Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Лявон БАРЩЕВСЬКИЙ: «Близько 60% населення хотіли б бачити Білорусь у складі Європи»

10 серпня, 2004 - 00:00
ДОСЛІДЖЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ БІЛОРУСЬКІ СОЦІОЛОГИ, СВІДЧАТЬ, ЩО БІЛОРУСИ ОДНАКОВО РОЗЧАРОВАНІ ЯК ПОЛІТИКОЮ ПРЕЗИДЕНТА ЛУКАШЕНКА, ТАК І ДІЯМИ ОПОЗИЦІЇ. В ТАКІЙ СИТУАЦІЇ НА ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ ЛЮДЕЙ НАЙЧАСТІШЕ ПРИВОДИТЬ НОСТАЛЬГІЯ ЗА МИНУЛИМ / ФОТО РЕЙТЕР

Розташований у глибині просторого тінистого двора, мінський ПЕН-клуб є одним із тих рідкісних місць у місті, де можуть збиратися опальні письменники й люди творчих професій. Ми застали президента ПЕН-клубу доктора наук Лявона Барщевського у збудженому стані, оскільки ПЕН-клуб щойно з черговим візитом відвідали співробітники правоохоронних органів. «Вони сказали нам, що до них надійшов анонімний дзвінок, і хтось стверджував, що ми маємо намір незаконно організувати курси на комерційній основі». Питання: чи був цей дзвінок насправді? Однаково... Головне, міліція мала привід, щоб негайно прибути на місце: огляд приміщення, перевірка документів, паспортів... «Подібні речі відбуваються постійно, — пояснює Лявон Барщевський, — всі організації зазнають цього. За відсутністю юридично обгрунтованих претензій, власті вдаються до тиску з метою задушити нас. То податкова, то міліція... Ми вже звикли». Лявон Барщевський сів у крісло. Його офіс завалений розкиданими предметами. Телефон дзвонить безупинно. Розмова починається із згадки про таку важливу фігуру в білоруській літературі, як письменник Василь Биков, який помер рік тому.

— Міністр культури обіцяв виділити нам кошти на надмогильний пам’ятник для цієї великої людини. Але не виконав своєї обіцянки. Це аніскільки нас не здивувало. Певний час ми боялися, як би він не перешкодив проведенню панахиди. Биков належав до тих людей, які оспівували дух нації. Як і Владзімір Караткевич. Биков був безкомпромісною людиною. У нього були тверді позиції щодо неприйняття всіх форм тоталітаризму. Він гуманіст, а не націоналіст. Однак він вірив у білоруську мову й культуру, чим і був неугодний, оскільки влада ненавидить все білоруське.

— Чи існує сьогодні поняття «білорус»?

— Лукашенко одного разу дав своє визначення білоруській нації. На його думку, це означає «бути росіянином, але тільки краще». Тут він помиляється. Ми не росіяни, у нас немає спільного коріння. Ми завжди були ближче до Заходу, оскільки Білорусь входила до складу Литовського князівства. І, на відміну від Росії, релігії там спокійно співіснували. Ми віротерпимі й терплячі. Якщо можна було б виділити одну національну рису, то я б сказав, що ми маємо прагнення асимілюватися з народами, які проходили через наші землі. Але попри те, що я знаю російську мову й розмовляю нею, я ніколи не скажу, що я росіянин. Ось вже десять років, як я — білорус.

— Але бути сьогодні білорусом означає виступати проти держави?

— Це справді так. Наша держава з абсолютно ірраціональних причин бореться з проявами національного характеру. Глава президентської адміністрації за національністю башкир. Він розмовляє російською, англійською, німецькою, але... не знає білоруської мови. Президент Лукашенко не любить Білорусь. Його особиста охорона складається з чеченців. У нього є навіть спеціальний комплекс. Крім того, він перебуває під впливом московських кланів. Голова КДБ у нас росіянин. Лукашенко — парадоксальний президент, він не любить свою країну.

— А Європа?

— Ми віддаляємося від неї. Ми створили тут ліцей з викладанням білоруською мовою на основі французьких навчальних програм. Але дуже складно підтримувати його функціонування через тиск влади, яка прагне все русифікувати. У сфері освіти ми дедалі більше повертаємося до адміністративних стандартів. Треба буде все переробляти. А ми гаємо час, що справді шкода.

— А еліта дивиться у бік Європи?

— У 90-х роках культурна еліта не могла визначитися між Росією та Європою. Але відтоді як Росія вибрала табір Лукашенко, еліта розвернулася до Європи та європейських цінностей. Згідно з даними численних опитувань, близько 60% населення хотіло б інтегруватися до Європи. Двісті тисяч білорусів проживають у Польщі, трохи більше — в Литві. Однією ногою ми вже в Європі. Єдине, що нам не вистачає для того, щоб увійти в цей світ, це — зміна кордонів.

— І, звісно ж, змінити владу?

— Точно. У нашій країні влада блокує все. Візьмемо, наприклад, державне телебачення. Воно займається антиєвропейською агітацією. Воно веде справжню пропагандистську війну. Люди розгублені. Вони знають Європу. Вони бувають там навіть частіше, ніж у Росії та відчувають до неї симпатію. Але легше усвідомити, яке наше місце в Європі, ніж змінити уряд. Після розширення Євросоюзу стало важче потрапити до сусідніх із Білоруссю країн.

— Простір обмежується, чи не так?

— Люди розчаровані. Кордони закрилися. Але залишається сподіватися, що кордон Європи не завжди пролягатиме у Вільнюсі. Росія не хотіла розвалу СРСР, однак він стався. Європа переоцінює роль Кремля, а російські політики неодноразово обпікалися через свої імперіалістичні погляди. Якби сьогодні народ мав можливість вибирати, він вибрав би Європу, але люди збиті з пантелику пропагандою.

— Перш ніж говорити про вступ до Євросоюзу, все ж таки треба відродити поняття білоруської нації, як ви вважаєте?

— Звісно. Немає ніякої різниці між представником білоруської та литовської націй, але в нашій країні культурна еліта слабкіша. Литовська культура збереглася, а білоруська — ні. Частково це наша провина. Ось, наприклад, кілька днів тому було організовано першу маніфестацію білоруської опозиції. Чи знаєте, з якого приводу? Щоб захистити старий театр, який хотіли зруйнувати наші ж чиновники. У Литві, навпаки, чиновники завжди прагнули захистити місто. До 1956 року високопоставленими державними службовцями в Мінську були не білоруси, а росіяни. Після 1956 там було кілька білорусів, але всі вони були вірними підданими Москви, які слухалися Хрущова з півслова. Під час свого візиту до Мінська він заявив: «Чим швидше ви відмовитеся від своєї мови, тим швидше ви станете комуністами».

— Сьогодні Литва є частиною Європи, а Білорусь — ні. Як ви вважаєте, чому?

— Нам не вистачає двадцяти років. Iз 1919 по 1938 Литва була незалежною державою, і це був дуже серйозний досвід. У 1918 році 3% литовців говорили рідною мовою, тоді як чверть населення говорила білоруською. У нас не було цих двадцяти років, необхідних для відродження мови й національного характеру. В нас є всі передумови для цього, але їх дуже важко використати. Тут викладають колишні комсомольці, колишні комуністи, колишні вихідці з силових структур. А я, наприклад, не можу знайти роботу в університеті. Щоб якось жити, я займаюся перекладами і складанням словників...

— Вас це не засмучує?

— Порівняно з 30-ми роками деякі зрушення все ж таки сталися...

Le Figaro, 6 серпня. Переклад ИноСМИ.Ru
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ