Колодязь цей — гідний поеми. Його водою наповнено усе моє щасливе дитинство, а також значна частина решти неповторних років. Почну з того, що зовні це абсолютно звичайний колодязь без якихось столярських реверансів. Нічим не примітний, зроблений, мабуть, нашвидкуруч із тих матеріалів, які були під руками. Розташований він одразу ж біля брами, і його дуже добре видно з дороги, яка проходить повз наш будинок. Саме тому його щедрістю часто користуються подорожні. Але служить він, звісно, насамперед нам. Якби порахувати всі відра води, якими він з нами поділився у цьому житті, то вийде чимале озеро. Усі супи, літні компоти, зимові закрутки і навіть домашній самогон — усе це із його води. А ще чепуріння хати, миття посуду і десятки інших різних потреб. Окрема історія — використання його на обливаний понеділок. Хоча найбільш радісні моменти я переживаю, коли просто підходжу, набираю повнісіньке відро, знімаю горня, яке завжди висить поряд на невисокому паркані, і просто п’ю.

А ще спогади. Чимало незвичайних спогадів. Одного разу в колодязь ледь не впав Пежик, якого дід в останню мить встиг урятувати. А ще я добре пам’ятаю ті часи, коли трилітрові бутлі пива охолоджували саме у його глибинах. Ну а наші футбольні баталії завжди закінчувалися ковтками його води.

Іноді після надмірних дощів він каламутився, і вода ставала зовсім непитною. В ті дні доводилося йти до сусідської криниці. Але минало трохи часу — і все ставало на свої місця, і я знову міг пити СВОЮ воду.

Із настанням весни я, як завжди, чекаю на нові зустрічі з ним та на нові історії біля колодязя. Нарешті я знову буду складатись не лише з води із крана, а й зі СВОЄЇ води. Нарешті я хай не назовсім, а хоч наполовину, зможу стати справжнім собою.

Двадцяти п’яти років життя (багато це чи мало, не знаю) мені вистачило для того, щоб навчитися розрізняти справжнє від підробного, сокровенне від буденного, глибоке від поверхового. Тепер я ніколи не проміняю воду із колодязя біля нашої хатинки у селі на каламуть із крана у Львові. Тому що розумію, що є речі справжні, а є симулякри. Є Умберто Еко із неймовірно глибокими й цікавими дослідженнями Грааля, а є Ден Браун із пролетарським читвом. Є європейський футбол — із кожним роком все нудніший до неможливості, і є футбол південноамериканський — магічний і повний пасток та хитрощів. Є Глєб Жеглов, слова якого повні правди, болю і радості, а є Доктор Хаус — безплідний цинік, образ якого наскрізь картонний і штучний. Упевнений, до цього дуального ряду може додати свій приклад кожен із вас.

Дякую Богу за те, що відкрив мені очі на ці та багато інших речей, між якими я раніше відмінностей бачити не міг.

Із найкращими та найдобірнішими побажаннями

Орест ПАТЕР, Львів