Безвладдя та багатопартійніть
Нас запевняють, що шляхом впровадження політичних домовленостей кризисіада має завершитися після позачергових виборів.Не завершиться, оскільки в сучасній українській політиці замість боротьби ідей маємо боротьбу інтересів.
Взагалі, якщо подивитись на будь-яку політичну карту, можна побачити, що існує три головні течії в площині ідей: ліва, центральна та права. Якщо зважити на деяку різноматність політичних поглядів, то можемо уточнити: крайньоліва, ліва, лівий центр, центр, правий центр, права, крайньоправа.
Тобто, кількість політичних партій не може перевищувати цифру сім. А скільки політичних партій діє в Україні? Чим вони відрізняються?
На жаль, наявна кількість партій лише підкреслює амбіційність інтересів їхніх лідерів, яких просто не цікавить об’єднання на ідейній основі. Відверто кажучи, для них краще бути великим начальником хоч у маленькій, але власній партії. Якщо раніше говорили Ленін і мали на увазі партію, то зараз називають ім’я політичного лідера і мають на увазі саме цього лідера. Достатньо просто вслухатись у гасла, які проголошуються на майдан-шоу.
Віддзеркаленням політичних процесів є Верховна Рада. Коацервативні краплі блоків та партій збільшуються та зменшуються в залежності від інтересів. Поглинання за будь-яку ціну створюють чергових безпринципних політичних «душечок»: жодного Павки Корчагіна, але вдосталь Павликів Морозових.
Досить показовим явищем є парламентська коаліція: керівники партій начебто побудованих на діаметрально різних ідейних засадах знаходять спiльну мову на підставі заздалегідь визначених інтересів.
Наслідком є аморфність сучасних політичних структур. Однак з різних причин декому не хочеться цього показувати. Коли дивишся на манеру поведінки депутатів у численних теледебатах, складається таке враження, що маємо не політиків, а просто публічних осіб, оскільки справжній політик з’являється на телеекрані у найважливіших випадках, його думка розсудлива, його слово вагоме. Натомість бачимо численних паніковських та балаганових, причому більшість таких зустрічей закінчується банальним: «Сам дурак!».
Усі начебто бажають повернутися у правове поле. Хоча особисто в мене виникає запитання: а чим правове поле, власне, відрізняється від неправового? Півтора десятка років це правове поле засіюється правовими бур’янами. Спочатку, поспіхом, «народжують» численні закон, та й саму Конституцію, а вже потім дошивають руки, ноги... І залишають усе це без голови, у адміністративному захваті створюючи чергові дурниці...
У колоїдному розчині інтересів і досі «плаває» національна ідея, яка, власне, і повинна бути головним стрижнем української політики. Немає національної ідеї — немає національної політики.
Саме національна ідея є тим самим човном, на якому можна впевнено переборювати всі політичні бурі. А наші політики і досі хапаються за соломинки, у яких вони, уподоблюючись Васисуалію Лоханкіну, бачать «сермяжну, посконну та домоткану» правду.
