Схаменіться...

Не так давно на каналі «Ностальгія» показували вечір із діячами російської культури. Згадували минулу війну. Щоправда, з присутніх ніхто війну не пережив, тому згадували зі спогадів бабусь і матерів. А потім молодь із великим ентузіазмом заспівала нову пісню з бадьорим приспівом: «Батальоны идут! Батальоны идут! // А женщины ждут. А женщины ждут».

Захотілося одразу запитати, куди йдуть батальйони і навіщо? Ви подумали? Чи дієте за принципом «Партия сказала: «Надо!» — Комсомол ответил: «Есть!»? Інтелігенція путінського розливу не ставить собі зайвих запитань. Вона просто виконує. Перед очима раптом виникла картина Пітера Брейгеля Старшого «Сліпі» (Сліпі ведуть сліпих). Стало страшно.

Адже все це відбувається в рік Шевченка! У святковий, урочистий рік! Але хто для путінської інтелігенції Шевченко? І його Батьківщина! Невже стали манкуртами...

А в пам’яті зринає зовсім інший час, інші люди...

Знайомство чудового російського письменника С.Т. Аксакова з Україною (у той час Малоросією) почалося після зустрічі з Гоголем. Будучи старшим за багатьох побратимів по перу, Сергій Тимофійович мав у письменницькому середовищі великий авторитет і вплив на молодих. Але справа була не у віці, а в чудових душевних якостях, в його етичній чистоті і надзвичайній щирості. Позбавлений пози і пихатості, Аксаков був незмінно добрий до людей, але при цьому прямолінійний і чесний в своїх оцінках і думках. Наділений розвиненою творчою інтуїцією, він одразу вгадав геніальність у молодому Гоголі і назавжди сповнився до нього благоговінням, а з ним і вся його велика і дружна родина, у якій підростало дев’ятеро дітей. У той час у Москві серед ярмарку пихатості, чванливості і загального хамства сім’я Аксакових була немовби острівцем душевного тепла, простоти і щирості. Ось чому там можна було зустріти офіцера Толстого, молодого письменника Тургенєва, театрального діяча і письменника Загоскіна та інших не менш знаменитих осіб. Недарма Пантелеймон Куліш назвав жартома Аксакова «міністерством суспільної моральності».

Прочитавши «Вечори на хуторі біля Диканьки», Аксакови неначе поринули в атмосферу чарівної природи України і її чудових жителів. Вони із захопленням зустрічали кожен новий твір улюбленого письменника і його приїзд. Йому відвели окрему кімнату для роботи, а в парку Абрамцева була гоголівська алея і свято зберігалася його улюблена сосна. Частими і бажаними були в оселі спільні друзі-українці — професор Московського університету Осип Бодянський, славіст Михайло Максимович, актор Михайло Щепкін, український письменник і друг Шевченко Пантелеймон Куліш...

Полюбилася родині Аксакових Україна ще й завдяки другому синові Аксакова Івану (пізніше відомому публіцистові і громадському діячеві), який був посланий Географічним товариством до Малоросії для огляду й опису українських ярмарків. Живописна природа, красиві і добрі люди, образна і влучна мова, мелодійні пісні, що беруть за душу, назавжди підкорили Івана. Свої яскраві враження про природу, побут і людей він детально і живо описував в частих листах, якими зачитувалася вся сім’я.

Від українських друзів Аксаков багато начувся про їхнього геніального співвітчизника Тараса Шевченка, який перебував у той час у десятирічному засланні. Як високодуховна інтелігентна людина, яка відчувала повагу до національної ідентичності і свободи особистості, Сергій Тимофійович одразу взяв найгарячішу участь у долі опального поета і художника. Ще в засланні Тарас Григорович почав писати повість «Матрос» (пізніше перейменовану на «Прогулку с удовольствием и не без морали»). Закінчивши першу частину, він через вірного Щепкіна вирішив передати її Аксакову, думку якого дуже цінував, на його розсуд. 13 січня 1858 року, перебуваючи у дорозі із заслання в Нижньому Новгороді, Шевченко одержав «найлюб’язнішого, найсердечнішого листа». Сергій Тимофійович повідомляв, що першу частину рукопису «Матрос», який йому привіз Щепкін, він передав у журнал «Русский Вестник». Потім Шевченко отримав дарчий екземпляр нещодавно опублікованої Аксаковим «Семейной хроники», що наробила багато галасу, з дружнім написом автора. У листі незамінному другу Щепкіну Тарас Григорович непокоїться про те, як прийме рукопис Аксаков, оскільки він писався російською мовою. Проте його переживання виявилося марним. І ось він вже з радістю повідомляє своєму відданому другові: «Позавчора я получив не письмо, а просто панегірик од Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів від його панегірика, а то ,слава Богу, видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене».

Тарас Григорович дуже цінував думку Аксакова, його художнє чуття і непідробну щирість в оцінці літературних творів. Тим часом Аксаков прагне будь-що підбадьорити свого побратима по перу, оточити його друзями. Тільки-но була закінчена друга частина «Прогулки...», Шевченко посилає її Аксакову з проханням: «Ви обіцяєте мені написати вашу думку про мою повість. Якщо вона варта цього, напишіть задля святого, божественного мистецтва. Думка художника, який відчуває і благородно мислить, мені потрібна. І ваше щире слово я прийму з благоговінням, прийму як дорогий, безцінний дарунок. Не відмовте ж мені у цій великій радості». На той час Сергій Тимофійович майже осліп, і рукопис йому читала старша дочка Віра. Проте прохання Шевченка виконав. Але друга частина повісті викликала в Аксакова серйозні критичні зауваження, які він відверто висловив, що було сприйнято автором з вдячністю.

Нарешті після довгих мандрів Тарас Григорович прибув до Москви. Разом із незамінним супутником Щепкіним він відвідує старих друзів, які чекали на нього з нетерпінням, заводить нові знайомства. У цих насичених зустрічами, знайомствами і поїздками дні відбулося нарешті й особисте знайомство двох письменників. З цієї нагоди у «Щоденнику» 22 березня з’являється красномовний запис: «Найбільш радісний із радісних днів. Сьогодні я бачив людину, якої не сподівався побачити під час теперішнього мого перебування у Москві. Людина ця — Сергій Тимофійович Аксаков. Яка прекрасна, благородна стареча зовнішність! Він нездоровий і нікого не приймає... Побачення наше тривало кілька хвилин. Але ці декілька хвилин зробили мене щасливим на цілий день і назавжди залишаться в колі моїх найсвітліших спогадів». Наступного дня Шевченко і Щепкін знову відвідали родину Аксакових. Сергій Тимофійович почувався краще, і розмова була тривалішою і насиченішою. Домовилися про нову зустріч у травні. А потім Тарас Григорович, який був дуже обмежений у часі, у супроводі нерозлучного Щепкіна приїхав попрощатися. Чисельна сім’я, що встигла полюбити дорогого гостя, прийняла їх із непідробленою любов’ю і з радістю пригостила задушевними українськими піснями. Пізніше Тарас Григорович згадував: «У Москві понад усе радувало мене те, що я зустрів в освічених москвичах найтеплішу привітність щодо мене і невдаване співчуття до моєї поезії. Особливо в родині С.Т. Аксакова».

...Так вже вийшло, що познайомилися ці дві видатні особистості один із одним у найостанніші роки життя і зустрітися їм більше було не призначено. Шевченко терміново відбув до Петербурга, який був зобов’язаний не покидати протягом року. А Сергій Тимофійович був уже важко хворий і в травні 1859 року помер. За півтора з гаком року залишив цей світ і наш видатний поет.

Будучи останніми роками життя майже сліпим, але з душею, «сповненою любов’ю», старий письменник Аксаков володів внутрішнім, духовним зором, який допомагав йому побачити в тому, що відбувається довкола і в людях, те, що не під силу було зрячим. Саме тому він так щиро полюбив і так високо оцінив Україну і її великого сина. Чи з’явиться духовний зір у його нащадків?