Мовні маркери і толерантність

Цікаво було дізнатися, що Почесний консул України в місті Шіофок (Угорщина) Золтан Хорват, налагоджуючи ділові контакти з українськими підприємцями, паралельно пропагує угорську мову на Донбасі. Про свою мотивацію пан Золтан пише так: «В Угорщині деякі соціальні проекти я реалізую за допомогою власного благодійного фонду. Цю справу ми успішно зробили й у Волновасі — наприкінці року учні однієї зі шкіл отримали комп’ютерний клас. Місцеві дітки щоразу тепло приймали мене, але без перекладача нічого не розуміли, що я їм розповідаю. Тоді мені прийшла ідея запропонувати школярам вивчати угорську мову як іноземну. На мою пропозицію зголосилося десять діток. Ми закупили і привезли для них угорськомовні підручники і після новорічних канікул провели перший онлайн-урок. Під час літніх канікул я запросив усю цю групу разом з двома учителями на відпочинок та практичне оволодіння угорською в Шіофоку на Балатоні...» («День» № 38-39 від 1—2 березня ц. р.).

До слова, Золтан наполовину українець, його мама — із Тернопільщини. Бував неодноразово у діда з бабою, тож, напевно, й українською володіє. Але ж пропагує угорську! Один лише факт, але цілий ланцюжок роздумів тягне за собою!

Виходить, угорці можуть собі дозволити займатися десятком дітей із Волновахи й витрачати на свої гуманітарні програми не такі вже й малі гроші? Значить, їм потрібні ось такі символічні перемоги — як не в Закарпатті, то хоч на Донбасі? Такі своєрідні маркери угорськомовного світу...

Варто було б і нам свого часу повчитися подібним чином пропагувати українську на Кубані, Воронежчині, в Молдові, Словаччині, Білорусі. Але ж і тепер не пізно розпочати зі своїх Краматорська, Запоріжжя, Одеси... А хто заважав нам це робити раніше?

***

Останнє запитання в українських умовах завжди було актуальним. Вороги довго знищували нашу провідну верству фізично, а тепер навчилися нейтралізувати її руками... самих патріотів. Ви звертали увагу на часте використання слова «толерантник» чи «толераст» у негативному контексті? У соцмережах вистачає... Це наші радикали так стараються. Ті, про яких Дмитро Гордон каже, що вони є агентами Москви. Не певен, що вони і справді є ворожими агентами, але об’єктивно радикальні базіки неабияк допомагають Кремлю. У нас досі вкрай низькі темпи національного відродження. А додатковий поділ патріотів на поміркованих і радикалів уповільнює його ще більше. Нас же хлібом не годуй — дай лише зайнятися самопожиранням! Насправді толерантність — це риса, без якої мовне відродження стає апріорі неможливим.

Чи змогли б євреї відродити іврит, якби, починаючи з 1947 року, чубилися між собою? А в Палестину ж тоді приїхали євреї, для яких рідною була як не їдиш, то німецька, польська, російська... Яка завгодно, лише не іврит! Але всіх об’єднало бажання побудувати успішну державу, рідну для кожного єврея. Коли Фінляндія проголосила незалежність, значна частина Гельсінкі ще розмовляла шведською та російською. Але ж вони не сварилися між собою! І лідер наших «правосєків» Дмитро Ярош якось зізнався, що 70% його бійців, які воювали на сході, були російськомовними. І це добре, що ми виявилися на висоті, виявилися мудрими і толерантними, бо інакше воювали б лише тією україномовною третьою частиною.

Не толерантність нам шкодить, а лінь, боягузтво, нелюбов одне до одного, відсутність креативу. Навіть деяка пришелепкуватість — вибачте на слові... Як тільки стикаються дві різні точки зору, так відразу й сваримось. А можна було б використовувати відмінність у поглядах собі на користь. Скажімо, одна група патріотів Одещини заявляє про прихильність до нового мовного закону. Всіляко пропагує його. А інша каже, що в умовах Бессарабії керуватися законом Ківалова — Колісниченка було б ефективніше.

Перша група пробує щось робити на півночі області, друга вибирає південь. Друга, зрозуміло, тісніше співпрацює з владою, отримує якісь гроші. І займається... ну, скажімо, вивісками в Ізмаїлі та Болграді. Хіба для цих міст 50% українських вивісок було б погано? А таке навіть закон Ківалова — Колісниченка допускав. Скажу авторитетно: там навіть 30% було б чудово! Бо поки до цієї цифри ще дуже і дуже далеко. А як місцева влада не дасть грошей, то група публічно відрікається від курсу, запропонованого регіоналами 2012 року. Забезпечується всеукраїнський розголос.

Навіть це буде маленьким кроком уперед! Але, боюся, ми пересваримося на ранніх стадіях обговорення проблеми, і в результаті на показник у 50% вийдемо хіба що через півстоліття. А хотілося б швидше! Тож справа за креативом. Завжди краще толерантно працювати, постійно об’єднуючи людей, аніж просто «радикально» молоти язиком. Наведу приклад. Письменниця із Донбасу Ірен Роздобудько так описує своє вростання в український світ: «1988 року я переїхала до Києва. І вирішила, що доки не вивчу мови, то буду мовчати. Я рік промовчала, а потім заговорила українською і пішла працювати в українське видання...»

Як бачите, стосовно себе вона проявила неабияку рішучість. Зате стосовно інших письменниця є прикладом української толерантності. Наголошує, що все має бути добровільно: «Немає нічого страшного, коли люди просто вивчать і будуть говорити: «дякую» або «будь ласка». Слова «прошу» та «дуже смачно» — легко вивчити навіть тим людям, які зовсім не знають мови...» Згоден. Оті десять учнів із Волновахи навряд чи вивчать угорську досконало. Але вони точно будуть друзями Угорщини! Бо добро мотивує. А мотивація завжди важливіша, аніж рівень володіння мовою. Скільки є на Одещині людей, які українською володіють непогано, але ніколи її не використовують, бо не відчувають потреби... І вже давно «прибилися» до протилежного мовного табору, в якому їм комфортніше. Тоді як приналежність до касти україномовних неминуче гарантує ті чи інші проблеми.

Тому в умовах Одеської області, можливо, варто почати із запровадження активної (а не декларативної, як було досі) двомовності. Це зменшить вплив «мовних» полюсів. Розпочати творення нової одеської (рівно ж і миколаївської, херсонської, запорізької та ін.) ідентичності, де українська була б хай і не домінуюча, але неодмінно присутня. І, головне, сприйнята більшістю!

Потрібно зосередитись на легітимній присутності української мови у містах південного сходу. Крайнощі відкинути. Подумати про толерантні шляхи досягнення. Думаю, це і при новому президентові можна буде реалізувати. Такий підхід об’єднає більшість одеситів, а шовіністична меншість з часом втратить свій вплив. Сформується креативне ядро, яке поведе регіон у бік проєвропейської України, а не в путінський «русский мир». Процес тривалий, він потребуватиме детального обговорення, вивчення іноземного досвіду, а ще — терпіння й послідовності. Але результат буде.