Для «розігріву» Моцарт, на десерт — метал

Напередодні Нового року друзі піднесли мені несподіваний подарунок, запросивши на концерт групи з незнайомою і якоюсь легковажною назвою «Бряц-band». Це дещо здивувало, оскільки концерт проходив у залі (доречніше сказати — салоні) Українського фонду підтримки мистецтв на вулиці Фролівській, де регулярно експонуються виставки, де проходять вечори камерної музики, які відзначаються добрим смаком і чудовим виконанням. І раптом — «Бряц-band». Але друзі вмовляли: приходь, не пожалкуєш, це буде щось...

На концерт я припізнилася (на жаль, графік виходу газети не збігається з розкладом культурних заходів). Щоб нікому не заважати, зайшла до зали з «чорного ходу» й влаштувалася в останньому ряді, за спинами досить численних глядачів. Але все це були такі дрібниці... Головне — музика. Чарівно ностальгічна й несподівано світла: західний поп 70-х, знайомі мелодії радянської естради — і тут же щемна мелодія «Show must go on» Фредді Мерк’юрі, яка переходить у варіації на теми саундтреків із фільмів Тарантіно. Враження — приголомшуюче! Але коли я нарешті роздивилася, на чому грають музиканти, то воно посилилося вдвічі. На балалайках і баяні. Далі — більше: латиноамериканські мелодії змінювалися ірландськими, диско — джазом, панк — металом... Здавалося, що вони можуть грати все. І при цьому — хоч ти й розумієш, що перед тобою лишень чотири дуже юних особи, а в руках у них лишень триструнні балалайки і один баян — складається відчуття, що слухаєш повноцінний струнний оркестр.

Так хто ж вони, і як виник цей оригінальний квартет, який, я впевнена, вже найближчим часом матиме чимало шанувальників? Виявляється, «Бряц-band» уперше зірвав оплески 2001 року, коли ветеран групи, 23-річний Ігор Неровний (балалайка-прима) дав дебютний концерт разом із такими ж, як i він, студентами Національної музичної академії України. Ігор, а також Олег Шаман (балалайка-бас), Євген Казанцев (балалайка-альт) і баяніст Сергій Троценко йшли до band класичним, як вони самі кажуть, шляхом: музична школа, училище, консерваторія. Усі четверо — лауреати багатьох регіональних, українських і міжнародних конкурсів. Усі професіонально грають на гітарі (а Євген — ще й на роялі). Продовжують учитися в консерваторії за класом балалайки (до речі, цікаво, що на самому концерті класика не звучала, однак у їхньому репертуарі вона, звичайно ж, є; більше того — вони нею на репетиціях «розминаються»). Вже в складі «Бряц-band» вони також встигли дечого домогтися. Посіли перше місце на Міжнародному конкурсі виконавців у словацькому місті Попрад, 2003-го випустили свій перший CD-альбом. І, що важливо, по- перше, пересвідчилися в думці: любов до незвичайного (а для когось, можливо, й архаїчного) інструмента — не перешкода ні для самовираження (різноманітність репертуару є підтвердженням цього), ні для успішної кар’єри в шоу-бізнесі (такого іншого колективу вже, напевно, сьогодні не зустрінеш). А, по-друге, переконалися в необхідності опанувати вокалом, залучати до команди ударні й, можливо, бек- вокалістів і бек-танцівниць. Загалом, планів багато, й цілком амбіційних, які підтримує й продюсер групи Ольга Холодова. Вона цілком резонно вважає, що колектив, який може грати як класику, так і популярну музику, який може давати концерт і, в той же час, виступати в клубі чи на вечірці, й до того ж робити все це талановито, просто не може бути незапитаним.

І, зрештою, чому, все ж таки, така назва? З’ясувалося, нічого легковажного, ніякої іронії. «Брязкати по струнах» — цілком професійний вислів. Вся річ у тім, як брязкати!