Як Сінгапур став оазисом «першого світу»

9 серпня 2015 року виповнюється 50-та річниця проголошення незалежності Сінгапуру, історія розвитку якого стала найуспішнішим у світі прикладом державного будівництва, хоча й доволі невеликої острівної держави-міста.

Сінгапур є унікальним у світі місцем з багатьох різних причин:

— географічне і геополітичне розташування на найактивнішому у світі перехресті морських шляхів з Європи, Близького Сходу, Африканського континенту та Індії, — з одного боку, до Східної Азії, Китаю та Азійсько-Тихоокеанського регіону — з другого, з Індійського океану до Тихого;

— відсутність будь-яких власних природних ресурсів (навіть прісна вода частково купується і надходить по дамбі із сусідньої Малайзії, а частково продукується з використанням різноманітних суперсучасних технологій);

— острівна держава-місто з багатонаціональним, багаторасовим та багатоконфесійним населенням;

— усього за одне покоління держава у своєму розвитку спромоглася здійснити гігантський стрибок з «третього світу» до «першого»;

— унікальним в історії є приклад відділення Сінгапуру від Федерації Малайзія, оскільки остання не лише не протидіяла незалежності острова, а й сама ініціювала та наполягала на такому відділенні;

— унікально складними були й проблеми, що постали перед щойно сформованою «карликовою» державою у формі викликів та ворожого ставлення її оточення — з боку відразу трьох значно потужніших «старших братів» (Малайзії, що тиснула економічно та політично, сприяла розпаленню міжетнічних конфліктів; Індонезії, яка планувала воєнну агресію та спонсорувала тероризм в рамках політики «Конфронтації»; КНР, яка підтримувала ліві політичні сили та комуністичний радикалізм на острові).

Чимало особливостей Сінгапуру мають досить екзотичний і навіть кумедний для нас, європейців, характер. Так, за невеликі злочини — наприклад, хуліганство, передбачено покарання у формі «побиття палицями»; в країні заборонена жувальна гумка; за кидання на вулиці сміття правоохоронна система може покарати публічними виправними роботами з прибирання вулиць; в міському підземному транспорті заборонено їсти і пити тощо.

Характеризуючи процес відділення в серпні 1965 року Сінгапуру від Федерації Малайзія, патріарх американської і світової дипломатії Генрі Кіссінджер зазначав, що Малайзія «вивергнула із себе Сінгапур», тому що виявилася неспроможною навчити останній підкорятися, не змогла дати собі раду з численним китайським етнічним населенням.

За словами засновника незалежного Сінгапуру, творця його економічного дива та багаторічного прем’єр-міністра країни Лі Куан Ю (1923—2015 рр.), який пішов з життя 23 березня цього року: «9 серпня 1965 року зненацька ми залишилися в самотності. Нас випровадили геть з Малайзії, надавши можливість іти куди заманеться шляхом, що не мав жодних вказівних знаків і провадив у незнане майбутнє... Сінгапур не був країною, яка би сформувалася природно. Це була мовби штучна країна... Ми успадкували острів, але без материкової зони, ми отримали серце без тіла».

Найбільшим активом правлячої вже понад півстоліття в Сінгапурі Партії народної дії була й залишається довіра населення, упевненість у чесності та некорумпованості чиновників усіх рівнів. Ще одним цінним активом країни став її народ — працьовитий, наполегливий, законослухняний, із великим бажанням навчатися. Головним секретом та стратегією успіху було, за відсутності інших активів та природних ресурсів, максимально використати зазначені обмежені активи, а також природне розташування Сінгапуру як стратегічного міжнародного порту, через який проходить один із найважливіших і найактивніших морських шляхів світу, що поєднує Індійський і Тихий океани.

В оточенні великих, але недружніх країн молода незалежна держава відчувала себе в небезпеці й потребувала створення власної ефективної армії, що представляло значну проблему, враховуючи менталітет більшості населення країни — китайців, які мали подолати традиційну нелюбов до військової служби. На перешкоді цьому стояли національні традиції, які уособлювалися в словах відомої китайської говірки: «Розумний чоловік не піде до війська, гарна сталь не йде на цвяхи». Сьогодні Сінгапур володіє, хоча й невеликою, але відмінно навченою, сучасно озброєною та ефективною армією, куди після відповідної підготовки в кращих військових навчальних закладах світу направляються найкращі студенти, яких добирають ще в середній школі та надають їм державні гранти та стипендії. Військова служба і робота вчителем є чи не найбільш престижними та бажаними для молодих людей країни.

Оскільки єдиним природним ресурсом, яким володіє Сінгапур, є його працьовитий та високоосвічений народ, із самого початку уряд орієнтувався на професіоналізм і високу якість освіти управлінських кадрів державної служби, зростання якості робочої сили. На роботу в державні установи приймалися найкращі випускники університетів, науковці-дослідники та інженери Сінгапуру, що поверталися після навчання та стажування з Великобританії та США, Австралії й Нової Зеландії, деяких країн континентальної Європи. Численні фахівці державного та приватного секторів направлялись у відрядження до провідних країн світу, вивчаючи передовий досвід інших країн у різних сферах господарства й доводячи, що Сінгапур — перспективне місце для налагодження співпраці, вкладення капіталів, застосування нових технологій і розміщення виробництв. Оскільки країна не мала природних ресурсів, її головним ресурсом мали стати дисципліна, розум, здібності, освіта й винахідливість населення. При цьому активно використовується іноземний інтелектуальний і робочий потенціали. При власній незначній кількості населення (5,4 млн чоловік) сінгапурська влада активно заохочує до роботи в країні кращих фахівців різних галузей зі всього світу. За офіційною статистикою, близько 40% працюючого населення є іноземцями.

Сінгапур — це успішний та привабливий приклад реалізації стратегії формування сучасної єдиної нації, впровадження на практиці ідеології розвинутого меритократичного суспільства трудоголіків. Сінгапурські принципи меритократії й досягнення найвищих стандартів практично в усіх сферах суспільного життя є тією важливою основою, яка формує відчуття успішності, упевненості у собі та національної гордості сінгапурців

Керівництво країни не стало бездумно копіювати західний ліберально-демократичний шлях розвитку, проаналізувало принципові відмінності між «індивідуалізмом» Заходу та соціальним «колективізмом» Сходу, роблячи опору на найбільш позитивних особливостях, так званих європейських цінностей (неприйнятність корупції і непотизму, «протестантська етика», індивідуальний розвиток і безпека, права людини) і, водночас, не відмовляючись від природних для Сходу «азійських цінностей» (колективізм, відчуття солідарності та єдності народу, «конфуціанська етика», принцип переваги безпеки соціуму над індивідуальною безпекою, трудоголізм, повага до старших тощо).

На початку 1990-х років Сінгапур перетворився на одну з фінансових столиць світу, а його валютний ринок сьогодні є найбільшим в Азії й третім за розміром у світі після лондонського та нью-йоркського. Головними передумовами такого успіху були: домінування закону, наявність незалежної й чесної судової влади, стабільний, компетентний і чесний уряд.

За словами Лі Куан Ю, якби його запитали одним словом відповісти, в чому секрет успіху Сінгапуру, він би відповів, що це — «довіра». Саме це змусило свого часу іноземних інвесторів, попри світову кризу та кризові явища в інших країнах ПСА, розмістити тут свої заводи та нафтопереробні підприємства. Сінгапур став третім у світі після Г’юстона і Роттердама центром з нафтопереробки, третім (після Нью-Йорка та Лондона) світовим центром торгівлі нафтою і нафтопродуктами, найбільшим світовим ринком танкерів для нафти і пального, світовим лідером нафтохімічного ринку. Країна є також світовим лідером з виробництва СПБУ — самопідйомних плавучих бурових установок і єдиною країною в Азії, що має найвищий кредитний рейтинг від усіх головних рейтингових агентств світу. Економіка Сінгапуру вважається однією з найбільш ефективних у світі, а сама країна — однією з найменш корумпованих. Система забезпечення житлом сінгапурців є чи не найкращим у світі прикладом державного житлозабезпечення.

Досвід Сінгапуру є прикладом успішної політики збереження міжнаціонального та міжконфесійного миру в багатонаціональній державі, ефективної боротьби з корупцією, вмілого залучення іноземних інвестицій, високого рівня охорони здоров’я та освіти, мудрого, ефективного та просвіченого державного управління.

Сінгапур — це успішний та привабливий приклад реалізації стратегії формування сучасної єдиної нації, впровадження на практиці ідеології розвинутого меритократичного суспільства трудоголіків. Сінгапурські принципи меритократії й досягнення найвищих стандартів практично в усіх сферах суспільного життя є тією важливою основою, яка формує відчуття успішності, упевненості у собі та національної гордості сінгапурців.

На переконання Лі Куан Ю, є три головні «стратегічні» причини успішного розвитку Сінгапуру:

— стабільність і згуртованість суспільства;

— притаманне місцевій культурі прагнення добиватися найвищих результатів та економні й працьовиті люди, які завжди роблять внесок у майбутнє країни й наступні покоління;

— глибока повага до освіти і знань.

Разом із тим, перебуваючи у вересні 2010 року з приватним візитом в Україні на запрошення керівництва її уряду, на той час міністр-ментор Сінгапуру пан Лі зазначив такі три «тактичні» передумови сінгапурського економічного дива: 1) гранично привабливе для іноземного бізнесу внутрішнє законодавство; 2) введення англійської мови як державної та мови загального спілкування всіх етнічних груп країни; 3) жорсткі методи боротьби з корупцією і непотизмом, які дозволили за дуже короткий час подолати ці потворні виразки суспільства.