Людський вимір історії¹

Зустрівся з давнім другом, із яким уже кілька років ми не бачились. І вийшла серйозна, як завжди, розмова. А прощаючись, він поклав переді мною книжку: «Ось — щойно вийшла. Про Голодомор. Може, напишеш про неї?». Злегка прогорнув її, — це був найгірший варіант. Авторка народилась уже по війні, — що вона могла розповісти? Більше того, вона назвала свій твір романом. Десь із перед-перебудовних років художньої літератури я просто не читаю: виникла стійка відраза до брехні. Який у походеньках літературних героїв сенс, якщо це все вигадано?!

Років із тридцять тому мені трапився в «Комсомолці» уривок з листа: «Я верю в последний раз». Скільки разів людей одурено!.. Лишаються, справді, тільки історичні джерела партикулярного походження — щоденники, мемуари, епістолярій. Із спеціальних історичних дисциплін висувається, як завжди, джерелознавство. Після смерті патріарха Тихона (Бєлавіна) місцеблюстителі патріаршого престолу та їхні заступники опинились в ув’язненні. Перший з них, митрополит Пьотр (Полянський) — у селищі Хе, на березі Обської губи, за Полярним колом. До кожного з них зверталися з пропозицією: чи не погодитеся задля порятунку Церкви підписати декларацію лояльності? Всі відмовились, й усі загинули. 1927 року, після шаління ленінського терору від імені Церкви пролунало нечуване: Нижегородський Сергій (Страгородський) проголосив: «Ваші турботи — наші турботи». Згодом, коли знову виникла потреба, Сталін його викликав, і він став Патріархом. З цією людиною можна було робити що завгодно. 1930 року в газетах з’явилось інтерв’ю. Майбутній патріарх Сергій, а з ними і пізніший Алексій (Сіманський) заявили те саме, що заявив французький прем’єр Едуард Еріо 1933 року щодо голоду.

Сьогоденний джерелознавець серед протоколів Політбюро ЦК ВКП(б) знаходить лапідарний запис: «Про інтерв’ю», де зафіксовано коротке рішення: «Доручити товаришам Ярославському, Сталіну й Молотову вирішити питання про інтерв’ю». Здебільшого працював Ярославський, найменше — Молотов, найвагоміше — Сталін. Він навіть сформулював у заголовку назву Церкви, бо ж вона була не зареєстрована, себто не мала навіть офіційної назви. Сталінською рукою записано питання: «Чи справді існує в СРСР гоніння на релігію і в яких формах воно виявляється?». Далі тією самою його рукою подано й відповідь: «Гоніння на релігію в СРСР ніколи не було й немає». І так далі.

Жодних ознак того, що бодай один із цих папірців побував у руках церковних ієрархів, немає. Жодного імені журналістів, які мали відношення до питань.

Цікава країна. Нещодавно у Росії вийшов апологетичний двотомник Владіміра Васільєвича Карпова «Генералиссимус» про «вождя», «переможця у війні». Автор висловив подяку своїм «найближчим друзям» — маршалові, міністрові оборони Язову, начальникові Головного розвідувального управління, голові Комісії партійного контролю — друзі в чоловіка як на підбір. І разом із тим, навесні 2010 року московський журнал «Российская история» подає фантастично цікаву студію про те, як склалось інтерв’ю, — від якої відірватись важко.

Кілька місяців тому в Києві з’явилась книжка, яку авторка назвала романом. Втім, якщо на тлі її тексту уявити інший текстовий шар, — адаптований, без імен, — вийде історіософський трактат. У річищі, де колись працював Сковорода, шукаючи істини.

Роман Галини Марчук присвячений двом жінкам — Марії та її прийомній дочці — від часів Голодомору донині. А паралельний роману текстовий шар — трактат Галини Марчук — починається з такого: «Я думаю, що голодомор порушив генетичний код нашого народу» (с. 5). З цих слів починається її книжка. У романах так не пишуть. Але достеменно таке формулювання склалось у моїй докторській дисертації: «Страшно вимовити, але чи не зіпсовано генофонд українців?» (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917—1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 331).

В одному випадку маємо науковий висновок, зроблений внаслідок студіювання великої кількості архівних джерел. В іншому випадку — висновок із життя народу. Не знаю, чи існували життєві прототипи Марії й Марусі, але авторка, кібернетик із фаху, змоделювала життєвий шлях українців протягом ХХ століття. Різні аспекти соціальної історії часів Голодомору в українському селі, життя часів війни, повоєнних десятиріч.

В історичному інституті життєвий матеріал розноситься за темами, які вивчають різні дослідники: участь громадян УРСР у Афганській війні 1979—1989 років, наслідки аварії на Чорнобильській АЕС тощо. За візією Галини Марчук, коток історичного процесу проходить через конкретне українське село, через певний селянський рід, і ту саму тему можна простежити сумарно.

Читаємо текст роману: «Вони пристають до підніжжя гори, на якій цвинтар. Івась прив’язує до берізки човна, бере весла, й вони йдуть понад берегом. Але що це? Весь берег за стежечкою устелено сміттям: пляшки від горілки та вина, від пива й води, залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків та пакетиків. Під самим цвинтарем, де брали пісок для будівництва, висипано зо три самоскиди будівельного сміття, а поверх нього — гору різних контейнерів з-під води, мішки якогось непотребу, залишки якоїсь апаратури, бите скло та...

Бабуся зупиняється, і її починає трусити.

— Ц-ц-це щ-що таке, Івасю! Хто ц-ц-це зробив?

— Це, мабуть, туристи — вони тут ціле літо жили, а це, — Івась показує на гору сміття під цвинтарем, — хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили. Ну, того, що ліс прихапав та Голівуд там собі влаштував. Ти знаєш, хто він.

Марія Федорівна знає, хто це. Бандитом ріс, бандитом виріс, бандитом і залишився. От тільки недоторканним став. Боже, якщо все це можливо у вільній Україні, то Богдан має рацію: якого добра тут чекати?».

Це людський вимір історії. Такий момент істини: письменникам та історикам треба вчитись писати правду.

Тут два варіанти: або політкоректні евфемізми — або правда.

1 Марчук Галина. Борозною любові. [К.:] Ярославів Вал, 2010.