одне: під боком у Росії, її шаленої пропаганди, вимагати консенсусу всіх громадян України – щонайменше недоумкуватість чи блюзнірство. Або дещо куди гірше – відверта робота на Луб’янку і Кремль.

Та цур їм, таким «експертам», з ними все зрозуміло. Питання в тому, чого такі твердження публікує Deutsche Welle? А якщо публікує – то чого німецькі урядові і суспільні мас-медіа не надають трибуну прихильникам Гітлера? Адже «історичної правди не існує», і ненадання такої трибуни «суперечить праву на свободу слова», а денацифікація була грубою помилкою, чи не так? Чи, можливо, для «унтерменшів», якими в очах декого, схоже, є українці, досі існують інші правила, ніж для представників «цивілізованого світу»?

Сергій Грабовський
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments