Криза в Iспанії – шанс для Європи

Бридкий конфлікт між регіональною адміністрацією Каталонії та іспанським урядом може виявитися саме тим, що «лікар прописав» для пожвавлення кульгаючого європейського проекту. Конституційна криза у великій державі-членові Євросоюзу створює чудову можливість для перебудови демократичного управління регіональними, національними та європейськими інститутами, тим самим створюючи ЄС, гідний захисту  — а отже, стійкий.

Офіційна реакція ЄС на поліцейське насильство під час референдуму про незалежність Каталонії рівнозначна вмиванню рук. Заявляти, як сказав президент Європейської комісії, ніби це внутрішня проблема Іспанії, що знаходиться поза компетенцією ЄС, є найбільшим лицемірством.

Звичайно, лицемірство давно вже стало основою поведінки ЄС. Його офіційні особи без жалю втручалися у внутрішні справи держав-членів — наприклад, вимагаючи відставки обраних політиків за відмову від урізування пенсій бідних співгромадян або розпродаж державних активів за сміхотворними цінами (що я відчув на собі). Але коли уряди Угорщини та Польщі відкрито відмовилися від основних принципів ЄС, невтручання раптово стало недоторканним правилом.

Каталонське питання має глибоке історичне коріння, як і націоналізм у ширшому сенсі. Але ж хіба «прорвало» б його так, як це сталося недавно, якби Європа не занехаяла до такої міри кризу в єврозоні, починаючи з 2010 року, заганяючи в безперервну стагнацію Іспанію й інші країни європейської периферії, разом із тим створюючи передумови для ксенофобії та моральної паніки, коли біженці почали перетинати зовнішні кордони Європи? Приклад ілюструє цей зв’язок.

Барселона, чудова столиця Каталонії — багате місто з профіцитом бюджету. Проте, багатьох його жителів не так давно позбавили житла іспанські банки, раніше врятовані від банкротства за податки, зібрані з цих же людей. Результатом стало виникнення громадянського руху, якому в червні 2015 року вдалося просунути Аду Колау в мери Барселони.

Серед зобов’язань Колау перед жителями Барселони було скорочення місцевих податків для малих підприємств і домогосподарств, допомога бідним і будівництво житла для 15 000 біженців — значна частка від загальної кількості, яку Іспанія повинна була прийняти з таких «прифронтових» держав як Греція та Італія. Всього цього можна було б досягти, не спустошуючи міський бюджет, а просто зменшивши його профіцит.

На жаль, Колау незабаром зрозуміла, що наражається на непереборні перешкоди. Центральний уряд Іспанії, посилаючись на зобов’язання держави щодо директив ЄС про жорстку економію, ухвалив закони, що фактично забороняють будь-якому муніципалітету скорочувати профіцит. Разом із тим центральний уряд заборонив в’їзд 15 000 біженців, для яких Колау побудувала прекрасне житло.

До сьогодні бюджетний профіцит продовжується, обіцяні послуги та місцеві податкові пільги не були надані, а соціальне житло для біженців порожнє. Що таке сумне положення справ призведе до відродження каталонського сепаратизму — в цьому не було сумніву. За будь-якої системної кризи поєднання жорсткої економії для багатьох, соціалізму — для банкірів і задушення місцевої демократії породжує відчуття безнадійності та незадоволеності, яке є живильним середовищем для націоналізму. Прогресивні, не налаштовані націоналістично каталонці, такі як Колау, опиняються між двох вогнів: авторитарний уряд країни, що використовує директиви ЄС як прикриття для своєї поведінки, і відродження радикального місництва, ізоляціонізму й атавістичного нативізму. Обидва ці явища — наслідок невиконаної обіцянки про спільне, загальноєвропейське процвітання.

Каталонія є чудовим навчальним прикладом для демонстрації більш широкомасштабної європейської головоломки. Вибір між авторитарною іспанською державою та націоналізмом в дусі «знову зробити Каталонію великою» рівноцінний вибору між президентом Єврогрупи міністрів фінансів єврозони Йеруном Дейсселблумом і лідером французького ультраправого Національного фронту Марін Ле Пен: жорстка економія або розпад.

Обов’язок прогресивних європейців полягає в тому, щоб відкинути як керівництво, що окопалося на рівні ЄС, так і націоналістичний розбрат, який нищить солідарність і здоровий глузд у таких державах-членах ЄС  як Іспанія.

Альтернативою є європеїзація вирішення проблеми, викликаної головним чином системною кризою в Європі. Замість того щоб перешкоджати місцевій і регіональній демократичній самоврядності, ЄС повинен заохочувати його. В угоди ЄС можна було б внести поправки, що закріплюють право регіональних урядів і міських рад, таких як Каталонія і Барселона, на бюджетну автономію і навіть на власні фіскальні гроші. Їм також можна дозволити здійснювати власну політику щодо біженців і міграції.

Якщо як і раніше висувається вимога державності та відділення від міжнародно визнаної держави, до якої вони належать, ЄС може ввести кодекс поведінки для відділення. Наприклад, він міг би сказати, що дозволить референдум про незалежність у тому разі, якщо регіональний уряд, що прагне його, виграв би вибори абсолютною більшістю голосів, вже маючи цю вимогу в своїй програмі. Крім того, референдум повинен проводитися, щонайменше, через рік після виборів, щоб була можливість провести ґрунтовне, спокійне обговорення.

Що стосується нової держави, вона має бути зобов’язана підтримувати як мінімум такий же рівень фінансових трансфертів, як і раніше. Наприклад, багата Венеція могла б відокремитися від Італії, якщо вона продовжуватиме фінансові трансферти на користь Півдня. Більш того, новій державі потрібно заборонити встановлювати нові кордони і зобов’язати гарантувати її резидентам право на потрійне громадянство (нова держава, стара держава і Європа).

Каталонська криза — це недвозначний натяк від історії, що Європі необхідно виробити новий тип суверенітету, який укріплює міста та регіони, ліквідовує національний партикуляризм і підтримує демократичні норми. Негайну користь від цього отримають каталонці, жителі Північної Ірландії і, можливо, шотландці (які таким чином вихоплять цю можливість з пащі Брексіту). Але в більш довгостроковій перспективі від цього нового типу суверенітету матиме користь Європа в цілому. Загальноєвропейська демократія — необхідна умова для того, щоб Європу варто було рятувати.

Яніс ВАРУФАКІС, екс-міністр фінансів Греції, професор економіки в Університеті Афіни