«Хотят ли русские войны?..»

У жовтні 1962 року, внаслідок розміщення на Кубі радянських ядерних ракет, між двома супердержавами СРСР і США вибухнула Карибська криза, яка дивом не призвела світ до ядерної катастрофи. Цій події передували роки «холодної війни» між країнами, що входять до військово-політичних блоків Варшавського договору і НАТО. На тлі нестримного нарощування ядерних арсеналів, кожна зі сторін демонструвала свою прихильність до миру, звинувачуючи супротивника в агресивності та лицемірстві. В СРСР і за кордоном активно пропагував мирні ідеї Радянський комітет захисту миру, очолюваний сивочолим корифеєм письменницького цеху Миколою Тихоновим.

Саме в цей період (1961 рік) і з’явився вірш молодого поета Євгена Євтушенка «Хотят ли русские войны?..». Вірш і створена потім пісня Едуарда Колмановського тріумфально розійшлися по світу і стали потужним пропагандистським чинником миролюбності радянських людей і всього радянського устрою. Дуже ймовірно, що ці твори, які нагадали про спільну боротьбу з гітлеризмом, сприяли взаєморозумінню керівників СРСР і США М. Хрущова та Д. Кеннеді, які запобігли світовій ядерній катастрофі під час Карибської кризи.

На тлі пацифістичного ствердження поета Є. Євтушенка щодо миролюбності російських людей мимоволі звертаєшся до висловлення про них одного з найбільш знаних і шановних письменників Росії Віктора Астаф’єва:

«Нет на свете ничего подлее русского тупого терпенья, разгильдяйства и беспечности. Тогда в начале тридцатых годов сморкнись каждый русский крестьянин в сторону ретивых властей — и соплями смыло бы всю эту нечисть вместе с наседавшим на народ обезьяноподобным грузином и его приспешниками. Кинь по крошке кирпича — и Кремль наш древний, со вшивотой в нем засевшей, задавило бы, захоронило бы вместе со зверующей бандой по самые звезды. Нет, сидели, ждали, украдкой крестились и негромко, с шипом воняли в валенки».

Подібну оцінку можливості простих росіян боротися за свої ідеали висловили ще в ХIХ столітті видатні художники слова Ф. Достоєвський, М. Некрасов, Л. Толстой та інші. Ось як про це говорить поет М. Некрасов у своїй геніальній поемі «Кому на Руси жить хорошо»:

«У каждого крестьянина душа, что туча черная,

  И надобно оттудова кровавым лить дождям,

 Да все вином кончается».

Після цих слів моральних авторитетів російської нації ловиш себе на думці — чи властивий російським людям дух миролюбства, чи здатні вони протистояти агресивним прагненням своїх правителів, обстоюючи мирне життя країни. І висновок тут далеко не однозначний.

Перш за все, поставимо перед собою питання — на що вказує розмір території країни. Напевно, все ж це відображення войовничості нації, яка змогла завоювати і закріпити за собою певну територію. За цим показником Росія перша в світі. Всі країни, які володіли колоніальними територіями, їх втратили в ході національно-визвольної боротьби корінних народів за свою незалежність. Росія ж продемонструвала світові Чечню, яка прагнула здобути незалежність. За дві чеченські кампанії там загинуло понад 100 тисяч російських громадян, була вибита еліта чеченської нації, повністю знищена столиця Грозний і безліч інших населених пунктів. Як наслідок, Чечня залишилася в складі Росії повністю в залежному стані.

Війна змусила Кремль модернізувати армію, вдосконалити її каральні функції, в бойових умовах загартувати особовий склад. Разом з тим Чеченська війна істотно спотворила психологію росіян. У кремлівської верхівки з’явилася «козирна карта», яка відсутня в сусідніх державах, і спокуса за допомогою військової сили не тільки вирішувати питання національної безпеки, а й мати економічні вигоди.

Сучасний російський спецназ, який пройшов Чечню, — це джин, випущений з пляшки. Цим «воякам» завжди буде потрібна нова «гаряча точка», а їх за роки незалежності створено вже чимало: Придністров’я, Чечня, Абхазія, Південна Осетія, Грузія, Крим, Донбас. Що далі?.. Невже Росії все ще мало наявної території?.. Думку про те, що президент Путін нібито покликаний бути «збирачем земель руських», інакше ніж пропагандистським шабашем не назвеш. Царської Росії (цієї тюрми народів) немає вже 100 років, а СРСР, як і РРФСР, ніколи юридично не були її правонаступниками.

Ми, українці, ніколи не повинні забувати про дві особливості в ментальності росіян — періодичну зовнішню агресивність і споконвічний потяг до казкових звершень, за допомогою або «царівни-жаби», або «золотої рибки», або «царівни-лебідь», або ж «по щучому велінню, по моєму хотінню». Немає нічого дивного в тому, що росіяни підтримують анексію Криму і розграбування Донбасу. Їм все думається, що казка триває...

Висновок, який випливає зі спогадів про цей чудовий вірш, майже протилежний до позиції поета. Швидше за все, нинішні керівники Росії — всі ці Путіни, Шойгу, Вайно, Суркови та інше кремлівське яструбине плем’я не уявляють зовсім російську націю, проте вони так одурманили і зазомбували за останні роки російський народ, що на запитання етнічного українця Євгена Євтушенка: «Хотят ли русские войны?..» — відповідь звучить дедалі більш ствердно. Особливо це стало очевидним після жахливого переобрання Путіна на третій десяток років правління Росією.