Посткомуністична Україна

Минулого тижня наше видання опублікувало (див. «День», № 102) лист Ігоря Лубківського з Тернополя, у якому автор зокрема намагався розібратися, чому південно-східна частина України «більш залежна від колишніх комуністичних уявлень» та як поєднуються общинні й національні принципи побудови держави. Сьогодні ми пропонуємо до вашої уваги проводження роздумів Ігоря Лубківського на цю тему.

Треба пригадати те, що ми говорили про общинну складову колишньої комуністичної держави, при якій нормальний розвиток отримували лише ті речі, які відповідали за внутрішню та зовнішню безпеку тієї системи. Відповідно і тут в основному ми можемо виділити дві таких самих групи:

I.) Внутрішні фактори — розкол общини на своїх і чужих, розвиток внутрішніх військ і міліції, знищення інакомислячих, пошук ворогів — націоналістів (так як націоналізм суперечить комунізму).

Цьому відповідає «російська» та «НКВДешна» Україна, яка тепер характеризується ненавистю до України (національної держави) і особливо — до націоналізму як до протилежності комунізму. Цікавим проте є інше — якщо дійсно значна частина НКВСистів чи КДБістів послуговувалася такими життєвими цінностями, то більшість росіян та тих представників інших національностей, які заселяли Україну, до всіх цих злочинів не мають зовсім ніякого відношення, але відстоюючи такі ж цінності і такі ж уявлення, стають жертвами такого ж негативного ставлення до себе. Тобто в цьому плані спостерігається один дуже цікавий психологічний механізм з боку колишніх чи теперішніх прихильників сталінізму — спроба перекласти свою вину на інших — на тих, хто просто переселився на звільнені землі, та виправдати таким чином себе чи своїх предків. Наприклад, подiбна ситуація спостерігається зараз в Криму — коли тих, хто знищував і депортував кримських татар, вже давно немає в живих, але російськомовне населення Криму, підтримуючи такі ж прорадянські комуністичні цінності, що і тоді, йде на поводу в теперішніх продовжувачів справи НКВС і просто підставляє себе під удар, провокуючи ненависть вже до себе. Тому, напевно, єдиним виходом тут може бути лише одне — намагання не піддаватися на провокації з будь-якого боку, а також засудження колишніх злочинів і взаємне прощення і примирення з боку обох теперішніх сторін протистояння, кожна з яких по-своєму постраждала від подій тієї епохи.

II.) Зовнішні фактори — розвиток військової сфери і високотехнологічної промисловості та експортної промисловості.

В основному це відповідає тій частині общинного розвитку, яка відповідає за виживання всієї общини, за захист перед зовнішніми загрозами. Тому саме в цій сфері дозволялося нормально розвиватися і перевершувати встановлений рівень — як середньостатистичний всього суспільства, так і його керівників — такої собі «Ради старійшин» — як це, наприклад, було в роки Вітчизняної війни, коли єдиними, хто міг заперечити Сталіну, були тільки військові, та в пізніші часи періоду гонки озброєнь. Таким чином російська Україна, високотехнологічна Україна і промислова Україна є певними осколками радянсько- комуністичного способу мислення — який ще не розділений між собою на комуністичну та радянську складову і в ідеологічному плані стосується боротьби зі «світовим злом», яким тоді вважався імперіалізм і світова капіталістична система.

У загальному ж всі ці частини південно-східної України, за винятком хіба що, може, селянської її частини, після розпаду СРСР і далі розвивалися мовби обмежено — дотримуючись певних общинних правил поведінки, які нівелювали всілякі прояви індивідуальності, здатності до самостійного мислення чи самостійних вчинків, за винятком певного розвитку в кримінальній, високотехнологічній та експортно- промисловій сферах. Цілком логічно, що в силу розвитку світу такий розвиток общини рано чи пізно призводить до її краху — тобто коли община замикається і відгороджується від зовнішнього світу, то така його енергія буде наростати і руйнувати її, що і відбувається зараз, тільки тепер це вже стосується не всього Радянського Союзу як колись, а тієї південно-східної частини України, що зберегла його цінності. Але й це напевно ще було би не так страшно — он Німеччина програла другу світову війну, але після того залишилася розвиватися далі і навіть більше того — за досить короткий час післявоєнна держава змогла відбудуватися і створити зовсім нове суспільство. Тому дещо дивним виглядає те, що крах Радянського Союзу не просто знищив значну частину людських доль, але й вплинув на декого з них так, що вони протягом багатьох років не хотіли визнавати самого факту його загибелі, а значна частина ще й досі (за даними різних опитувань — до 20% всього населення України!) вважає себе його громадянами. Звичайно, в основному це пов’язано з тим, що нацизм все-таки сприяв розвитку окремих особистостей, хай навіть і в їхніх найгірших негативних проявах, чого не буває при общинній комуністичній системі, при якій заборонений будь-який індивідуальний розвиток, але й це ще не все. Тому щоб зрозуміти що тут не так, давайте спочатку розглянемо те, якими саме факторами в основному характеризується теперішній стан мислення жителя цієї частини України: 1) структура мислення залишилася такою ж відгородженою, як і в часи СРСР; 2) зв’язаний тип мислення — коли крах Союзу сприймався як особистий крах, крах смислу свого життя та нездатність відділити одне від іншого; 3) відсутність розвинутої «родової енергії», яка могла би стати заміною втраченим ідеалам, так як саме ця частина України дуже часто штучно заселялася — а отже багато хто з цих людей, переселившись сюди, втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків; 4) відсутність національної самоідентифікації, яка пов’язана з багатьма факторами — змішаними шлюбами, можливою приналежністю предків до одного iз «заборонених» народів, тією ж втратою своїх коренів через переселення чи внаслідок переїзду і т.д.; 5) відсутність розвинутого власного життєвого досвіду, якого просто неможливо було набути в радянські часи і тим більше — в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі — як це було на кордоні західному.

І за великим рахунком такий стан речей міг скластися тільки в тому випадку, коли якийсь певний тип поведінки (іноді навіть ціле життя) в свідомості людини поєднується з відчуттям болю (крах СРСР сприймався як особиста поразка), а того, що могло би скласти йому заміну — немає, через невіру в Бога чи в якісь загальнолюдські цінності, через відірваність від свого коріння, через неусвідомлення своєї національної приналежності (саме звідси оте — «все мы русские» або «все мы славяне») і через те, що вони не можуть включитися в справу побудови нової держави. Не можуть тому, що нова українська ідея побудови національної держави не створила умов для прийняття в себе представників інших націй і тому, що саме це — відданість справі побудови держави, хай навіть і колишньої, іншої, — і поєдналося для них у свідомості з відчуттям болю чи поразки. Тому в такому випадку кримінальна Україна (з частковим впливом промислової, НКВСної та ГДБістської) — єдина, яка збереглася після розпаду Союзу і навіть тільки зміцніла, взяла на себе провідну роль і саме тому багатонаціональна донецька Україна стала єдиною силою, що зберегла хоч якісь життєві цінності, об’єднавши інші частини цієї України.