Консерватизм і держава

Якщо ви читали книжку Павла Таранова «Секрети поведінки людей», то, ймовірно, десь на двадцятій сторінці замислилися над змістом рідкісної публікації «Сповідь консерватора», свого часу надрукованої в газеті «Труд». Автор цілком її навів, розглядаючи одну із трьохсот аксіом з людського досвіду та скарбниць розуму поколінь — закон «антирадикалізму». Проникливі слова філософа Таранова змушують поглянути на заклики радикалів під іншим кутом зору. Ось фрагмент із його книжки: «Так, радикалізм привабливий, енергійний, він заводить. Радикалізм не буває давнім, він красивий, йому притаманне горіння. Але ж людино, люди, суспільства! Бійтеся безоглядного натиску радикалів, їхні заклики вогняні. Але хіба далеко від вогню до пожежі? А це означає, що бути згарищу, їхні заклики блискучі. Проте хіба не виблискує лід, на слизькій дорозі якого нам судилося втратити рівновагу? І впасти. І розбитися...».

Хто не погодиться, хай згадає руйнівні наслідки нещодавніх радикальних протестів у Парижі, столиці Франції. Одне слово, щойно цитований заклик-пересторога «Бійтеся безоглядного натиску радикалів» — корисна порада для всіх нас. Особливо тепер, коли, згідно з дослідженням, проведеним у жовтні-листопаді відомими українськими соціологічними компаніями, 76% українців вважають, що наша країна у розвитку рухається хибним шляхом. Цього року Україна, за даними МВФ, стала найбіднішою країною Європи. І тому має рацію знаний український вчений і громадський діяч Володимир Панченко, котрий з нагоди випуску чергової якісної книги «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» в масштабному системному проекті «Бібліотека газети «День» у цьому зв’язку заявив: «А чи не час би нашому політикуму задуматися над можливостями ідеології консерватизму, над його практикою в інших країнах?» (Панченко В. Нація, що пізнає себе // «День», 2018. №188. 18 жовтня). Це, вважаю, слід добре усвідомити нашим можновладцям.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

А що така робота знадобиться — не маю жодного сумніву. Сподіваюся, шанувальники «Дня» в номері від 2 листопада вже оцінили перспективну знаковість передруку принципового значення статті головного редактора всеукраїнської газети. «AVE: Слово до читачів» — так пані Івшина назвала передмову до книги з глибокими міркуваннями про невикористаний потенціал консерватизму в українській історії. Між іншим, щораз більша популярність нового видання, яке швидко увійшло до читацького обігу, засвідчує помітний незадоволений попит на книжки, присвячені Гетьманату Павла Скоропадського...

«Здоровий глузд» — риса, на жаль, ледь не втрачена інтелектуалами XXI століття. І саме тому — несподівана. Саме тому — коштовна. На нашу думку, є підстави говорити про те, що здоровий глузд Лариси Івшиної — це не лише актуалізація доробку тих, хто ще сто років тому заявляв в Україні про свою схильність до консервативної ідеології, — це, коли хочете, прямий натяк на необхідність вдумливого, точніше сказати, розумного застосування ідей консерватизму в українському державотворенні.

Чи потрібно це нам? Так. Принагідно хочеться нагадати: консерватизм не зводиться до конкретного образу історії, до конкретної форми державності або до конкретної соціальної доктрини. Він пов’язаний не з конкретним минулим, а з конкретним сучасним. Він немовби світить відбитим світлом історії. Там, де виникають широкі політичні й соціальні рухи з великим революційним потенціалом, де мова заходить про докорінне руйнування існуючого та про створення нового суспільного ладу, де намагаються реалізувати утопію, — там виникає консерватизм як ідея збереження того, що гідне збереження, і як політика, спрямована на реалізацію цієї ідеї. Тому консерватизм відносний і, на відміну від «революційних» вчень, — не пов’язаний з конкретною доктриною чи конкретним образом майбутнього.

Наявність у філософії такого погляду на консерватизм не є випадковою. Показове в цьому аспекті тлумачення знаходимо в книжці англійського публіциста і філософа Едмона Берка (1721 — 1797) «Роздуми про французьку революцію». І хоча на її сторінках визначення «консерватизм» ще не вживається, проте Е. Берка по праву вважають «предтечею консервативної традиції». Безперечним доказом цього є те, що ця його робота, яка побачила світ 1789 року, відразу ж стала маніфестом європейського консерватизму. В ній обґрунтовується теза: ніхто не має права, навіть із найблагіших намірів, руйнувати державні інститути, створені попередніми поколіннями. Удосконалювати — будь ласка, але в жодному разі не ламати, не руйнувати, тому що посунуті «балки» придавлять не лише тих, хто здійснив це руйнування (тобто революцію), а й величезну масу невинних людей.

Мабуть, це і є найсуттєвіше при розгляді цієї теми. Насамперед нам у цей тяжкий для країни час захисту Батьківщини від агресії Росії потрібно витримати все, зберегти свою державу, не загубити, не дати їй вислизнути в безодню небуття. Бо країна — це ми.

Зрештою, проблема консервативного ставлення до свого існування закладена, можна сказати, в самій специфіці людського способу життя.

Це незнищенна людська схильність до збереження всього звичного, що стало близьким, — те, що у праці «Консервативна думка» іменитий західний філософ Карл Маннгейм (1893 — 1947) назвав традиціоналізмом. Крім того, це прагнення зберегти такі всезагальні інститути людського життя, як сім’я, церква, держава, культура, тобто ті структури, що складалися тисячоліттями і затято чинять опір намаганням утопістів та революціонерів применшити їх значення чи взагалі знищити. Все те, що з’явилось органічно і що повертається до життя всупереч зусиллям усіляких винищувачів (вони ж «будівники нового»), є предметом турбот консерваторів.

Консерватор не чіпляється за застаріле і не намагається відродити те, що віджило, він відстоює позицію, щоб зберегти та зміцнити вічне. «Справжній консерватизм є боротьба вічності з часом, спротив нетлінності гниттю», — справедливо стверджував видатний філософ, учений зі світовим ім’ям, виходець з України Микола Бердяєв (1874 — 1948).

Коли ми замислюємося над витоками життєствердного потенціалу консерватизму, то тут, на нашу думку, треба звернути більш пильну увагу на головні його риси як ідеології і як життєвої настанови.

•  Першою з них назвемо ставлення до життя як найбільшої цінності, прагнення зберегти його стабільність, спадковість і порядок. Все це необхідно людині, як сліпому супроводжувач.

•  Друга риса — повага до авторитетів, «сильних» постатей української історії. Вельми цікавим є культивоване ставлення до цього пані Івшиною, котра у вступному слові до «AVE» про це всім українцям елегантно нагадує: «Нам потрібно віддати данину велетням, які хотіли іншого шляху для України. Як писав історик Ключевський: не потрібно жалкувати, що хороших людей мало, треба дякувати Богу, що вони є. Подякуймо!»

•  Третя риса — визнання суспільства, але не як штучно сконструйованого за рецептами провідних мислителів машиноподібного агрегата і не як скупчення індивідів, а як органічної цілісності, яка управляється і регулюється державою. Останнє втілює в собі суспільство і виражає інтерес усіх його громадян.

•  Наступна риса справедливість. Соціальна справедливість полягає в регулюючій функції держави, якій сприяють всі прошарки і групи суспільства. Це можна назвати соціальним консерватизмом. У країнах європейського світу, зокрема, визнається відповідальність держави за рівень життя власних громадян — обов’язок боротися з бідністю та забезпечення для знедолених пристойних стандартів існування.

•  П’ята характерна риса: консерватизм — позитивна ідеологія. Це не заперечення нового, а утвердження вічного, не заклик до пасивності, а спонукання до дії. Аби щось зберегти, необхідно діяти, необхідна постійна реформістська робота. Реформи при цьому розглядаються як запобіжник революцій. Пасивність же, навпаки, їх тільки спричиняє. Зберегти все як є, значить, стояти на місці чи, ще гірше, відкотитися назад.

Що тут ще можна додати? Історичний досвід переконливо свідчить: новий консерватизм ґрунтувався на поєднанні суто консервативних підходів у суспільно-політичному і державному сенсі та ліберальних — в економіці. Характерним прикладом цього, за оцінкою аналітиків, є успішна реалізація саме такої політики у Великобританії — «Тетчеризм», у США — «Рейганоміка», в Сінгапурі...

•  Шоста риса консерватизму полягає в тому, що він — захисник права. Консерватизм противник як диктатури зверху, так і диктатури знизу. В цьому сенсі консерватор політично завжди в центрі.

•  І, врешті, сьома, остання риса: консерватизм надпартійний. Як політична ідеологія він може знаходити свій прояв у діяльності всяких партій.

...Ідеї консерватизму займають чільне місце в українській політологічній спадщині. Зокрема В. Липинський, В. Кучабський, Ст. Томашівський, М. Тимофіїв та інші українські інтелектуали зробили вагомий внесок у формування теоретичних засад консерватизму. На особливу увагу заслуговують розгляд ними таких проблем, як проблема національної еліти, національна ідея, проблема патріотизму, економічні проблеми тощо. Необхідну інформацію про це можна знайти в книгах «Останній Гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського» (Київ: Академпрес, 1993), «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» (Київ: «День». Українська прес-група, 2018) та інших, де розглядаються головні постулати української консервативної течії XX століття. Такі речі не виникають із нічого — може, це ознака зростання інтересу в Україні до ідей консерватизму та неоконсерватизму?..