У тебе є вороги? Добре. Значить, у своєму житті ти щось колись відстоював
Вінстон Черчілль, британський політик та державний діяч, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Під Сталінградом ми захищали свою Україну і перед боєм співали українські пісні»

1 лютого, 2003 - 00:00


2 лютого виповнюється 60 років історичній перемозі радянських військ під Сталінградом. З кожним роком, який віддаляє нас від битви, що ввійшла в історію Великої Вітчизняної війни як початок докорінного перелому, залишається в живих усе менше її учасників. І дуже важливо зберегти в пам’яті майбутніх поколінь їхній подвиг, зберегти пам’ять про героїв тієї великої битви, які пішли з життя. Сьогодні ми пропонуємо нашим читачам спогади безпосереднього учасника полонення під Сталінградом фельдмаршала Паулюса, інваліда Великої Вітчизняної війни, голови громадської організації ветеранів «ГАРТ» Київського району м. Харкова Карла Михайловича БОРИСЕНКА.

В історії воєн не було битв, що дорівнювали б битві на Волзі як за своїми масштабами, так і за історичними наслідками. Згадуючи про Сталінградську битву, я, звичайно, дивлюся на цю подію з позицій сьогоднішнього дня. Бо молодий, рядовий окопний солдат Сталінграда, котрий пройшов битву за Сталінград і в Сталінграді від початку до кінця, безпосередньо брав участь у штурмі останньої цитаделі генерала-фельдмаршала Паулюса та його полоненнi разом із його штабом і групою німецьких генералів, знав одне — за Волгою для нас землі немає. Знав і наказ Верховного Головнокомандуючого №227: «Час закінчувати відступ. Жодного кроку назад!» Пам’ять молодого солдата, який вступив до Червоної Армії зі шкільної лави в Харкові напередодні його падіння — 13 жовтня 1941 року — чіпка. Пам’ятаються і багато моментів та подій п’ятимісячного жорстокого бою, що не затихав ані на хвилину біля стін Сталінграда, на його вулицях і площах. Але особливо запам’яталися основні, переломні події.

Історична битва біля стін Сталінграда і в Сталінграді поділяється на два великих періоди: оборонний — з 23 серпня по 18 листопада 1942 року, і наступальний — з 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 р. У серпні 1942 року наші війська вели тяжкі стримуючі бої на підступах до Сталінграда. Але ударні сили противника були дуже сильними. У другій половині дня 23 серпня німецька авіація завдала Сталінграду сильного удару. Декілька годин сотні бомбардувальників бомбили місто. Бомбардування тривало і наступного дня. Місто, яке нагадувало гігантське багаття, перетворилося на руїни. До закінчення цього дня німці вийшли до Волги північніше Сталінграда. Наші війська були поділені на два угруповання. Припинився рух судів Волгою — горіла розлита по ріці нафта.

Сталінград обороняли дві армії: 62-а генерала Чуйкова і 64-а генерала Шумілова, до складу якої входила і наша 38-а окрема мотострілецька бригада. Запеклі бої велися за кожну вулицю, за кожен будинок. Кілька разів переходив із рук у руки вокзал Сталінград-1. Противник з ранку до вечора штурмував місто. До 27 вересня у центрі міста німецько-фашистські війська вийшли до Волги в районі заводу «Червоний Жовтень», і захисників міста (армія генерала Чуйкова) було притиснуто до берега ріки.

День 14 жовтня 1942 року був днем найзапекліших боїв за весь період оборони Сталінграда. 15 жовтня ворог у районі тракторного заводу вийшов до Волги. 62-у армію було розчленовано, і, зайнявши кругову оборону, вона утримувала цей північний район до кінця оборонних боїв. 11 листопада німецьке командування зробило ще одну відчайдушну спробу повністю захопити Сталінград — ворогу вдалося вийти до Волги в районі заводу «Барикади». Але це був останній успіх німців у Сталінграді. До кінця оборонного періоду ворог витіснив нас за гряду пологих висот, які амфітеатром охоплюють місто з півдня і заходу. Наша бригада вела позиційні бої у степовій частині на південний захiд від Сталінграда, у кількох кілометрах від зайнятого німцями великого села Плодовите.

Уранці 19 листопада залп багатьох тисяч гармат і мінометів на північній ділянці фронту сповістив про початок наступальної операції з оточення угруповання ворога. На нашій, південній ділянці ми перейшли в наступ на добу пізніше. Удару завдавали по позиціях, які займали румунські війська, боєздатність яких була нижча за німецьку. Через кілька годин ми зайняли село Плодовите. 23 листопада кільце оточення сталінградського угруповання ворога замкнулося. Тепер ми повинні були стиснути кільце оточення і знищити ворога на підступах до міста і в самому місті. До 30 листопада район оточення поменшав удвічі, а зовнішній фронт відійшов на 30— 60 км, але не був суцільним. Ініціатива перейшла до нас, але оточене угруповання представляло собою серйозну силу.

Що ж вело нас до перемоги у цьому вкрай зруйнованому місті? Голодних, холодних, які й командирів через два звання вже не знали, — не стикалися в окопах. Не було поруч і комісарів, які би надихали, показували приклад. Ані я, ані мої товариші не йшли у бій пліч-о-пліч «за Сталіна». Все було простіше: кожен був один на один зі своєю совістю.

Командуючий 64-ю армією генерал М.С. Шумілов згадує, як полонений нами 31 січня 1943 року фельдмаршал Паулюс, доставлений до штаба нашої армії разом із його штабом, запитав: «Скажіть, генерале, чим можна пояснити, що ваш солдат наступає вдень і вночі та при 35—40-градусному морозі лежить на снігу?»

Пам’ятаю, перед боєм у балці Ягідній під Сталінградом у січні комбат — майор Доценко з Дніпропетровська — заспівав українську пісню. Його підтримали сотні голосів, і заспівали так, що стрілянину з німецьких окопів припинили. А ми, українці, до мурашок по шкірі відчули, що тут, у Сталінграді, ми захищаємо і свою Україну. А наступного дня після того, як відбили Лапшин Сад із великою алеєю пірамідальних тополь — південне передмістя Сталінграда, — з’явилася пісня. Хто придумав її — не знаю, хто заспівав першим — також. Але з’явилася вона вчасно і так за душу брала! Мені запам’яталися лише кілька перших рядків:

«В Сталинграде тополя седые
засверкали снежным серебром!
Вспомним, братцы:
тополя такие, как у нашей
хаты над Днепром!»

В окопах Сталінграда в грудні 1942 року мені виповнилося 18 років. Після цього в моєму житті була Курська дуга. Там, у танковому бою, мене важко поранили, довго лікувався в госпіталі і в березні 1944 року інвалідом повернувся до Харкова. Ще років п’ятнадцять давалася взнаки, відкриваючись і закриваючись, рана. Але було навчання, дуже напружена робота, участь у розвитку нових галузей науки і виробництва. А через багато років я встановив зв’язок із Радою ветеранів моєї 7-ої Сталінградської гвардійської мотострілецької бригади, почав активно брати участь у її роботі. Разом з іншими членами Ради, які тепер уже пішли з життя, склали список ветеранів бригади, які безпосередньо брали участь у штурмі штабу і взятті у полон Паулюса. Ось тоді і з’ясувалося, що я чи не наймолодший із цих ветеранів. Але це так, мiж iншим...

Перечитую прізвища бойових товаришів, яких в Україні залишилися одиниці, і крізь серпанок років постає переді мною Сталінград у ніч з 30 на 31 січня 1943 року. Напередодні наша 38-а мотостріл ецьк а бригада зайняла заплаву ріки Цариця і з півдня підійшла до площі Полеглих борців. Уранці 31-го німців вибили з усіх будівель на підступах до будинку центрального універмагу, але стрілянину подекуди ще було чути. Не відчуваючи опору ворога, підійшли до будівлі універмагу, в якій, як незабаром з’ясувалося, знаходився штаб 6-ї німецької армії на чолі з генералом-фельдмаршалом Паулюсом. Залишившись без зв’язку, він вирішив піти на переговори. На світанку з підвалу універмагу вийшов парламентер. Він повідомив: німецьке командування готове вести переговори тільки з представниками командування фронту. Про це терміново повідомляють командиру нашої бригади полковнику І.Д. Бурмакову (який негайно отримав звання генерала), а він — командуючому 64-ї армії генералу М.С. Шумілову. Вони й прийняли капітуляцію. А о 12 годині ми вже конвоювали полонених — величезну масу німецьких солдат і офіцерів — до району Сталінградської ГРЕС.

Знесилені, заночували на дерев’яній підлозі покинутого двоповерхового будинку. Холодна дощата підлога в непаленому будинку взимку здалася мені найкращою периною. Уперше за багато місяців ми спали безтурботно, без тривог.

Але скільки наших хлопців віддали свої життя заради цієї перемоги! Страшна ціна. Наближалася весна, і щоб уникнути епідемій, нам довелося витягувати з розвалин тіла полеглих захисників міста і ховати їх у братських могилах.

Важка робота — війна. І ми її вистояли. Під Сталінградом, під Москвою, на Дніпрі, під Курськом... Не пропаганда надихала і підіймала нас до бою, а щось інше. Те саме, що не дає спати ночами, — доля нашої Перемоги, доля нашого народу, доля нашої багатостраждальної України.

P.S. Мені не відомо про долю Федора Михайловича Ільченка, киянина, офіцера, який першим спустився в підвал універмагу — в штаб Паулюса. Останнім часом він очолював Старокиївську районну організацію ветеранів у столиці, регулярно вітав наших ветеранів листівками. Новорічну листівку від нього цього разу ми не отримали.

Карл БОРИСЕНКО, інвалід вiйни, Харків
Газета: 
Рубрика: