Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

2,5 тисяч метрів під землею

У дикій частині Одеських катакомб відкриваються туристичні маршрути
21 липня, 2004 - 00:00

— Ну, гаразд, гаразд, будуть вам «страшилки» про катакомби. Розкажу, якщо обіцяв. — Костянтин Костянтинович ненадовго замислюється, крутить у руках важкий ліхтар, потім хитро усміхається й починає:

— Я тоді ще на четвертому курсі інституту був, вивчав катакомби. Заліз якось в одну виробку, довго блукав нею. Вже на ліхтарі батареї почали сідати. І тут бачу: прямо переді мною стоїть мужик. Високий такий і весь у білому. Я йому кричу: «Гей, ти хто?» А він мовчить. Я другий раз, третій. А він ані слова у відповідь. Свічу ліхтарем, а він до мене білі руки тягне. Взагалі, перелякався я не на жарт. А в усіх спелеологів-пошуковців тоді, та й зараз, заведено брати під землю із собою старі німецькі багнет-ножі. Дістаю я такий ніж і кидаю в цього, у білому. Чую — влучив. Стою, чекаю, коли ж він упаде. А він не падає. Мені тоді зовсім моторошно стало. А треба ж іти далі, інакше не виберешся. Поміняв я тремтячими руками батареї в ліхтарі. Підходжу ближче й бачу, що це ніякий не мужик. Це підпора у вигляді хреста, вся вкрита пліснявою. Вона з неї такими пухнастими гірляндами звисає, ліхтар підносиш — починає до нього тягнутися. А посередині хрестовини мій багнет-ніж стирчить. А взагалі, всі ті «ужастики», якими самоучки-спелеологи люблять дівчат лякати, трапляються через горілку, точніше від неправильного її вживання. Нап’ється пацанва, от їм під землею й ввижаються всілякі глюки.

ПОДОРОЖ НА 3,7 МЛН. РОКІВ НАЗАД

Костянтин Костянтинович Пронін, завідувач підземного палеонтологічного заповідника, заступник директора клубу «Пошук», займається вивченням підземних лабіринтів уже понад два десятки років. У Нерубайських і Одеських катакомбах орієнтується як у себе вдома. А це найдовші у світі рукотворні катакомби. Довжина єдиного масиву тут становить більш як 800 кілометрів. А загальна довжина всіх виробок у районі Одеси — 2,5 тисячі кілометрів. Найдавнішим елементам катакомб — карстовим печерам — близько 3,7 мільйонів років. У них колись були виявлені кістки печерних ведмедів і цілої низки інших доісторичних тварин. Але основна частина підземних лабіринтів набагато молодша — кінець ХIХ століття — і прямо пов’язана з процесом будівництва Одеси й забудови прилеглих земель. Власне, катакомби утворилися внаслідок видобутку пиляного вапняка, або, як його називають, черепашника. Із цього унікального за своїми властивостями будматеріалу дві з половиною тисячі років тому звели Білгород- Дністровську фортецю, що збереглася й донині. Їм же скористалися й перші будівники Одеси. Донедавна туристам була доступна тільки мала частина катакомб у селі Нерубайське, пов’язана з історією героїчної оборони Одеси. Але цього року вчені-спелеологи вирішили відкрити для широкої публіки й дику частину катакомб, де ще не ступала нога «неутаємничених». Стати першими глядачами запросили невелику групу одеських журналістів, серед яких були й ми.

— Насправді катакомб у нас немає,— говорить Костянтин Пронін.

— Як немає, а ми де зараз стоїмо? — здивовано роззираємося довкола. Ми стоїмо в підземній печері, з якої в різні боки йдуть коридори. Над нами майже чотири метри породи. У одному кутку печери височіє складений з каменів трон, в іншому — стіл, що нагадує жертовний вівтар. На ньому горять свічки. Їхній вогонь непевно освітлює дивні малюнки на стінах. Цю печеру називають Залом посвячення. Тут посвячують у братство катакомбістів.

— Я маю на увазі класичні катакомби — продовжує Пронін, — культові підземелля з похованнями. У нас називають катакомбами звичайні підземні каменоломні. Хоча вони ніякого зв’язку зі святилищами древніх не мають.

— Прямого, може, й не мають. Але якісь обряди ви тут все ж здійснюєте?

— Так, — сміється Пронін і дає відмашку своєму молодому колезі, історику, керівникові організації «Флагман-спелео» Андрію Красножону: — Наливай!

ПОСВЯТА В КАТАКОМБІСТИ

У пластмасову каску, які носять будівельники, Андрій одну за одною виливає дві пляшки шабського вина, надпиває сам і передає далі по колу. А поки каска обходить людей, що стоять довкола стола, починає розповідати.

— У древніх печера була не просто житлом, вона була свого роду символом обряду ініціації — посвячення або переродження. У святилищах фракійських печер, наприклад, було прорублено вузький горизонтальний хід. Він був завдовжки метрів 150, причому не повернутися в ньому, ані встати на повний зріст було неможливо. Треба повзти в цілковитій темряві на карачках. А через 150 метрів хід обривається різким вертикальним жолобом, заввишки декілька метрів, який виходить в окрему нішу- колбу. Тобто повзеш, повзеш, а потім несподівано летиш униз головою в порожнечу й туди випадаєш. Ті, хто пройшов цей шлях, говорили, що відчуття таке, наче заново народився. Це і є обряд ініціації. Хлопчиків-підлітків так посвячували в чоловіки. У нас у катакомбах, звісно, немає такого екстриму. Але все ж дещо подібне тут відбувається. Ви пройдете сьогодні невеликою й уже добре обжитою й дослідженою частиною нерубайських катакомб. Але думаю, що коли вийдете на поверхню, відчуєте життя по іншому. Отже, ми посвячуємовас у братство катакомбістів.

Каска з вином поступово порожніє, й ми невеличкою групою вирушаємо в подорож дикими катакомбами. Ходи то вужчають, то ширшають. Подекуди нам доводиться йти, зігнувшись навпіл. Ми проходимо Зал побачень. Таку романтичну назву дали йому молоді дослідники. Напевно, вони ж залишили на його стінах свої імена. Взагалі настінного живопису в катакомбах багато. При цьому сусідують написи сорокових, шістдесятих, вісімдесятих років. У одній з підземних галерей ми знаходимо зображення фашистського офіцера.

— Це явно малював хтось, хто не раз бачив німецьку військову форму, — пояснює наш провідник Андрій. — Бачте ці лички на погонах і тут, на рукаві?

І ми продовжуємо похід нескінченними лабіринтами в страшній тиші. Варто трохи відстати, оступитися, й звідкись зі шлунка починають підійматися первісні страхи. За декілька тижнів до нашого відвідування катакомб група з шести дослідників 64 години провела під землею. Це був найдовший похід в одеські катакомби за останні 10 років. Дослідникам вдалося нанести на карту 150 кілометрів підземних виробок. Для цього вони заглибилися в катакомби від найближчого виходу більш ніж на три з половиною кілометри. Картографічна зйомка велася на глибині двадцяти метрів.

ЗУПИНЕНИЙ ЧАС

— А ми не заблукаємо? — про всяк випадок цікавимося ми.

— Це для новаків у катакомбах складно орієнтуватися, — усміхається Андрій. — Тому що вони не вміють читати знаки, які ми залишаємо, коли прокладаємо маршрути. Хоча я, коли тільки починав, теж примудрився заблукати. Сидиш у темряві й здається, що час зупинився. Це не я один помічав. Якось шукали хлопчиків, що заблукали. Вони три доби під землею просиділи. А їм здалося, що годин десять, не більше. Й, до речі, я лише тут, у катакомбах, зрозумів, що означає вислів «світло в кінці тунелю». Коли темно, ти сам, і раптом десь далеко промайне промінь ліхтарика. Це треба пережити, щоб зрозуміти.

Ми йдемо все далі й далі. Натикаємося на затоплену шахту. Вода тут незвичайного складу. У ній немає бактерій. Проте їх узагалі немає в катакомбах. Тому труп печерної лисиці, яка впала у воду, не розкладається декілька місяців. Катакомби вирізняються рідкісною стерильністю. Тут немає ніякої органіки, немає алергенів. Температура й узимку, й улітку тримається в межах 14 градусів тепла. Не міняється й вологість. Тут ідеальне місце для лікування алергиків. А якщо завезти сюди й розсипати кілька мішків солі, можна лікувати практично будь-яку легеневу патологію. Катакомби нічим не відрізнятимуться від соляних печер.

Багато людей вважають, що катакомби статичні. Це не так. Катакомби збільшуються з кожним роком. У них досі видобувають вапняк. Поблизу Одеси ще років десять тому було близько двадцяти виробок, сьогодні їх залишилося всього чотири. Жителі села Нерубайське, та інших сіл також роблять свій внесок у освоєння катакомб — проривають додаткові ніші й використовують їх як сараї або хліви. Буває, навіть селяться під землею. Головне, що нікому не спаде на думку брати з такого помешкання квартплату. Однак усі ці процеси, разом з обвалами й затопленнями старих шахт, доставляють чимало клопоту міському господарству Одеси. Раз у раз під землю заглиблюються стіни старих будинків, провалюються дороги й автомобілі. Дають про себе знати так звані міни — підземні підвали — закладені під Одесу. Катакомби надзвичайно утруднюють і нове будівництво. Їх вивчення та моніторинг стану сьогодні мають уже не лише науковий, а й суто прикладний характер.

Коли через декілька годин, ми знову опиняємося на свіжому повітрі, на думку спадають слова Андрія Красножона: «Побувши під землею, починаєш інакше оцінювати життя на поверхні». Не даремно ченці усамітнювалися в печерах. У пошуках себе й істини йшли під землю буддійські лами. Ми також пройшли свій обряд ініціації в одеських катакомбах.

Олена АСТРАХОВИЧ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments