Якщо не можеш зупинити «вотергейт», створюй його сам
Коли мова в Україні заходить про свободу слова, ті, котрі причетні до її забезпечення, з гордістю вказують на газетні кіоски. Ось вона, свобода у всій своїй різноманітності: від політики — до сексу. Дехто, навіть із високих трибун, полюбляє наректи журналістську братію не більше й не менше — «четвертою владою». Мовляв, у кожного журналіста повинен бути свій «вотергейт».
Утім, саме «вотергейтів» в Україні чекати не слід, і не тому, що влада не ставить жучків у штабах та кабінетах своїх опонентів. Просто практично не залишилося жодного видання, здатного всім розповісти про це на своїх шпальтах. Навіть нещодавні приклади публікацій про броньований «Мерседес» міністра МВС у «Киевских Ведомостях» та перелік кількості квартир і дач вітчизняних можновладців у «Правді України» були не стільки проявом громадської позиції цих видань, скільки демонстрацією пресових м’язів їхніх господарів. При цьому новоспечених берлусконі, як правило, мало цікавить, що робитимуть журналісти, коли демонстрація завершиться не на їхню, господарів, користь. Досвід свідчить: газети закривають і виселяють, журналістів принижують у судах або просто викидають на вулицю. Утім, ідея локальних «вотергейтів» для окремо взятої групи адресатів знайшла-таки застосування. Деякі статті стали відігравати таку собі роль відкритих листів, адресованих одному чи кільком персоналіям. Часто суть цих публікацій зводиться до повідомлень, на кшталт «ми знаємо, що ви знаєте про те, що вони роблять». І в цьому є свій вагомий резон. Можна лише уявити, на які, скажімо, послуги пішов би Ніксон, аби не дозволити появи публікацій про «вуха» в злощасному готелі.
Із другого боку, щоб не перевантажувати мізки громадян зайвими думками про причини та наслідки, з’явилися видання, які на перші сторінки виносять матеріали про те, як, наприклад, «мікрорайон затопили фекалії», і про те, «що думала відрізана голова, звалившися з плечей оперативника». Про політику тут пишуть теж відповідно, скажімо, хто з парламентаріїв який туалет відвідує. Цих видань дедалі більшає, і народ із задоволенням занурюється в подробиці інтимного життя зірок, богемні скандали та світські плітки. Наслідки цього вражають: населення з потугами згадує ім’я прем’єр-міністра, плутає прізвище Голови ВР, пам’ятає одного політика й уявлення не має, чим відрізняється парламент від Кабінету Міністрів. А коли настає час вибору, вибирає красивий соняшник, аби зайве не замислюватись, і позбавляє місцеву еліту опорного потенціалу та будь-яких перспектив на міжнародній арені.
Стрімке зростання кількості «жовтих» видань беспосередньо відбивається на становищі «поважної» преси. Інформаційна й аналітична журналістика вимагає значних коштів, а попит на неї неухильно скорочується. Смаки вітчизняного читача, вихованого на «полуничці», не сприяють появі в Україні таких суспільно-політичних видань, як російські «Итоги», «Политика», «Профиль» та інші, наклади яких сягають понад 70 тис. примірників. Ті ж видання, що вже є, вимушені продаватись у рабство політично-фінансовим кланам, керівництво яких у своїй більшості саме виросло на «порнусі» і визнає лише один принцип — «возвеличення себе, коханого». Аналогічна ситуація і на ТБ, тільки там вона ще гірша.
Аби перестрахуватись на випадок «вотергейтів», в Україні пішли досить ефективним шляхом і винайшли формулу «гарний журналіст — комфортний журналіст». Покоління моїх колег, які пізнали смак свободи початку дев’яностих, у своїй більшості завдали клопоту, опираючись новим реаліям. Грюкали дверима, говорили про цензуру, змушували владу виправдовуватись і взагалі як могли «псували» імідж новій вітчизняній демократії. На зміну їм «медіа холдинги» почали плекати іншу плеяду журналістів. Молодих і не дуже, але енергійних та необтяжених ідеалами минулих революційних часів. Для них немає проблем, про що і як писати ачи не писати взагалі, якщо цього вимагає політичний момент. Власне, в цьому й полягає суть ідеї: якщо й буде «вотергейт», то буде він свій, керований «гейт». Видання, що успішно втілюють цю нову, але добре забуту стару журналістську концепцію, користуються всіма перевагами власної комфортності. Отримують державну матеріальну або моральну допомогу, а журналістам надають звання заслужених та нагороджують їх орденами.
Однак у цьому й приховується та трагічна небезпека, що вже нависла над нинішньою владною елітою. Давши команду на моральне знищення опонента шляхом публікацій, скажімо, «антігуанського сліду» і опустивши таким чином моральну планку до самого низу, влада створює небезпечний прецедент. Тепер ніхто не гарантуватиме, чи не випливуть якісь «гейти» за кожним із тих, хто вилетить із владної обойми завтра. При цьому «мочити» його будуть усе ті ж, але вже комфортні для нових хазяїв ЗМІ. Довершать же справу «очищення лав» правоохоронні органи, для яких поява чергового «гейта» на шпальтах вищезгаданих видань є сигналом для порушення кримінальних справ, початку розслідувань тощо.
Що ж до запобігання класичних вотергейтів, то слід визнати, що ця справа йде успішно. Там, де не можна взяти батогом, беруть пряником. Скажімо, призначивши керівника потужного приватного телеканалу на посаду держслужбовця вищого рангу, можна вбити одразу кількох зайців, примусивши його і його фірму успішно працювати на справу будівництва «демократії по-українськи». І проблема не в тому, що посилюватиметься державний рупор, а в тому, що зникне перспективна альтернатива йому, а відповідно, не буде жодних небезпек щодо чужих «вотергейтів». Одночасно створюється інший прецедент: багаторічна декларація ідей незалежної журналістики — це ніщо порівняно з відчуттям адміністративного захоплення власної крутизни. Головне, аби все було максимально мотивовано...
До речі, для тих, хто плекає ілюзії щодо здатності нинішньої владної еліти належно оцінювати особисту вірність у прикриванні амбразур, — приклад викинутого на узбіччя екс-президента НТКУ Віктора Лешика. Людину, перевірену в найбільш скрутний для нинішнього Президента час, укотре приносять у жертву сумнівній політичній доцільності. Це вже не прецедент. Хоча саме цього не помічають або не хочуть помічати ті, хто сьогодні на золотому ланцюгу до хрипу «бреше» на кожного перехожого, оберігаючи спокій власних господарів.
Ось тут і виникає основне питання, про яке так полюбляють говорити сьогодні в Україні. Питання відповідальності. У нашому випадку — відповідальності безпосередньо журналіста за слова, що були написані або сказані в ефір. Кожному з нас відома ситуація, коли хтось під час редагування з тих чи інших політичних мотивів вирізає абзац або вставляє його в написаний тобою матеріал. І кожному знайоме відчуття сорому та безсилля, коли запобігти цьому немає можливості. Так, мабуть, було й буде завжди, інше питання — що відчувають ті, хто добровільно став гарматним м’ясом у війні міжкланових «вотергейтів»? Через них преса виглядає таким же засобом в досягненні мети, як і «братва», що вивозить непокірних у ліс на розбірки, і це вже майже правила гри. На фоні цього публікації про якісь «жучки» або інші незаконні методи отримання результату викличуть у читача хіба що посмішку, і це зрозуміло, адже в історії був і інший прецедент: «на очах у всього світу танками по політичних опонентах — ніяких імпічментів». А ви кажете «вотергейт».
№219 14.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
