Мінімізація Росії

От і настало 28 травня 2017 року – день, коли згідно з Угодою про перебування Чорноморського флоту РФ воно – це двадцятип¢ятирічне перебування – повинно було  завершитися. Як відомо, 27 квітня 2010 року Верховна Рада України з порушеннями Конституції України та регламенту ратифікувала укладену на самому початку правління Віктора Януковича т.зв. Харківську угоду щодо подовження (в обмін на здешевлення газу) терміну перебування ЧФ РФ на території України ще на 25 років. Згодом, 31 березня 2014 року, практично одразу після анексії Криму, Держдума РФ в односторонньому порядку денонсувала цю угоду, тішачись думкою про вічне володіння Кримом, а насправді підкресливши істинний статус ЧФ РФ як окупаційних військ країни-агресора.

Анонсуючи на 17 травня прес-конференцію в агенції УНІАН з питання Харківських домовленостей, організатори справедливо схарактеризували їх як гігантський крок у бік втрати суверенітету Україною та подальшої анексії Криму Росією. Та чи збиралася РФ взагалі колись залишити Крим? Щоб відповісти на це питання, варто пригадати одну сторінку пострадянських російсько-грузинських відносин. Дванадцять років тому, 30 травня 2005 року, представник Президента Грузії Гела Чарквіані заявив: «Сьогодні успішно завершився процес переговорів щодо виведення баз, який тривав майже десять років». Ішлося про виведення з суверенної території Грузії двох російських військових баз. Кінцевою датою виведення, згідно зі спільною заявою міністрів закордонних справ двох країн, мав стати 2008 рік. Що натомість одержала Грузія від Росії в 2008 році? Збройну агресію та анексію частини своєї території.

Чи вірило державне керівництво Грузії, що РФ дотримуватиметься взятих на себе міжнародних зобов’язань? Мабуть, вірило, всупереч давньому застереженню Отто фон Бісмарка про те, що укладена з Росією угода не варта паперу, на якому вона написана. Вище керівництво України впродовж багатьох років, аж до анексії Криму, теж, мабуть, вірило та ще й тішило себе й народ тезою про нібито «стратегічне партнерство» з Росією, якому я колись присвятив епіграму:

Дехто славить – міцнішого в світі нема! –

Стратегічне партнерство вола та ярма.

Бо й справді, якщо добре поміркувати, про яке стратегічне партнерство може йтися, коли цілі двох країн не просто різні, а протилежні, антагоністичні, несумісні: адже мета Росії – відродити імперію й свою панівну роль на пострадянському просторі, а мета України – побудувати незалежну державу.

Отже урок перший, найголовніший: Росії вірити не можна ніколи й за жодних обставин. І в цьому контексті насторожує заява заступника глави Адміністрації Президента Костянтина Єлісеєва від 13 травня про те, що «заради українців Президент готовий йти навіть на прямий діалог з Путіним», оскільки – заради українців – робити цього не слід з двох міркувань. По-перше, розмови зі злодієм треба вести лише при свідках (інша справа, в якому форматі), а по-друге, прямий діалог значна частина українців сприйме (інша справа, обґрунтовано чи ні) як бажання домовлятися про щось за їхніми спинами.

А тепер поміркуємо над тим, з чого насправді почалася анексія Криму. З Харківської угоди? Ні. Як відомо, 12 лютого 1991 року (за підсумками т.зв. «все- кримського референдуму» 20 січня того ж року), тобто коли СРСР уже дихав на ладан, Кримську область у складі УРСР було перетворено на Кримську АРСР. Те, що юридична ціна того «референдуму» така сама, як і проведеного окупантами «всенародного референдуму» 16 березня 2014 року – оскільки питання адміністративно-територіального устрою країни не вирішуються місцевими референдумами – це один бік медалі. Іншим є те, що на той час (у січні-лютому 1991 року) діяла конституція СРСР у редакції від 26 грудня 1990 року, глава 10 якої містила перелік автономних РСР (загалом 20, з них 16 у РФ), і всі вони – від Башкирської до Якутської АРСР – були утвореннями національними. Кримська ж автономія – випадок унікальний, бо це автономія ... географічна.

Що повинна була вчинити адекватна українська влада після проголошення державної Незалежності? Вона мала, по суті, два варіанти дій: або визнати «всекримський референдум» 20 січня 1991 року нелегітимним і повернути півострову попередній статус області, або наважитися на перетворення Кримської автономії на Кримськотатарську, і не лише за назвою, а й за змістом. Натомість було обрано третій – як ми пересвідчилися, згубний шлях – закріплення географічного характеру автономії, зорієнтованої не так на Київ, як на Москву.

Поява на півострові т.зв. «зелених чоловічків» була не першою, а останньою фазою багаторічної спецоперації Кремля. А першою масованою атакою на українську державність стало відкриття на півострові в 90-і роки минулого сторіччя – з дозволу, а отже потурання української влади – філій навчальних закладів Росії. Водночас тодішньому меру Москви Юрію Лужкову було дозволено фінансувати в Криму деякі проекти, а як відомо, хто платить, той і замовляє музику. Так закладалася бомба уповільненої дії під суверенітет України над Кримом.

Чи сприймала взагалі колись Росія (маю на увазі і державне керівництво, і населення) Україну як суверенну країну? Думаю, ні. Наведу один приклад майже  двадцятирічної давності з власного досвіду. Я лише кілька місяців як повернувся з Республіки Куба й працював ще навіть не радником, а першим секретарем управління культурних зв’язків МЗС України. І мене – вперше в моїй кар’єрі – включили до складу делегації, яка відбула до Москви на консультації зовнішньополітичних відомств двох країн. Я відповідав за гуманітарні питання. Моїм візаві виявився значно старший чоловік, який, либонь, сподівався приголомшити мене вже першою заготовленою фразою – я досі пам’ятаю її дослівно: «ваша політика українізації нагадує мені політику арабізації в Алжирі, коли я був там послом Радянського Союзу». (Якою була тогочасна, за президентства Леоніда Кучми, «українізація» України можемо судити аж тепер: немарно для атаки Москва обрала найбільш зросійщені регіони – Крим та Донбас). Але повернімося до наших баранів. Російський/радянський посол ще якийсь час розводився на тему українізації/арабізації, а коли надійшла моя черга, я відповів однією фразою: «Алжир, пане посол, був колонією Франції, тож ваше порівняння слушне в тому разі, якщо ви вважаєте Україну колонією Росії». Після цього російський/радянський посол ще довго переконував мене, що я не так його зрозумів.

Тоді, за Єльцина, вони були імперіалістами, але намагалися це приховати. Тепер не приховують. От і вся різниця. Свого часу я вже писав про гуманітарну складову російської експансії. Пошлюся на авторитетне джерело. «Гуманітарна сфера – це найменш витратний і водночас чи не найрентабельніший вектор зміцнення російського впливу на всьому пострадянському просторі», – писав у 4 числі журналу «Азия и Африка сегодня» за 2005 рік керівник Центру  стратегічного розвитку, член наукової ради при Раді безпеки РФ генерал-майор Анатолій Гушер.

Тож поставимо самі собі питання: чи хочемо ми «зміцнення російського впливу» в Україні і чи становить таке «зміцнення» загрозу національній безпеці нашої держави? Давши самим собі чесну відповідь, і влада, і громадяни повинні адекватно діяти.

З подивом читаю на різних сайтах бадьорі «звіти» посадовців різного рівня про успішне завершення декомунізації на ввіреній їм території. Єдине, про що свідчать такі «звіти» - це глибоко вкорінене радянське мислення самих посадовців. Бо перейменування вулиць та повалення пам’ятників – лише зовнішні прояви цього процесу. Насправді має йтися про деколонізацію (згадаймо посла СРСР в Алжирі), оскільки радянському пануванню в Україні передувало царське, а для ментального звільнення від колоніальної залежності потрібен час. Задача України: виростити покоління молодих громадян, повністю вільних від впливів агресивного сусіда. Не знаю, чи усвідомлюють це наші високопосадовці, але в Кремлі чудово розуміють: з втратою України, з її вивільненням від московського впливу імперія – і то вже назавжди! – перестане бути імперією. І всіляко цьому перешкоджатимуть.

Зроблена 14 травня заява Президента України з нагоди Дня Європи про те, що наша країна «назавжди відійшла від Радянської та Російської імперій», на жаль, не зовсім відповідає дійсності. В нас викликає ейфорію безвізовий режим з країнами ЄС і ми з радощів вивішуємо біля установ поруч із державним прапор Євросоюзу, а насправді там мав би висіти прапор СНД, бо ми досі не спромоглися вийти з цього контрольованого Росією квазіоб’єднання.

Маємо діяти за формулою Миколи Хвильового, який висунув гасла – «Геть від задрипанки Москви! Дайош Європу!» – саме в такій послідовності. Маємо виходити з усвідомлення фундаментальних моментів. В багатонаціональному СРСР мовою міжнаціонального спілкування була державна, російська. В багатонаціональній незалежній Україні мовою міжнаціонального спілкування повинна бути також державна, українська. Ті, хто цьому протидіють, свідомо чи несвідомо намагаються зберегти колоніальний стан України.

Пошлюся знову на власний досвід. У 1991 році, коли я був у Торонто, мене запросив на ефір Юрій Клюфас, засновник і власник тамтешньої української телестудії. Програма транслювалася в суботу й тривала півгодини. Вже після передачі пан Клюфас пояснив, що ці півгодини – весь тижневий ліміт українського мовлення на канадському ТБ. Такий самий – на польське мовлення. Сподіваюсь, ніхто не звинуватить демократичну Канаду в порушенні прав національних меншин? А ми тут дуріємо, вигадуючи квоти... на українську мову в Україні. Та ще й вважаємо це неабияким подвигом.

Мовне питання в Україні не філологічне, це питання національної безпеки. Справа тут не стільки у словах, скільки в змісті. Україна-колонія десятиліттями й століттями жила чужим життям. Через книжку, фільм, пісню нам накидалися чужі реалії, так нас тримали на припоні. Ми читали романи й дивилися серіали про їхніх розвідників, вояків, мєнтів, аж поки ті вдерлися на нашу територію. Але їм мало Криму та Донбасу, вони хочуть окупувати нашу свідомість і щодня це роблять.

В цьому сенсі заборона соцмереж країни-агресора, хоч і запізнілий, але крок у вірному напрямку. Можна вітати також оприлюднений очільницею МОЗ України намір відмовитися від закупівлі російських ліків, повідомлення про те, що без України російські заводи змушені припинити виробництво літаків АН-140. Але водночас, дізнаємося, що РФ стала найбільшим експортером українського вина. З якого це дива? Нехай би пили свій «глід» («бояришник».)

Політика щодо Росії не повинна бути відомчою, а лише державною. При цьому зрозумілою, виваженою та послідовною. І в цьому контексті хотілося б привернути увагу сьогоднішніх можновладців до деяких моментів.

Ми забороняємо в’їзд до України тим депутатам Держдуми РФ, які відвідали анексований Крим. А чому не тим, хто своїм голосуванням підтримали цю анексію, тобто всім, крім єдиної порядної людини в російському парламенті – Іллі Пономарьова, який голосував проти?

Держприкордонслужба України нещодавно доповіла, що за три роки не пустила на територію нашої країни аж чотири десятки російських гастролерів. А чому не всіх? Чи нашим відповідним структурам невідомо, що ці гастролери сплачують податки в Росії, купують на вивезені з України гроші товари в Росії, і частина цих коштів іде на війну проти України. То доки будемо самі спонсорувати тероризм проти своєї країни? Чи, може, навпаки, нашим відповідним структурам відомі факти гастролей німецьких театрів до Великої Британії в 1942-1943 роках, або продажу в газетних кіосках Лондона нацистської та пронацистської періодики в цей же період?

Засадничим принципом дипломатії є принцип взаємності. На практиці це означає, що видання «КП» в Україні можливе лише за умови видання «УМ» («Україна молода») в Росії. Так от, єдиний на всю Росію україномовний журнал «Далекосхідна хвиля» видається в Хабаровську коштом видавця. Українських театрів у Росії взагалі немає. Українські класи діють в кількох населених пунктах і діють за принципом недільних шкіл, утримуваних батьками.

На цьому тлі особливо цинічно й злочинно виглядає рішення колегії Міністерства освіти і науки України, яка 28 квітня затвердила перелік підручників для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів, що видаватимуться коштом державного бюджету в 2017 році. Під номерами 123-128 та 143 в додатку зазначені підручники російської мови. Загалом їх 7 проти 5 підручників української. Нагадаю, коштом державного бюджету і це лише для 9 класу. Хто у нас зрештою міністр освіти і науки, досі Дмитро Табачник? Співавтор сумнозвісного «мовного закону», колишній член партії регіонів, а з 2014 року – російської партії «Родіна», нині радник губернатора /гауляйтера окупованого Севастополя Вадим Колісниченко стоячи аплодує такому рішенню керівництва міністерства. Сподіваюсь, рано або пізно воно буде належно оцінене й українською владою.

І кілька слів про книжки. Російською мовою в Україні повинні виходити лише книжки російськомовних письменників України. Інші – лише в перекладі. І далеко не всі. Це добре розумів Максим Рильський, перекладаючи в зросійщеній радянській Україні «Євгенія Онєгіна». Хочеться сподіватися, що Міністерство культури України, на яке відтепер покладено відповідальність за книжкову галузь, зробить кілька нагальних кроків у вірному напрямку. Маю на увазі, передусім, перереєстрацію суб’єктів видавничої діяльності з виключенням із переліку філій російських видавництв та видавництв з російським капіталом, а також запровадження ліцензування друкованої продукції. Це також питання національної безпеки.

...Навпроти станції метро «Арсенальна» в Києві є цікаве роздоріжжя, що може слугувати метафорою сьогоднішньої України – перетин двох вулиць: Івана Мазепи та Московської. На двадцять шостому році Незалежності час уже обрати вірний напрямок.