Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

...Маленькі Ніна, Миколка, Михайлик, їхня молода мама Василина, прадідусь Федір

У суботу я піду на мітинг-реквієм, щоб запалити свічку скорботи на знак пам’яті про загиблих із нашої родини Сінепольских-Бичкових та мільйони жертв Голодоморів
21 листопада, 2013 - 17:32
МІЙ ПРАДІД ФЕДІР СІНЕПОЛЬСКИЙ ІЗ НАЙСТАРШОЮ ДОНЬКОЮ НАДЕЮ, ЙМОВІРНО, РІК 1914-Й / ФОТО АВТОРА

Наша — одна з мільйонів родин, які потрапили в лещата сталінської нещадної машини смерті й репресій. Пам’ять пережитого неосяжного болю, яка вилилася у безкінечну скорботу, передається у нас з покоління в покоління. Бо хіба можна забути про п’ятирічну Ніну, семирічного Миколку, десятирічного Михайлика і їхню молоду маму Василину, яких голод безжально завчасно поклав у домовину? Наш обов’язок — молитися за них, невинно убієнних, вірячи, що їхні світлі душі в Раю, і розповідати про цю трагедію, сподіваючись: ті, що вперто не хочуть визнати Голодомор в Україні геноцидом, нарешті схаменуться.

Серед сімох дітей Федора і Акулини Сінепольских моя бабуся Марія Федорівна Осадчук (Сінепольска), татова мама, була наймолодшою і ровесницею діток сина Максима, які померли від голоду. Більш ніж шість років тому бабуся пішла у засвіти, залишивши свій біль на магнітофонній плівці, що виривається із душі семирічної дівчинки з 1933-го. Тоді заможна родина Сінепольских жила у Благовіщенці Запорізької області. Після розкуркулення Максима відправили етапом на Кольський півострів у сталінський ГУЛАГ. Там йому вдалося вижити, проте Друга світова війна таки забрала Максима молодим. Він загинув в бою за Рубанівку Велико-Лепетихського району Херсонської області 21 січня 1941 року. Прадіда Федора отруїли під час Голодомору, «пригостивши» коржиком з миш’яком...

Пишучи у сімейний альбом, знову слухала шокуючі епізоди і вкотре розплакалася... «Їсти не було що. Забрали до колгоспу корову, бричку з кіньми, усе нажите добро. Де яке зерно було — усе повимітали. Нічого не лишили, — розповідала бабуся. — Уже була зима, коли невістка, Максимова дружина Василина, залишивши дітей удома, пішла по сусідніх селах з надією знайти їм щось їсти. Проходила вона два дні. Прийшла додому, а вікно вибите. Старший Михайлик уже не ходив, а повзав з голоду і холоду, а молодші Ніна і Коля обійнявшись лежали на ліжку мертві. Михайлик каже: «Мамо, де ти довго ходила? Ніна і Коля виглядали тебе. Ніна аж шибку вибила...» Через добу помер і Михайлик. Молодших дітей поховали у якомусь ящику, а старшого — у домовину до сусідського діда поклали, який теж помер від голоду».

Знесилена від голоду і горя Василина покинула свій дім. Її іще живу під парканом підібрали на підводу, котрою збирали мертвих... Прабабуся Акулина з молодшими дітьми подалася у село Британи (тепер смт Дніпряни Ново-Каховського району Херсонської області), звідки була родом. Думала, приймуть сестри, але ті самі пропадали з голоду. Зупинилися в чужої жінки, яка давала притулок голодуючим. Мою бабусю прабабуся Акулина вирішила віддати в дитячий будинок у Каховку, бо там давали їсти. «Мама каже: «Ти отут на лавочці сиди, а якась тьотя вийде, то тебе забере». Бо тоді збирали дітей безпритульних. «Не кажи, що тебе мама лишила. Там тобі їсти даватимуть, а що я тобі дам?» А мама вже пухла ходила від голоду. Вона лише відійде, а я кричу: «Мама! Не залишай мене!» Та за нею біжу. Вона повертається і знову мені пояснює: «Виживу — тебе заберу. А як помру, то, будучи зі мною, і ти помреш». Але так і не змогла мене залишити», — згадувала бабуся Марія.

Повернувшись із заслання, брат Максим одружився вдруге, і у нього народилися дівчинка Нюся і хлопчик, якого він назвав, як і сина, якого втратив під час Голодомору, Михайликом. З тіткою Нюсею — Анною Максимівною Мінаковою (Сінепольскою), яка проживає в селищі міського типу Дніпряни Ново-Каховського району Херсонської області, по телефону ми нерідко розмовляємо про ті страшні часи: Голодомор, репресії... Ще однією трагічною сторінкою в нашому сімейному альбомі є заслання до Казахстанського ГУЛАГу рідного брата прабабці Акулини, православного священика з Благовіщенки, ієрея Миколи Бичкова. Його забрали до сталінської катівні як ворога народу за те, що не відрікся від віри у Бога.

Під час Другої світової бабуся Марія п’ятнадцятирічною потрапила у гітлерівське рабство. Понад три роки в невільництві працювала на підприємстві в місті Шпаєрі. Тоді їй довелося пережити ще один голод, а згодом і повоєнний. Бабуся розповідала, що після визволення союзниками їй з подругами і моєму дідусю Василеві Олександровичу Осадчуку, який теж примусово вивезли на роботу, пропонували залишитися у Німеччині або ж перебратися за океан до США. Проте молоді люди поспішали додому. На кордоні почули: «Ідіть-ідіть! Вам Сталін дасть». Тоді вони не знали, що це не пусті слова, бо на малолітніх остарбайтерів почеплять ярлик ворогів народу, і вони будуть змушені мовчати, щоб не зазнати переслідувань. Про всі свої поневіряння говорили з обережністю і то лише в родинному колі навіть у часи горбачовської відлиги. Тоді бабуся з дідусем вже жили у Тернополі, куди перебралися з Херсонщини наприкінці 1940-х будувати газове господарство. Тут згодом пішов у перший клас і мій тато Юрій. Дядько Олександр народився вже у Тернополі.

У суботу, 23 листопада, я піду на мітинг-реквієм, щоб запалити свічку скорботи на знак пам’яті про мільйони жертв Голодоморів в Україні, в числі яких — мої рідні: маленькі Ніна, Миколка, Михайлик, їхня молода мама Василина, прадідусь Федір... Може, для них ця пам’ять теж важлива, як і для нас?

Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ