Як «Рух» відмовився стати партією влади

Спотворення історичної правди під час політичних змагань стало типовим явищем для українського політикуму. І використовується воно не тільки під час виборчих перегонів, а й задля отримання додаткових дивідендів під час перебування на владному Олімпі.

Звернутись до недавньої української історії мене спонукали кілька причин. Протягом тривалого часу спілкування з Іваном Федоровичем Драчем він рекомендував мені написати спогади про реальний, а не відретушований шлях «Народного Руху України». Поруч із цим все частіше доводилось чути і читати сфальсифіковані фрагменти історії «Руху», й замовчування фактів, які не вписуються у визначений формат.    

Після загибелі В’ячеслава Чорновола 1999 року говорити про розбіжності, конфлікти й події, що передували трагічній події не хотілось, та й не було сенсу. З плином часу інтерпретація недавньої історії змістила багато наголосів й спотворила чимало фактів.

Я належав до ініціаторів висунення В’ячеслава Максимовича кандидатом у президенти України від «Руху» у 1991 році. І був щиро здивований, коли значна кількість українських політв’язнів звернулись до Великої Ради Руху з листом-застереженням щодо кандидатури Чорновола. В підсумку рішення про його висування було ухвалене більшістю голосів (57 — «за», 30 —«проти», 4 — «утримались»), а один з авторів цього звернення — Левко Лук’яненко став суперником Чорновола під час виборчої кампанії. По завершенні виборів з тріумфальним результатом референдуму (90,32%) із схвалення Акта про державну незалежність України, й обранням у першому турі Леоніда Кравчука (61,59%) на посаду президента України, з’явились перші розбіжності щодо важливих питань.

І першим з них було ініціювання припинення повноважень Верховної Ради, яка була обрана в УРСР 1990 року, й обрання першого парламенту незалежної України. Категоричне неприйняття цієї ініціативи В’ячеславом Чорноволом стало вагомим аргументом, щоб цього не сталося. Та все ж Верховна Рада таки пішла на дострокові вибори, але 1994 року, з безвиході, після зриву референдуму про недовіру владі 1993 року, розгортання загальнодержавних страйків й суспільний тиск. Так було втрачено шанс після референдуму сформувати якісно іншу владу. Нагадаю, що на той час в Україні була заборонена комуністична партія, а «Рух» був найчисельнішою політичною силою. Після відновлення діяльності КПУ у 1993 році, вона у 1994 році вже мала найбільшу парламентську фракцію.

А у березні 1992 року була друга подія (яка мала змістовну кореляцію з першою) — третій з’їзд «Руху», під час якого Леонід Кравчук заявив, що підтримує програму Руху й запропонував НРУ стати партією влади. Ця пропозиція була підтримана керівництвом Руху, обраним у жовтні 1990 року на другому з’їзді. В’ячеслав Чорновіл зайняв жорстку позицію протистояння щойно обраному першому президенту України. Розбіжність у цьому визначальному для подальшої долі «Руху» питанні розділила делегатів з’їзду. Щоб запобігти розколу організації було обране колективне керівництво Рухом у складі трьох співголів — Драч І.Ф., Горинь М.М., Чорновіл В.М. Пропозиція ж президента залишилась без відповіді.

Третя розбіжність, яка перейшла у публічний конфлікт — місце Руху у політичній системі України після відмови Чорновола брати участь у других виборах Президента влітку 1994 року, на яких переміг Леонід Кучма. Офіційно на з’їзді Руху у грудні 1995 року ухвалено рішення про опозицію НРУ до сформованої в Україні влади. Проте опозиція виявилась достатньо дивною. До складу Кабінету Міністрів увійшли два члени Руху, два члени Руху очолили обласні державні адміністрації. Турботами Глави держави з’явились спонсори для Руху. Ось така вибіркова опозиція, яка конструктивно відгукувалась на побажання і рекомендації Президента і Уряду, ніяк не впливаючи на вироблення владної політики.

І ось, коли у вересні 1997 року комітет з питань правової політики Верховної Ради України за моєю ініціативою одностайно ухвалив рішення винести на розгляд Парламенту питання про початок процедури імпічменту Президентові за відмову виконати конституційний обов’язок (він відмовився підписувати й оприлюднювати закон про місцеві державні адміністрації після подолання вето президента на цей закон у Верховній Раді України), найзатятішим захисником президента виступив В’ячеслав Чорновіл. А після розгляду цієї моєї парламентської ініціативи на засіданні президії Центрального Проводу Руху сім з тринадцяти членів підтримали пропозицію Чорновола про засудження моєї дії, а шість відповідно підтримали мою пропозицію щодо необхідності дотримання конституційних норм главою держави. Після цього стало зрозуміло, що Чорновіл докладе максимум зусиль для убезпечення одноосібного права визначати рішення і дії «Руху». Довго чекати цього не довелось.

Вже при складанні виборчого списку Руху на парламентські вибори він одноосібно скорегував список, який був сформований Центральним Проводом Руху за результатами рейтингового голосування, попрохавши членів лічильної комісії тримати цей факт у таємниці. Невдовзі В’ячеслав Максимович провів зустріч із керівниками рухівських осередків з виборчого округу, у якому я обирався до парламенту, висловивши прохання відмовитись від підтримки його заступника Лавриновича, а натомість підтримати іншого кандидата — власника нафтопереробного заводу.

Моя друга перемога у цьому окрузі за таких обставин не на жарт його розлютила. По завершенні виборчої кампанії був скликаний позачерговий з’їзд із єдиною метою — усунення Лавриновича з керівних органів «Руху». Чорновіл готувався ретельно, а я не бачив жодного сенсу протидіяти його бажанню. Для мене було очевидно, що обрана лінія поведінки голови «Руху» стрімко прискорює неминуче — фактичне відходження з політичної арени у історію наймасовішого політичного утворення новітньої України.

На момент того з’їзду 1998 року чисельність «Руху» вже скоротилась приблизно у десять разів. І це був природний і невідворотний процес. За два місяці після мого усунення Чорновіл приїхав до мене у Нижню Ореанду в Криму, де я відпочивав із сім’єю. Він попросив вибачення за свої дії. Сказав, що побачив як пішли тріщини по всій організації, повідомив, що за його інформацією готується переворот у Русі, лідером якого має стати Юрій Костенко. Попросив моєї підтримки у протидії цим процесам.

Я відмовив, надто глибока була особиста образа. А ще за два місяці дві третини членів фракції Руху у Верховній Раді України висловили недовіру керівнику фракції — В’ячеславу Чорноволу, слідом за цим 2/3 організацій «Руху» ухвалили такі самі рішення. Проте просто зміни керівництва не відбулось. Відбувся юридично оформлений розкол. На цьому закінчилось моє членство у «Русі», я не пішов до жодної з частин. Через півроку Чорновіл загинув. Смерть — це продовження його політичного життя, сказав я у слові прощання (журнал «Політика і культура» №2 3.04.1999 року).

На цьому закінчилась історія Народного Руху України.

Прикро, що на відміну від Естонії, Латвії, Литви, Молдови, де у 1992—1993 роках юридично припинили своє життя Народні Фронти і Саюдіс, в Україні досі маргінальні політики використовують юридично зареєстровану назву — «Народний Рух України »до дрібного утворення, яке давно не має нічого спільного із історичним явищем, яке стало рушійною силою на шляху до державної незалежності України.