Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Криза в Україні

Як демократія зазнає поразки
22 травня, 2007 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Найбільш цікава річ про європейські новітні демократії — це їхня тенденція страждати від серйозних радикальних змін у момент їхнього найбільшого тріумфу. Після набуття членства в Європейському Союзі і НАТО успіх центральної Європи 1990-х нещодавно потрапив до смуги невдач.

У Польщі уряд, який має коріння в русі «Солідарність» в 1980-х, посварився з обома — Німеччиною і Росією — і розділив своїх громадян із приводу відповіді на болісне питання про те, що робити з польським комуністичним минулим. У Словаччині сварливі виборці вирішили прибрати зі сцени прем'єр-міністра, який провадить реформи, і обрати опортуністичного популіста, чия політика робить країну об'єктом насмішки. І в Румунії з причин, відомих лише румунам, парламент вирішив, що формальний вступ до Європейського Союзу був сигналом починати імпічмент президента.

Беручи до уваги їхню проблематичну історію, тимчасовий сплеск реакційної політики, популізму та політичної нестабільності в цих центральноєвропейських демократіях могли бути очікувані. Подібно до підлітків у останнє літо перед коледжем, колективна погана поведінка європейських найбільш пізніх демократій є подією, яка розчаровує і навіть дратує, але це не критично. Далі на Схід, проте, політична нестабільність і прорахунки, які дозволили підвищити регресивні тенденції всередині Європи, можуть бути фатальними для більш тендітних демократій, які ще не кинули якоря в європейських інститутах.

Україна є прикладом цього. Демократична трансформація, яка почалася з помаранчевої революції 2004-го, перетворилася на гіркоту, взаємні звинувачення та політичну кризу, яка триває. Важко уникнути висновків, що повністю весь український політичний клас зрадив українському народові в критичні ранні роки їхньої демократії. Цей провал спровокував розвал таких інститутів, як парламент і конституція, які є істотно необхідною основою верховенства закону та підзвітного уряду. Як це сталося і кого звинувачувати?

2006 року в перші справедливі вибори в українській історії виборці розподілили свої голоси серед трьох головних партій, віддаючи Партії регіонів велику частку і контроль в уряді. Ця партія, чия сила базувалася на Східній Україні і чиї виборці в основному є російськомовними, виявилася неспроможною досягнути міцного політичного взаєморозуміння з лідерами помаранчевої революції, підтримка яких відбувалася в основному із Західної України. Партія регіонів не рухалася досить швидко, щоб розсіяти страхи про її репутацію з приводу терпимості до корупції та авторитарних заходів, які використовувалися в попередньому уряді. У комбінації поєднання бездіяльності Партії регіонів і культурних суперечностей між сходом і заходом дві інші партії стали висловлювати думку, що Регіони збираються консолідувати політичну владу за рахунок президента та опозиції.

У відповідь, парламентська опозиція, очолювана харизматичною популісткою Юлією Тимошенко, не робила таємниці з того, що результати виборів 2006 року є незаконними, пояснюючи це простою, але непереконливою причиною, що сама Юлія не виграла. Публічно опозиція закликала до нових виборів. Конфіденційно вона проповідувала «другу революцію», щоб закінчити незавершену справу помаранчевої революції, а саме засадити до в'язниці «бандитів» із Партії регіонів. Навряд чи це те, на що Захід чекав від демократичних опозиційних партій.

Є ще партія Президента Віктора Ющенка, чиє обличчя, спотворене отрутою, стало символом усього благородного і героїчного в помаранчевій революції. Передбачається, що він поведе за собою народження сучасної української нації так само, як президент Вацлав Гавел зробив це для Чеської республіки протягом останнього десятиріччя. Сумно, але цього не сталося.

Президент Ющенко розпустив парламент, не зовсім доброзичливо усунув суддів із Конституційного Суду і спробував розпустити уряд. Сьогодні Президент Ющенко керує країною за допомогою президентських указів у манері, яка так само нагадує колишнього українського Президента Леоніда Кучму. Як наслідок, хиткі інституційні підвалини української демократії почали обвалюватися. Перспективи виборів пізніше, цього літа, здаються малоймовірним засобом виправити причину хвороби, яка дестабілізує тендітну українську націю. Є лише одна втіха, що цього разу Москва не може бути відповідальною за політичний хаос у Києві. Українська політична еліта зробила це сама.

Уперше з часів розпаду Радянського Союзу та розквіту демократії в центральній і східній Європі 1989 року провал європейської демократії є реальною можливістю. Офіційні візити між Києвом і Вашингтоном було скасовано. Переговори між Україною і Європейським Союзом щодо віз і вільної торгівлі припинено. Навіть вступ України до Світової організації торгівлі перебуває в очікуванні відновлення функціонування парламенту в Києві. Одним словом, ізольована сьогодні Україна оголена й відкрита для потенційної реставрації московського впливу та адаптації цієї авторитарної політичної моделі.

Українські виборці доречно висловлюють відразу до сліпих амбіцій та нерозсудливості їхніх лідерів. Їхні веб-сайти наповнені чорними чутками про громадянську війну. Але в столицях Західної Європи ця криза старанно ігнорується. У Вашингтоні офіційні особи приголомшені, але все ще непохитні — США не можуть зробити нічого. Так демократії зазнають поразки.

Брюс ДЖЕКСОН — президент Проекту перехідних демократій, недержавної організації, яка захищає демократичні зміни на Балканах і в колишніх країнах Радянського Союзу.

Брюс ДЖЕКСОН, Weekly Standard, 18 травня 2007
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments