Американська «м’яка сила» в епоху Трампа

Адміністрація президента США Дональда Трампа виявляє мало цікавості до суспільної дипломатії. Проте суспільна дипломатія, тобто зусилля уряду з налагодження комунікацій безпосередньо з суспільствами інших країн, є одним з ключових інструментів, що застосовується владою для створення м’якої сили. В умовах нинішньої інформаційної революції подібні інструменти стають навіть важливішими, ніж раніше.

Як свідчать опитування громадської думки й індекс «М’яка сила 30», що складається агентством Portland, американська м’яка сила меншає відтоді як розпочався президентський термін Трампа. Твіти здатні допомогти у формуванні глобального порядку денного, але вони не створюють м’якої сили, якщо виявляються не привабливими для інших.

Захисники Трампа відповідають, що м’яка сила (тобто те, що відбувається у свідомості інших) не має значення; важлива лише жорстка сила — з її військовими й економічними інструментами. У березні 2017 року Мік Малвейні, директор бюджетного управління, в адміністрації Трампа оголосив про «бюджет жорсткої сили», який передбачав скорочення фінансування Держдепартаменту й Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) майже на 30%.

На щастя, військові лідери краще знаються на цьому питанні. 2103 року генерал Джеймс Меттіс (пізніше він працював міністром оборони в адміністрації Трампа) попереджав Конгрес: «Якщо ви повністю не фінансуватимете Держдепартамент, тоді мені зрештою доведеться купувати більше зброї». Як одного дня зауважив Генрі Кіссінджер, міжнародний порядок залежить не лише від балансу жорсткої сили, а й від уявлень про легітимність, що критично залежать від м’якої сили.

Інформаційні революції завжди справляли глибоке соціально-економічне і політичне враження. Свідченням цього стали драматичні наслідки для Європи XV і XVI століть, викликані винаходом друкарського верстата Гутенбергом. Історію нинішньої інформаційної революції можна починати з 1960-х років і відкриття «закону Мура» (кількість транзисторів у комп’ютерному чипі подвоюється приблизно кожні два роки). Відтоді комп’ютерні потужності різко зросли, а їхня вартість на початок XXI століття становила 0,1% від їхньої вартості на початку 1970-х років.

1993 року в усьому світі існувало приблизно 50 вебсайтів; до 2000 року їхня кількість перевищила 5 мільйонів. Сьогодні понад чотири мільярди людей перебувають в он-лайні. За прогнозами, до 2020 року ця цифра зросте до 5—6 млрд осіб, при цьому «Інтернет речей» зв’язуватиме десятки мільярдів пристроїв. У Facebook сьогодні більше користувачів, ніж усе населення Китаю й США разом узяте.

У подібному світі сила залучення й переконання стає особливо важливою. Але вже давно позаду ті дні, коли суспільна дипломатія здебільшого здійснювалася з допомогою радіо— й телемовлення. Технологічний прогрес призвів до радикального скорочення вартості обробки й передання інформації. Результатом став інформаційний вибух, що створив «парадокс достатку»: надлишок інформації веде до дефіциту уваги.

Коли обсяги інформації, пропонованої людям, стають просто приголомшливими, їм важко зрозуміти, на чому саме слід фокусувати увагу. Алгоритми соціальних мереж створюються для конкуренції за цю увагу. Репутація стає навіть важливішою, ніж у минулому, а політичні битви, що спираються на дані про соціальну й ідеологічну схожість, часто виявляються зосередженими на створенні й руйнуванні авторитетів і довіри. У соціальних мережах фейкова інформація може виглядати такою, що викликає більше довіри, якщо вона надходить від «друзів». Як показано в доповіді спеціального прокурора США Роберта Мюллера про російське втручання в президентські вибори 2016 року, саме це дозволило Росії перетворити американські соціальні мережі на зброю.

У світовій політиці репутація завжди мала значення. Проте нині довіра стала навіть важливішим джерелом сили. Інформація, що має вигляд пропаганди, може не лише зневажливо відкидатися, а й виявлятися в результаті контрпродуктивною, якщо вона підриває репутацію й довіру до країни (і, отже, скорочує її м’яку силу). Найефективніша пропаганда — це не пропаганда. Це двосторонній діалог між людьми.

Росія й Китай, схоже, цього не розуміють, але інколи й США не проходять цей тест. Наприклад, під час Іракської війни методи поводження з в’язнями у в’язниці Абу-Грейб були не сумісні з американськими цінностями, що призвело до уявлень про лицемірство США, і цього не можна було змінити сюжетами про мусульман, яким добре живеться в Америці. Сьогодні президентські твіти, що при перевірці виявляються неспростовно брехливими, підривають довіру до Америки й зменшують її м’яку силу. Ефективність суспільної дипломатії вимірюється в кількості людей, які змінили свої погляди (що відбивається в інтерв’ю і даних опитувань), а не в кількості витрачених доларів або відправлених повідомлень.

Внутрішня або зовнішня політика, яка виглядає лицемірною, зарозумілою й байдужою до думки інших або ж заснована на вузькій концепції національних інтересів, може підривати м’яку силу. Наприклад, опитування громадської думки, що проводилися після вторгнення до Іраку 2003 року, демонстрували різкий спад привабливості США. У 1970-ті роки багато людей у світі виступали проти американської війни у В’єтнамі, й на глобальних позиціях Америки відбивалася непопулярність цієї політики.

На думку скептиків, подібна циклічність свідчить про те, що м’яка сила не дуже важлива; держави співпрацюють, виходячи зі своїх корисливих інтересів. Але в цій аргументації упускається критично важливий момент: співпраця завжди має певну міру, й ця міра визначається привабливістю або відторгненням.

На щастя, м’яка сила країни залежить не лише від її офіційної політики, а й від привабливості її громадянського суспільства. Коли протестувальники за кордоном марширували проти В’єтнамської війни, вони незрідка співали пісню «Ми здолаємо» (We Shall Overcome) — гімн американського руху за громадянські права. Враховуючи досвід минулого, є всі підстави сподіватися, що США відновлять м’яку силу після Трампа, хоча цьому, поза сумнівом, також сприятиме збільшення інвестицій у суспільну дипломатію.

Проект Синдикат для «Дня»

Джозеф НАЙ, професор Гарвардського університету, автор книжок «Чи закінчилося американське століття?» і майбутньої «Чи має значення мораль? Президенти і зовнішня політика від Франкліна Делано Рузвельта до Трампа».